Повнолітні діти - Вільде Ірина. Страница 67

Мамина донечка розписує про все барвистим стилем, часто закінчує речення великими знаками оклику, і все це від того, що в душі у Дарки немає переконання, що насправді все аж так дуже добре.

Що з того, що ніхто не втратив шкільного року, коли Орест Циганюк сидить у тюрмі? Чи годиться порядним людям радіти успіхові, коли той успіх здобуто ціною волі, ні, більше, ціною життя друга?

Орест Циганюк виріс тепер у Дарчиних очах до величини, якій не знаходила порівняння. Легко можна уявити собі, якими засобами домагалася в нього сигуранца виявлення, як там кажуть, спільників, а він, орел, нікого не виказав, нікого не потягнув за собою!

Та коли б він тільки хотів повторити їм свої розмови з Даркою, то Дарці далебі не поздоровилося б від них! А хіба така стійка поведінка товариша, який терпить тортури, щоб не виказати товаришів, не зобов'язує тих, які залишилися на волі, до боротьби?

О, ще й як зобов'язує! А тим часом як скоро, як ганебно скоро всі забули Циганюка і перейшли до щоденного порядку! Можна не дивуватися Лідці, яка в той же день, коли почула про арешт Циганюка, співала й займалася манікюром. Але інші? Інші в цьому відношенні мало чим відрізнялися від Лідки Дутки. Стосується це, на жаль, і самої Наталки Оріховської. «Чи, може, — думає Дарка, — вона помилилася?»

Після останньої вечірки в домі Оріховських Дарка мала підстави підозрівати, що в Наталки якісь особливі почуття до Ореста. Сприйняла це як приємне відкриття, рада просто була, що і в Наталки є нормальне дівоче серце, а тепер — таке болюче розчарування! По Наталці абсолютно не було видно, що вона переживає з приводу арешту Ореста.

Наталка, як завжди, була заклопотана шкільними справами, а більше мовчала і навіть наодинці з Даркою не згадувала про Циганюка.

Що ж Дарці думати тепер? Виходить, що оті її високоідейні товариші — це бездушна юрба, яка не заслуговує того, щоб заради неї жертвувати так, як це зробив Орест, як у свій час готова була зробити і вона, Дарка. Виходить, що тільки вона, Дарка Попович, страждає і переживає за Ореста?

Нісенітниця! Дарка не довіряє вже й своїм думкам!

Проте коли одного разу добрий настрій у Наталки дійшов до того, що вона почала розповідати анекдоти, Дарка не витримала. Підсунулася до Наталки й засичала на вухо:

— Веселись, веселись… Коли тобі так легко…

Наталка байдуже подивилася на Дарку і продовжувала своє. Тільки коли закінчили уроки, Наталка зробила так, щоб з класу вийти разом з Даркою:

— Ти чого ходиш, як у воду опущена?

Дарка націлила на Наталку свої сірі, тепер такі суворі очі. Ті очі говорили виразно, що вони не думають скорятися. Минули ті часи, коли вона, Дарка, без слова виконувала все, що їй наказувала Наталка, бо ж сліпо вірила їй.

— А чого мені веселитися? — запитала з викликом. — В мене не така коротка пам'ять, як у декого. Я ще не забула, що ще хтось був поміж нами, а тепер його нема, не можу забавлятися анекдотами!..

Всього могла сподіватися Дарка у відповідь, тільки не усміху. І то не єхидного, а такого доброго, мало не сестриного. Наталка засяяла від Дарчиних слів. Та скоро на її лиці світло погасло, і вона сказала з глибокою турботою:

— Ти зовсім не змінилася. Якою наївною приїхала з Веренчанки, такою і залишилася!

Дарка відчула, як від здивування в неї на лиці напружилися мускули.

Наталка продовжувала:

— Невже ж тобі ніколи не здавалося підозрілим те, що вони всіх нас без розбору знову прийняли до школи? Невже ж ти така наївна, що повірила, нібито дирекція дійсно шукає злагоди з нами? Невже ж ти, — допитувалася щораз настирливіше, — саме ти, що одержала такий наочний урок їхньої щирості на прикладі з твоїм татком, не подумала, що їх ласка — це якась чергова напасть на нашу голову? Дарко, ні на хвилину не забувай, що за нами слідкують, стежать за кожним нашим кроком. Може, і тобі не вадило б бути трохи веселішою в класі.

— Чекай, Наталко, досі я, сама знаєш, більше мовчала й слухала, бо вірила вам… тобі вірила беззастережно. А тепер для моєї віри у вас треба…

— Що тобі треба знати?

— Хочу знати, чому я маю удавати з себе клоуна, коли я й без того нічого протидержавного не роблю. Та ми ж навіть перестали сходитись!

— Пс-с! Та навіть за виразом твого лиця стежать…

— За чим?

— За тим!

— Але хто, хто, Наталко?

— А Мігалаке? А Мірчук? А ти певна, що вони не завели донощиків поміж учнями? Розумієш?

Оце «розумієш» відразу нагадало Дарці Ореста Циганюка.

Що він робить, що думає в цю хвилину?

Наталка час від часу зупинялася то перед вітриною з галантереєю, то з їстівними смачними речами. Тоді Наталка голосно ділилася своїм враженням про те, що бачила за склом. Той, хто спостерігав би за ними, прийняв би їх за пару легковажних дівчат, яким у голові тільки моди та ласощі.

Коли поблизу нікого не було, Наталка продовжувала:

— Навіть коли б, Дарко, за нами не слідкували, навіть коли б ми обставинами не були змушені вдавати веселих, то нам все одно не личило б упадати в тугу з приводу Ореста. Це почуття жалості не робить честі ані тому, кому співчувають, ані тому, хто співчуває. Зайва доза жалості у підпільній роботі може стати згубною. Треба, Дарко, гартувати свою волю. Треба враховувати, що ворог, вивчивши твій характер, може зіграти на м'яких струнах твоєї душі. Може статися таке, що ворог, якого треба знищити, прикинеться жалюгідним, нещасним, — і ти що? Пожалієш його? Пощадиш його, а він, вирвавшись на волю, віддячить тобі тим, що знищить тебе ще з більшою оскаженілістю, ніж зробив би це перед тим. Бо тепер, крім ненависті, він матиме до тебе ще й почуття презирства за твій дурний розум. Нам треба себе виховувати так, щоб бути на все готовим. Те, що спіткало Ореста Циганюка, могло спіткати кожного з нас. Може воно й тебе чекати, Дарко. А що, якби така історія, як з Орестом, спіткала твого батька? То ти, напевно, зовсім розкисла б, чи як? Не можна так, Дарко, аж ніяк не можна! Візьми себе в руки, закуси губи і не вішай голови!

Дивна, дивна сила слова! Що ж таке особливе, таке незвичайне сказала їй Наталка, а проте — як підбадьорили, як підкріпили фізично, як піднесли морально Дарку її слова!

Ще півгодини перед тим нещаслива і засмучена арештом Ореста, вона почувала себе тепер гордою з цієї самої причини. Так, гордою за свого друга, який не хоче, щоб йому співчували! Права, сто разів права Наталка! Не киснути, не плакати й не скиглити тепер треба, а з піднесеною головою, з нищівним сміхом дивитися в обличчя ворогові, хоч би серце розривалося на шматочки!

Перед закінченням шкільного року, саме напередодні канікул, прийшов від мами лист з привітанням з нагоди Дарчиного шістнадцятиріччя. Дарка була задоволена, що мама прислала листа замість якоїсь карточки з голубком чи якою-небудь незабудкою. Такий лист свідчить про те, що мама ставиться до неї, як до дорослої. Зрештою мама й сама писала про це.

Писала своїм гарним рівним почерком про те, що тепер, коли Дарці пішло на сімнадцятий, мама вважає її за дорослу. До того ж дорослість не тільки визначається, дитино, цифрою років, але й пережитим. А останнім часом наша донечка пережила чимало. Та добре, що все закінчилося благополучно. Говорять, добре те, що добре кінчається. Коди Дарця приїде на канікули, то в нагороду за всі неприємності вони справлять собі вечірку (вони — це мама і Дарка!) і відгуляють її як перенесені іменини.

Дарка зразу ж заперечила мамі. Не хочу іменин, мамочко, в цьому році. Того, кого я хотіла б бачити на іменинах у себе як першого гостя, може, зовсім не буде. А навіть коли й був би, то однаково його думки були б далеко від мене й Веренчанки. Ти вже не гнівайся, мамочко, і не називай мене невдячною, але я прошу: не треба нам ніякої вечірки!

Лідка, яка останнім часом знахабніла до непристойності, безцеремонно заглянула в лист від мами.

— Що там нового пише тобі мама? — вткнула лице у лист, пробігла очима по літерах і з усього виловила тільки те, що лише й могло її займати: «вечірка».