Повнолітні діти - Вільде Ірина. Страница 10

Того літа ще одна подія потрясла Дарчине життя до самих його основ. Мама поважно заявила, що вона робить для Дарки вечірку начебто як подарунок в день Дарчиного народження. Правда, той день уже пройшов, проте вечірка все одно піде в рахунок цієї дати.

Буде це справжня вечірка — з накритим столом, з гостями, музикою, танцями та товариськими іграми. Крім молоді, будуть запрошені і поважні гості, такі, як отець Підгірський з панею добродійкою, пан директор Данилюк з дружиною, може, ще дехто. Так що треба буде себе вести дуже чемно, щоб не наробити сорому мамці, таткові і своїм п'ятнадцяти рокам.

Мама подбає про стіл і про поважних гостей, а все інше мусить лягти на Дарчину голову.

І пішло… І пішло… Іноді Дарка мала враження, що якась сила застромила її на крила вітряка й крутить-вертить без пам'яті, часу й міри.

Тут ще й Орися захопилася цією вечіркою, що місця не може собі знайти. По три рази в день прибігає з різними сумнівними питаннями: «Дарко, чи не буде здаватись надто дитячою моя зелененька у складки сукня?»

Дарка каже, що ні, сукню обов'язково треба надіти, бо вона дуже личить Орисьці. Через якийсь час Ориська знову прибігає: Софійка щойно купила собі коробку пудри. Чи не вкрасти їм трошки собі на вечірку?

Ні, каже Дарка, вона не буде пудритися, бо вона провалилася б крізь землю, якби, боронь боже, дізналися, що вона набілена. Звичайно, Ориська має вільну волю, хай робить, як вважає, тільки Дарка не спільник їй у цьому ділі.

Пішла Ориська. Приходить Ляля і добровільно записується в Дарчині помічниці. Це лише пусте слово, бо в дійсності всім командує Ляля.

Перш за все спальню пристосували під вітальню модного типу: якнайбільше простору, якнайменше всякого непотрібного дрантя!

І тому фотелі з трьома ногами — геть! Фуксії (бабцина гордість, між іншим!) з діда-прадіда — геть! Столик ще з бабциного приданого — геть! Розкладану отоманку з поламаними пружинами — геть! Фігуру цигана і циганки — пам'ятку бабциного брата геть!

Бідна бабця тільки постогнує по кутках: такий заколот, ай-яй-яй! Такий заколот!

Коли нарешті все було на своєму місці і Дарка як господиня готова вже була приймати гостей, вона набралася відваги уважно й самокритично придивитись до себе в дзеркало.

Правда, сукенка ще дитячого покрою (висока, під груди, талія), зате зачіска, як у дорослої. Дарка не винна в тому, що їй подобається ця дівчина в дзеркалі з важкими, кольору гречаного меду косами понад чолом, з щасливими очима, з здоровими, прерум'яними щічками.

Хай веснянок на носі більше, ніж їх справді для здоров'я потрібно, хай усмішка відкриває горбаті зуби, але ж бо ці очі і рум'янці на щічках заслоняють, пом'якшують все-все, навіть два кривих зуби спереду.

Першими з гостей прийшли панство Підгірські. Дарка не насмілилася запитати, де молодша вітка цього роду, пам'ятаючи мамині слова, щоб не осоромити ні своїх батьків, ні свої п'ятнадцять років. Отець Підгірський з своєю золотою бородою, ясними очима, в новій шовковій рясі виглядав дуже молодо.

Дарку трохи вкололи надто галасливі, надто масні похвали пані Підгірської: «Яке тут все елегантне, із смаком!» — ніби коли Дарчин татко не священик, а тільки вчитель, то в них вже й елегантно не може бути.

Слава богу, це були мамині гості. Потім прийшли старі Данилюки.

— Ов! — склала в трубочку свій рот пані Данилюкова. — То Лялі ще нема? Ані Данка? Ані з Підгірських молодих нікого не видно… А де ж пан Костик? Теж немає? Празького немає? А це що таке? Може, якесь непорозуміння? Може, Дарка не запросила їх?

Вже й мама починає непокоїтися:

— На котру ти просила своїх гостей? Вже без п'ятнадцяти вісім… Я не знаю, як з вечерею бути…

На шосту просила. Точно на шосту. Не знає, що сталося, що не прийшли. Не може навіть здогадатись, яка причина могла їх затримати. О, яка трудна, яка відповідальна роль господині!

Дарка бігає з кімнати до кімнати, од вікна до вікна: «Не видно? Не чути? Не йдуть?»

І раптом (хіба з городу зайшли?), як весняна злива, раптова, здорова, жвава, під вікнами — «Многая літа».

Мама вибухає сміхом, повним задоволення, а Дарка від раптового припливу радості кліпає очима й посміхається не зовсім розумно.

Коли повітря стрясає «Добрий вечір, дівчино», Дарка не витримує, вибігає надвір і падає просто на квіти, що їх поставив Костик. Це для неї. З нагоди її запізнілих іменин.

Знадвору майже на руках вносять вони Дарку в хату. На порозі ще одно «Многая літа». Тепер пристають до хору й старші з своїми надщербленими голосами.

Мама заметушилася, гійкає на Гафійку, щоб скоріше поверталася. Гей, позапалювати всюди світло, понакидати райдужні абажури на лампи. Хай буде ясно! Хай буде барвисто!

У кухні почав уже подзенькувати посуд.

— Музики… Чому нема музики? Де музики?! — гукає Ляля.

— Шановні гості!.. Шановні гості!.. — встряє мама з своєю вечерею, але її заглушає переклик настроюваних інструментів.

Зрозуміло, що мама, на своє велике незадоволення, мусила відкласти вечерю.

Скрипки зразу торгуються поміж собою. Час від часу бренькає гітара, ніби покрикує на них. Та ось якийсь час здається, що поміж ними запанувала згода, а потім знову розпочинається сварка. Щораз голосніша. Нарешті погодилися. Смички наче насторожились на одній висоті в напруженому чеканні сигналу: раз, два, три і:

зірвалися своїми голосами скрипки дрібно, аж лоскотно.

Це голос Костика. Його вирвала музика з-під стіни, кинула на середину вітальні й викручує його на всі боки: голову, руки й ноги…

виробляє Костик язиком і прислухається, ніби хтось йому на вухо нашіптує. Вловив! Почув! Згадав! Закидає голову: ага, вже знає!

наслідує мову сільських парубків.

Дарка зіщулюється, ховаючись за плечі Софійки: невже ж він не пощадить її бодай у день її свята? Як же може вона йти перша й одна в такому широкому, такому видному колі, коли вона не вміє, таки зовсім не вміє танцювати?

Це ж можна згоріти від сорому!

Костик стає перед Даркою — розгуляний, червоний, небезпечний.

— Дарочко, до першої коломийки… прошу дуже… Каже «прошу», але видно по ньому, що якщо Дарка не послухає його, то він схопить за руку і силою потягне на середину.

— Я? Перша? Ой… ні… ні… ні… — просить в нього, мало не плаче Дарка. — Я… не вмію танцювати…

— Вона тільки так каже, що не вміє, — під'юджує збоку Ориська.

Костик ніби тільки чекав на це слово. Схопив Дарку за руку, обкрутив навколо себе, кинув музиці: «Грай» — і пустив її вперед, ніби іграшку.

Далі Дарка не зовсім добре пам'ятає, що з нею діялося. Знає тільки, що пустилася вперед з розпростертими руками, немовби ловила когось. Костик справді, задкуючи, втікав від неї, а вона здоганяла його, викидаючи ноги раз вліво, раз вправо, щораз химернішими скоками. Напівпритомна, розпалена, відчайдушна. Збоку хтось душиться сміхом. Ориська і Софійка подають їй якісь незрозумілі знаки руками. Мама продирається на самий край кола, вона теж намагається на мигах звернути на щось Дарчину увагу, щось пояснити, спростувати, та музика вже вхопила Дарку у свої цупкі обійми й так скоро не випустить. Всі мами, Софійка, Ориська мигають лише перед очима, як телеграфні стовпи від швидкої їзди поїздом. Вона ледве пам'ятає, що вона — Дарка.

Раптом музика вмовкає.

Мама вже тут, коло Дарки:

— Бійся бога, Даруню, як ти танцювала… В коломийці хлопець танцює спереду, а дівчата за ним… Чого ж ти ішла, коли знаєш, що не вмієш…

Мама незадоволена нею. Мало того. Мамі соромно за свою дочку. Мама, напевно, вже й кається в душі, що влаштувала цю вечірку і дозволила Дарці зіграти роль дорослої. Що тут багато говорити: Дарка осмішила себе перед усім товариством.