Повнолітні діти - Вільде Ірина. Страница 52

Поїзд ухнув, мов парубок напідпитку, і татко збирався вже відходити, коли Дарка закинула йому ще раз руки за шию, притулила своє личко до його шорсткої щоки і сказала:

— Татусю!

Батько зупинився, трохи здивований. Може, він сподівався, що Дарка має йому щось важливе сказати? Та якось так склалося, що в те одне слово вмістилося все важливе, болюче й надійне. Данко підійшов до Дарки (він, видно, теж не міг призвичаїтися до того, що Дарка йому чужа):

— Ідемо, Дарцю, бо поїзд втече у нас з-під носа! — вхопив Дарчину валізку і кинув зверху на свою. Дарка замахала до татка з-за шиби вагона, поїзд ще раз крикнув і покотив.

Данко примостив Дарку на найкращому місці біля вікна, а сам вийшов з Стефком у коридор. Дарка чула тільки їх безтурботний сміх.

У Кіцмані сіло багато учнів. Поперед усіх продирався з пакунками, мов перекупка з кошиками, Данків товариш Кудла.

— Здоров, колего! — зрадів Данко.

Кудла відхилив двері до Дарчиного купе:

— В останньому вагоні їде ваша Косован. Тут стоїмо сім хвилин. Коли хочете…

— Ні, дякую, — Дарка нічого і нікого не хоче.

Данко нахилив голову до Дарки:

— Дарцю, вважай на валізку, бо я йду з товаришами шукати місця.

Дарка зітхнула.

За якийсь час у вагонах посутеніло. Міст на Пруті нагадував пасажирам, що вже пора здіймати речі з полиць. Дарка заглянула до сусіднього купе:

— Данку!

Данко ще не наговорився.

— Я зараз допоможу тобі зняти валізку, бо ми з Кудлою їдемо трамваєм.

«Вже краще Кудла, ніж Лучіка», — подумала байдуже. Підняла високо комір плаща. У відчинені двері вагона била їдка мряка. Чернівці вийшли пасажирам назустріч яскравим світлом великого міста. Люди і назви залізничних контор вимальовувалися зовсім виразно. Серце в грудях боліло теж зовсім виразно.

XVIII

Перший день навчання після різдвяних канікул нагадував собою свято. Дівчата віталися довгими, радісними вигуками. Всі були раді кожній новій, що увійшла до класу. Всі привезли з дому вільну родинну атмосферу. Навіть на найбідніших були випрасувані старі мундирчики. Кожна з дівчат мала в папері під партою щось із свят. Це також зміцнювало гостинний настрій. А скільки привезли вони новин! Адже час стояв у цій школі два тижні на місці! Дарка повідомила подруг, що Ориська переїздить до гімназії в Гіци.

Ніхто не пожалкував за цією втратою. Мала Кентнер, мозковий апарат якої не вміє затримувати думок, гукнула:

— Добре, що пішла собі від нас!

Оріховська, яка стояла спиною до класу і тарабанила пальцями по рамі вікна, сказала так, щоб тільки Дарка могла почути:

— Я не помилилася, значить…

— Чому Підгірська пішла від нас? — страшенно раптом зацікавилася Лідка. Дарка вдала, що не дочула цього питання. Дарка не мала до кого притулитися. Стефи не було в класі. Лідка обіймала Косован. Розповідали собі щось, сміялися і знову шептали.

Дарка вийшла в коридор.

Тут застав її сторож:

— Ви часом не знаєте, чи є вже панна Оріховська і панна Попович? Пан директор веліли зразу ж після дзвінка прийти до них.

Попович — це вона. Так. Оріховська у класі. Добре. Зараз після дзвінка вони прийдуть до пана директора.

— Наталко, тебе і мене викликає чогось директор! — влітає схвильована і налякана до класу, забуваючи про те, що, можливо, цю справу не треба було розголошувати прилюдно.

Лідка сміється:

— Але ж ти перелякана! Чекай, підвищить вам так плату за навчання, як мені й Равлюк! Нас теж викликав директор до себе. Очевидно, що так! Чому ми маємо більше, ніж ви, платити? Але з тебе боягуз!

Лідка говорить так переконливо, що можна їй повірити. Але чому саме її і Оріховську викликають разом?

Дарка шукає порятунку в Оріховської. Оріховська намагається зберігати спокій, але Дарка бачить, як її обличчя блідне.

До класу знову входить сторож:

— Панна Попович перша!

— Доленько, не покидай мене! — зітхнула Дарка і нишком у куточку перехрестилася.

— Чого учениця бажає собі? — забув директор, що викликав Дарку.

— Я — Попович, пан директор веліли…

Лице директора скривилося, наче хто йому капнув оцту на кінчик язика.

— Ага, Попович. Ну, добре. Пане професоре, — повернув директор свою товсту, як у буйвола, шию в другу кімнату. Мігалаке, мов на сцені, тільки чекав цього виклику, щоб вискочити з-за дверей. — Ось тут ваша учениця, пане професоре, — сказав по-румунському, а Дарці — далі по-українському: — Чи ви, Попович, знаєте, що маєте погану оцінку з румунської мови і, крім того, погану поведінку за невідповідне ставлення до пана професора?

— Так, — призналася Дарка, бо не було вже куди крутити.

— А ваші батьки повідомлені вже про це? — директор звів одну брову високо над оком, а другу опустив так низько, що вона нагадувала журавель біля криниці.

— Еге ж, — втрутився своїм пискливим голосочком Мігалаке, — чи батьки знають, як учениця поводиться супроти своїх зверхників?

— Так, — відповіла Дарка самовпевнено, нітрохи не задумуючись над тим, що говорить неправду. Десь під порогом свідомості стукнуло, що цим викрутом захищає вона не тільки себе, але й батьків.

— І, — витягнув директор шию, мов кіт до шматка сала на шнурочку, — і що вони на це?

— Що тато і мама на це? — заговорив Мігалаке по-українському, хоч і здавалося, що він кожну тверду приголосну наче терпугом надпилював. — Говорили, що ти добре робиш? Наказували не вчити румунську мову і не слухати професорів? Га? Може, ще раділи, що ти така велика патріотка, що з румунської двійку маєш?

Директорові раптом задряпало в горлі, він закашляв, Мігалаке урвав. Наче перелякався, щоб директор не захлинувся.

— Пан професор жартують… Я не думаю, що можуть бути такі батьки, які хвалили б дитину за те, що принесе до хати погану оцінку. Чим є ваш батько, Попович?

— Учитель, — здивувалася Дарка такому питанню, бо ж директор знав те, про що питав.

— Чи мама також учителька?

— Так, але мама не вчить.

— Ось вам, — бідкався щиро директор, — і такий народний учитель з малою зарплатою тягнеться з усіх сил, щоб утримати дочку в гімназії, а ця дочка з вдячності за всі ці труди обдаровує батьків двійкою. Ну, і має батько чим радіти! І що тут найсумніше: ви, напевно, не розказали батькам, що ви самі бажали одержати таку оцінку. Я переглядав румунські завдання учениць. Є там, щоправда, одна незадовільна оцінка, але можна було усно гарно відповісти й таки заробити собі «посередньо». Але коли учениця зухвало, перед цілим класом заявляє, що з румунської може і двійку мати, тоді вже й сам бог не може нічого порадити. І ще одно мене цікавить: я переглядав ваші оцінки з інших предметів і бачу, що ви, Попович, розумна, здібна дівчина. Цікаво, хто підсунув вам такі думки, що румунська мова не потрібна, що з неї можна навіть двійку мати? Бо ж ви самі вже розумієте, що живемо в Румунії, є королівськими підданими і румунська мова мусить бути в наших школах найважливішим предметом. Отже, хто навів вас на цей фальшивий погляд щодо значення румунської мови? Прошу не боятися… я не зроблю з цього висновків. Я хочу тільки знати, хто це такий «розумний»?

Дарка в якомусь хаосі почуттів:

«При чому тут румунська мова? Коли б мене вчив домнул Локуіца, то я, напевно, любила б цю мову… Чому він не скаже директорові, як він нас змушував кувати напам'ять цілі поеми того Тудоряну?»

— Учениця не може відразу пригадати собі. Це нічого. — Директор оглядається на Мігалаке, а той відразу розуміє, що він тут зайвий, і знову ховається в суміжній кімнаті. Ще й двері зачиняє за собою.

— Прошу сідати, — говорить директор так ввічливо, що Дарка вмить розуміє: бідний директор! Він теж боїться в присутності цього Мігалаке заговорити тепліше до своєї учениці.

— Прошу сідати, — просить ще раз директор. Дарці якось ніяково сідати перед ним, як перед рівним.

Хоч він і директор, а Дарка тільки учениця, хоч вона провинилася, директор забуває це все. Пам'ятає тільки те, що вони обоє українці і розмовляють без свідків. Про це він і говорить в першу чергу Дарці.