Оповідання та повісті, окрушини - Вільде Ірина. Страница 81

Так часто марю: ось зараз відізветься дзвінок, я відкрию двері й онімію від радості. А мій коханий, не дивуючись, не випитуючи ні про що, звичним рухом поставить валізки на підлогу і скаже просто:

— Ось я прийшов.

І зразу буде ясно: він з цієї хати нікуди більше не піде, бо — сталося те, що не могло не статися.

І так, як бачите, обоє ми роками чекаємо на цю благословенну хвилину.

Часто ввечері, готуючись до сну, розраджую свого коханого:

«Не журися, єдиний, що сьогодні не поталанило нам. Потішимо себе тим, що завтра ще не займаний день перед нами».

А він у свою чергу розважає мене:

«Про мене не турбуйся, єдина. Я впертий, аби ти тільки не втратила віри. А навіть коли б недобра доля не дала нам зустрітися, то хіба ми і без того все своє свідоме життя не належали одне одному, хіба і без того не була ти мені дружиною, а я тобі чоловіком?»

І тому ви помиляєтесь, коли думаєте, що я — жінка-одиначка, яку не сподобав собі жодний мужчина. А просто-напросто чекаю свого коханого. Свого обранця, коли хочете знати.

Влітку подивляємо живописний колір дерева, взимку — його графічну чіткість.

— Не знаєш, як поводитися на аудієнції у високої особи?

— Порадься власної гідності.

Класики деколи нагадують старого діда в родині. До його голосу прислухаються не так з пошани до глибини його думки, як з пошани до його віку.

Аби втратити віру до людини, не потрібно, щоб вона двічі обдурила вас.

«Мій мені не милий, але при мені не бий», — казала жінка до коханця, що брався критикувати її чоловіка.

Щоб здобути ім'я, потрібно довгої дороги зусиль. Щоб втратити його — вистачить одного необачного кроку.

Мірилом твоєї культурності є твоє ставлення, але не до начальника, а до підлеглого.

— Коли б ти знала, як люблю тебе дуже, — сказав юнак до своєї коханої.

Дівчатко замислилося: «Невже він не розуміє, що слово «люблю» не знає степенування, так само як «смерть».

— Не говоріть про себе: «Я стара дурепа», бо у нашому віці такі слова мають велику сугестивну силу.

Послухала, а згодом і сама повірила, що вона ще ані така стара, ані така дурепа, як їй здавалося.

— Чого ж ви трудитеся самі біля кухні? Чи не зручніше купити готове печиво? — спитала сусідка художницю.

— Звичайно, але… моїм думкам теж належиться відпочинок.

— Виходить, синку, що у всіх твоїх невдачах «винна» я, мати. Хто ж тобі буде громовідводом, коли підеш од мене?

— А я оженюся, мамо.

— Що дає насолоду: одержувати подарунки чи робити їх?

— Для витончених натур — друге.

— Як я хотіло б бодай на старість мати постійну квартиру! — сказало серце донжуана.

Аби благословенства і прокльони віруючих здійснювалися, треба, либонь, візи самого бога. А оскільки перед його кабінетом мусить бути велика черга, тому одне й друге не досягає нас, безвірків.

— Краще бути молодим і здоровим, ніж старим й хворим.

— Ой, — шепнула кохана письменника з сльозинкою на віях, — я завжди говорила, що ти — геній.

Галасувати про свої почуття до коханої особи вважається поганим тоном. Чому дозволяємо собі цю нетактовність щодо народу?

Менше часу займе у нас відписати листа, ніж думати про нього — невідписаного.

Яка мова може бути про прощення, коли немає каяття?

Не хочу займатись психоанатомією своїх друзів. Для мене вистачає, що вони видаються мені щирими.

— Ви можете вирізати боляка під бинтом? — спитав письменник хірурга.

— Дурниці! А чому це вас цікавить?

— Бо я теж не можу втяти тієї штуки, а деякі критики вимагають її від мене.

— Вас обізвали «ненормальною» і ви не ображаєтесь?

— І не думаю. Моя ненормальність не нижче, а вище риски.

Настає пора в людському житті, коли батьки міняються ролями з дітьми: підопічні стають опікунами. Різниця тільки в тому, що у першому варіанті опікуни проявляють куди більше серця і терпеливості.

— Дріб'язкова причина? Надто бурхлива реакція? Навіщо ви це говорите мені, докторе? Ви скажіть це моїм нервам!

В молодості любов може обійтися і без взаємності: її запасу вистачає на двох.

— Я фаталіст, — сказав ледар. — Що має бути, те й станеться.

— Воно вже сталося, — вставив до слова двірник, вручаючи йому повідомлення про виклик на товариський суд.

— Я не мала дітей, а ви їх мали, — злостиво сказала незаміжня сусідка до самотньої матері, — а тепер, на старість, ми обидві однакові.

— Так, але я бодай мала коротку радість, коли мої діти малими були при мені, а ви й того не знали.

— Правда ваша. Але не зазнавши материнських радощів, я не скуштувала й гіркоти розчарування.

— Що ж, — відповіла покинута мати, — тоді доля не обійшла жодну з нас.

— Недобрий, чому ти не писав мені?

— Пробач, але я боявся образити наше кохання. Те, що уклалося б на папір, — бліда тінь того, що почувало моє серце.

— Чоловіка добре мати хоч би тому, — сказала новоспечена молодичка, — що вже не треба промишляти, як дістати б його.

— Чого ж ви так боляче реагуєте на жарт про вашу мову? — спитав мене один космополіт.

— А як би ви реагували, коли б у вашій присутності образили вашу матір? — відповіла я питанням на питання, не маючи певності, чи в нього взагалі була коли-небудь мати.

Хвалитися комфортабельною ванною у квартирі — це не так брак культури, як прикрий пережиток минулого.

Коли б ми так прощали гріхи своїм ближнім, як самим собі, то ми давно втратили б пошану у своїм колективі як люди абсолютно безпринципні.

Перша книга — одноразова, а не постійна перепустка в літературу.

— Не знаєте, які найкращі ліки проти старості?

— Знаю. Ігнорування її!

Стрункість думки в якійсь мірі залежить і від справності авторучки.

«Усі ми тільки люди». Ач які хитрі! А боротьба за якість?

Єдина чеснота, якою не можна похвалитися, це — скромність.

— Усе життя виправляючи чужі думки, кінець кінцем можна викривити і свої власні, — сказав редактор, ідучи на пенсію.