Оповідання та повісті, окрушини - Вільде Ірина. Страница 75

— То забери собі додому, — оглядається господар за яким мішечком, — на, бери всі… за твій труд…

«Що я таке сказав? Чого вона розсердилася?»

— Дякую вам красненько! А я що? Яблук не виділа?

— Та, може, таких і не виділа-сь… Зайдеш ще колись? — виходить за нею Василь аж на веранду.

— Змивай собі посуд сам, як такий розумний! От що я тобі скажу!

Василь не допитується, що мають означати ці різкі слова. Не йде до хати, а затримується на веранді, хоч і вийшов з теплої кухні в самій сорочці.

Сумно йому. Сумніше, як у попередні вечори, коли був сам.

Тепла, як на ту пору, липка ніч пахне свіжим вербовим ликом. Земля напровесні здається Василеві велетенською, важкою перед близькими родами самицею.

Може, і є правда в тому, що говорить Марчишин, ніби земля має свій розум і серце.

А якщо є серце, то воно мусить і битись.

У дитинстві прикладав вухо до грядок, бо дід розповідав, що глибоко в землі є вода, а за водою є вогонь. Огонь нагріває воду, і вона булькотить. Треба було ще спитати, як це воно так, що вода не гасить того вогню…

Нуська перелізла через перелаз, а тепер напотемки збігає вниз до хати.

Її біле пальто — мода, а може, неконче мода, адже колись носили в селі білі кожухи, — миготить поміж чорними конарами черешень у Марковому саду.

«Скільки наших людей у фронтові ночі погубили оті білі сорочки», — не знати звідки й чого лізе Василеві у голову.

В цьому році весна вдирається каламутними потоками. Звідусіль несе свіжим перегноєм. Дим стелиться по землі, а тому пропахло ним усе.

Довгий день темніє від чорних лат на землі.

З ганку Ізидорової хати вийшов низький, в гостроверхій смушковій шапці, з кривими ногами чоловік. Через хвіртку у паркані подибав до Марка, сусіда, що праворуч.

Марчиха, як тільки виглянула у вікно, відразу впізнала в ньому того, що двічі приїздив до Галини.

Цікаво, чого тепер приїхав і чого йому треба від нас?

— Нусько, кинь верету на постіль, бо чорт гостя несе!

Без стукоту, по-свійськи увійшов до хати, витягнув пляшку горілки з кишені і сказав замість «добридня»:

— Я ваш новий сусід. Прийшов познайомитись.

— А Василь?

— Василь виїхав нічним…

— Куди?

Новий сусід закопилив губи. Його овеча посмішка пояснила все.

ДЗЕРКАЛО

Щоразу, коли заходила мова про Ореста Радзієвського, Климентина розпочинала свою розповідь від кінця. Від тієї хвилини, коли гість вийшов з хати дихнути свіжим повітрям і більш не повернувся.

А почалося воно ось як…

Климентина сиділа в кухні при відчиненому в сад вікні і церувала Миколі шкарпетки.

«Люблю цю пору… обідня метушня вже позаду, а до вечері ще далеко».

Спочатку здалося Климентині, ніби хтось постукав у одвірок відчиненої веранди. Коли стукіт повторився, підвелася, згорнула у фартушок шкарпетки, пряжу, «грибок» і вийшла в сіни.

Уже немолодий, але ще й не старий добродій, тобто в літах, які найважче визначити, з русявою борідкою «клинцем», з подорожнім плащем а ля Моріс Шевальє в руці, спитав хрипкуватим голосом, чи застав пана вчителя Поповича дома.

Перше враження в Климентини було, що вона колись уже чула цей приглушений голос, але той, кому мав він належати, був вищий ростом і, ясна річ, не носив борідки, що, як відомо, зразу міняє характер обличчя.

Коли придивилася уважніше до прибулого, скоріше худорлявого, аніж стрункого, з усмоктаними, мов у беззубих, щоками, які вряди-годи нервово посіпувалися, мусила визнати, що сталася помилка. Прибулого бачить вона вперше в житті.

Іронічна гримаса, яка не сходила в незнайомого з губ, не лише не викликала доброзичливості до нього, але навпаки, — насторожувала.

«Хто він і чого йому треба від Миколи?»

— Чоловік дома… Прошу, заходьте, — поступилася в дверях, але гість не рушав з місця.

Розгублена Климентина покликала Дарку:

— Пошукай десь на подвір'ї тата і скажи, що прийшли гості…

— Я теж не відразу пізнав його, — говорив пізніше Микола. — І не тому, що він тоді не носив бороди, а тому, що здався мені гейби нижчим від себе з тих часів.

— В людині під старість стягуються жили, — пояснила Миколина теща, бо він того не знав.

— Але коли він заговорив, то я його зразу впізнав по голосі.

— Ти завжди мав слух… кращий, ніж у мене, — пожартувала Климентина й повела чоловікові долонями по щоках, начеб умивала їх.

— Чекай, Микольцю, Орест прийшов до нас коло шостої… потяг прибуває о-три на десяту вранці. Значить, він півдня валандався по селу, бо не міг допитатись, де мешкає учитель Попович?

— А може, Орест з делікатності перечекав, коли мине обідня пора?

— Але та сама «делікатність» не завадила йому втекти від вечері, коли вже стіл було накрито… А ми з мамою таки добре натоптались, щоб нашвидку приготувати таку вечерю.

— Та він узагалі став якимсь як не люди. Ти кинувся його обіймати, — звернулася старша пані до зятя, — а він — їй-бо, я такого ще не бачила, — як дитина, що гидиться старого, на твоїх очах взяв і витер губи хусточкою.

Дарка про себе: «Не повинна бабця говорити таких речей при таткові».

— Я, мамо, це теж завважив… та бог з ним! Мусив мати свою причину не цілуватись зі мною.

— Я не знаю, яку він міг мати причину, але знаю, що так не роблять… Їхати такий світ… Стільки років не бачити, можна сказати, свого найліпшого товариша…

— А ми, мамо, ніколи не були з ним аж такими товаришами…

— Це ти тепер так кажеш. Певно, час робить своє, але все ж таки… так по-дурному втекти з хати… Не розумію… Нічогісінько не розумію.

— А він тобі казав, чого, власне, приїздив?

— Казав.

«Що це за відповідь?»

Влітку на селі ночі ще коротші, ніж у місті, а дні довгі й заповнені роботою від світання до смеркання.

— Ну, то чого приїздив?

Микола підбиває собі подушку.

— Привозив мені вітання від Галинки.

— І що? Спеціально для цього приїздив з Польщі?

— Та ніби так виходить…

Климентина про себе: «Яким наївним був тому двадцять років, таким і залишився… Що мені робити з цією великою дитиною?»

— Тільки тобі одному вітання? Ані мамі… ні мені? І ти повірив, що воно так?

— Так, — відповідає Микола з чесним переконанням, — повірив, Орест не вміє брехати…

— Ай, війна всіх змінила… не кажи!

— Не всіх, жінко, не всіх…

Климентина раптом повертається боком і притуляється до чоловіка всім тілом. Він начеб тільки чекав на цю хвилину. Одчайдушно обіймає її сильною мужицькою рукою. Приємно йому, що вона сама липне до нього.

«А яка була колись недоторка з відкопиленими губами…»

Лежать, начеб хто зв'язав їх. Зв'язав? Чим зв'язав? Як — чим? А спільною долею? А дітьми? А спогадами юності? А надією на завтра? А вірою у кращу долю?

Всім-всім зв'язані з собою вузлами, які могла б розірвати тільки смерть одного з них.

— Ну, то як мається Галинка? Бо Орест хвалився мамі, що їй ще ніколи так добре не велося, як тепер.

— То правда…

— А ти не знаєш, чому вона не приїхала разом з ним? Невже ж не банно їй за Буковиною?

— Мертві не банують…

— Що ти говориш?!

— Галинка, буде в січні три роки, як померла…

— Але ж Орест казав мамі, що їй ще ніколи так…

— Він казав правду. Мертвим не болить…

Климентина звільняється з його цупких рук.

«Це страшне… Галинки нема і ніколи більше не буде… ніколи… якби це в моїх силах, то я з усіх мов світу з усіх словників викинула б два слова «ніколи» і «запізно»… Галинки вже нема, а я є… але в мене діти… Славочці щойно третій рочок, а Дарка… що Дарка? А може, вона тепер найбільше потребує мами… дурне… на всіх етапах життя потрібна людині мама…»

— А що було Галинці?

— Орест не сказав. Нібито останнім часом сильно банувала за Буковиною… Heimweh [22].