Повнолітні діти - Вільде Ірина. Страница 62

Так не питають прихильні до справи люди. Такими питаннями можна загнати у сліпу вуличку будь-якого політика. Чим взаємно дорікають різні політичні партії? Браком конкретної програми. А то все ж таки політичні, офіційно зареєстровані партії, а не якийсь там учнівський самоосвітній гурток. Не можна так, не можна! Хлопці і дівчата переглядаються поміж собою. Доки гадає Циганюк мовчати? Щастя, що Іванчук такий хлопець, якому не треба за словом бігати:

— Ми не погоджуємося з окупацією Північної Буковини. Вважаємо, що це одвічна українська земля.

— І що з того? — падає знову ще більш іронічне від попереднього запитання.

— Я не розумію вас, що ви хочете цим сказати? — починає вже втрачати упевненість у своїй правоті Гиньо Іванчук.

Дарці стало просто ніяково за господарів: де ж хто таке чував? Запросити гостей до себе, нагодувати їх, напоїти, а потім своїми заздалегідь обдуманими запитаннями ставити в таке становище, щоб ті нещасні гості крутилися, як мухи в сироватці?

Дарці починає щораз більше підозрілою здаватися вперта мовчанка Ореста. Не виглядає вона випадковою.

— Я ж питаюся вас, що з того, що ви усвідомили собі, що Північна Буковина — це українська земля?

— Ми хочемо шляхом усвідомлення молодого покоління…

«Ой, що за стиль! Не треба, Іванчук, так по-книжковому, не треба!»

Роман Оріховський переплітає руки на грудях. Глузлива поза його ще більше бентежить Іванчука.

— Ага! Гарно. Уявімо собі, що вся молодь Північної Буковини вже усвідомила це. І що далі? І що тоді?

Іванчук розглядає присутніх. Зупиняє свої очі на Орестові. І цей не прийде йому на допомогу? Що ж, доведеться знову самому виплутуватися з матні.

— Тоді будемо домагатися, — і поправляється, — добиватися!

Оріховський не дає йому закінчити думку:

— Я допускаю, що ви вже добилися, що скасовано, припинено румунізацію шкіл і у всіх народних школах викладають знову українською мовою. І що з того? Наші діти, замість вивчати історію Румунської імперії на румунській мові, якої вони, до речі, не розуміють, будуть ту ж історію вивчати на рідній мові. Замість виголошувати, як папуги, вірші подяки і відданості королю будуть декламувати їх уже свідомо українською мовою. Чи ви не думали над тим, що такою своєю політикою ви тільки полегшите урядові роботу над вихованням місцевого молодого покоління? Вам йдеться тільки про форму — зміст вас не обходить? Чи не так?

Іванчук забувся і, як у класі перед учителем, підніс руку догори. Оріховський ледве стримав себе, щоб не посміхнутися.

— Прошу, Іванчук…

Гиньо помацав себе за адамове яблуко, потім кашлянув діловито:

— Я хотів лише сказати, що на деяких етапах історичного розвитку форму виручає зміст…

— То щось дуже розумне. Це ви самі таке вигадали, Іванчук? Може, поясните мені, як це треба розуміти…

Між присутніми леготом пройшов смішок.

— Можу, — зухвало тіпнув Гиньо своєю рудою чуприною. — Якщо ви не розумієте, то можу. На нашому історичному етапі ми боремося за те, щоб зберегти бодай національну форму, тобто мову, письмо, народні звичаї. Щоб формально не втратити права називати себе нацією. А пізніше… пізніше, при більш сприятливих міжнародних обставинах, боротьба за форму перейде в боротьбу за зміст…

Оріховський:

— Имг… имг… Тепер вже дещо розумію. Ви хочете, при відповідній температурі, зрозуміло, заморозити зернята ідей і зберігати їх до часу, аж доки настануть сприятливі умови для їх сівби у землю? Так, ідейка доволі оригінальна… Я тільки боюся, що коли такі зернятка надто довго побудуть у стані замороження, то вони пізніше зовсім втратять здібність проростання. Забув, як воно в біології називається… Знаєте що, Іванчук? — Оріховський зробив багатозначну паузу. — Слухаючи вас, можна подумати, що маєш справу з агентом сигуранци… Чого ж ви рветеся у відчинені двері? Таж урядові нічого більше й не треба, як такого замороження революційного духу в народі! За таку роботу вони ще вам і спасибі скажуть, може, ще й медаллю нагородять.

Іванчук:

— Ви розумієте, але вам не хочеться мене розуміти. Ви хіба не знаєте, що тут мова не про чисту форму. Ми ж вивчаємо — і ви чудово про це знаєте — і історію нашого народу… Читаємо заборонені поеми Шевченка, Івана Франка, поглиблюємо свою національну свідомість прикладами героїзму нашого народу в минулому…

Оріховський:

— Я так вас і розумію… Це ви не розумієте, що таким методом боротьби ви нагадуєте стару діву… Так, стару діву, яка живе тільки тим, що згадує, яка вона колись гарна була у молодості. Безперечно, треба вивчати й знати минуле свого народу — без минулого нація взагалі не нація. Славні діла предків додають нам бадьорості, наснажують нас завзяттям і виробляють таке потрібне кожній свідомій людині почуття гордості за свій народ. Але, ради бога, не можна заради минулого закривати очі перед сучасним! Хто вам дав право дивитися тільки в минуле, не помічати сучасного, повертатися спиною до майбутнього? Коли ви самі будете сидіти склавши руки й миритись, ганебно миритись з тим, що є, то вам небагато допоможуть героїчні подвиги наших предків. Навпаки… ага, навпаки, вони покажуть ще виразніше вам, які ви — я не маю вас особисто на думці — нікчемні. Як говорить Шевченко, «славних дідів правнуки погані»… Хворий не стане здоровішим від того, що ви будете нагадувати йому, яким він колись здоровим був! Це одне. Друге, ця ваша замкнутість у собі, це обмеження членства однією тільки чи то пак, прошу пробачення, дівчата, двома гімназіями — це взагалі мертвонароджене дитя…

Стефа ворухнулася на фотелику. Пружина скрипнула, ніби хтось зойкнув.

— Ви не чули, панно Сидір, про те, що іноді діти родяться мертвими? До речі, ви пропонуєте метод перечекання. Але дивіться, що твориться… Коли Румунія загарбувала Трансільванію, Буковину, частину Добруджі, Бессарабію, то що тоді говорили деякі наші патріоти: потвора обжереться, а потім виблює… Тим часом що ми маємо? Постає велике румунське королівство — Романія маре, — про яке самі румуни склали приказку, що «Романія маре — мамаліга н'аре»… [37] Ясно, що нам аж ніяк не можна миритися з таким становищем, що ми не примирюємося і ніколи не погодимося залишитися на становищі колонії. Це для всіх нас ясно. Неясно лише поки що, які методи боротьби треба обрати… Я, наприклад, відкидаю, Іванчук, ваш метод заморожування, чи консервації, енергії на пізніше. Ви ж молоді, а молодь повинна іти в авангарді! Авангардом у боротьбі за національне визволення Північної Буковини повинна бути її молодь, так? Добре. Вдячний, що погоджуєтеся зі мною. Але мусите погодитися і з тим, що українська молодь на Буковині не складається з самих гімназистів! Це було б абсурдно і смішно!..

Іванчук:

— Ви хочете сказати, що нам треба єднатися з ремісниками, з робітниками? А ви знаєте, яким духом просякнуті ці елементи?

Оріховський:

— Я знаю лише те, що вони нічого поганого не хочуть для свого народу. За це я ручаюсь своєю головою…

Іванчук піднесеним, хрипким голосом:

— Ви сказали недавно, що якби мене не знали, то прийняли б за агента сигуранци, а я тепер вам скажу, що якби я вас не знав, то прийняв би вас за агента Комінтерну!

Іванчук сказав і сам злякався своїх слів, бо зблід від них, як стіна.

Дарка також злякалася: хоча б обійшлося без скандалу! Та, слава богу, Оріховський зовсім спокійний. Він обводить усіх спокійним поглядом і питає не без іронії:

— Чого ж ви так настрашилися? Будьте спокійні… я нітрохи не почуваю себе ображеним… Тут тільки одне непорозуміння, пане Іванчук. Ви грубо помиляєтесь, коли думаєте, що кожний, хто співчуває робітничому рухові, отримує за це гроші… Я зрозумів ваш натяк. Ми не торгуємо своїми політичними переконаннями. Ясно?!

Людина весь час говорила спокійно і раптом крикнула, ще й кулаком по столу вдарила. Зрозуміло, що така несподівана зміна поведінки могла збентежити присутніх.

Наталка взяла брата за руку, примусивши його сісти.