Повнолітні діти - Вільде Ірина. Страница 74

Ніхто-ніхто у Веренчанці не одягався так пишно. Ніхто з місцевої інтелігенції не надягав у селі капелюха, і тому Ляля здалася Дарці не живою людиною, а примарою, яка зійшла з журналу мод.

Легко можна уявити, як почувала себе Дарка перед цією великоміською дамою: боса, у заяложеній перкалевій сукеночці, яку вона одягла на себе спеціально для городніх робіт.

— Дарцю, як ся маємо? — Ляля схопила Дарку за руки й притягла її до своїх напахчених грудей. — Як ви виросли за цей рік!

На Дарку війнуло запахом дикого горошку. Подібність Лялі з Данком була така велика, що Дарці чомусь аж боляче стало. Тепер уже не думала, що Ляля навідалася до неї, як посол від Данка.

Боже ти мій, ті самі довгасті, оксамитові, зелені, як ніжний молодий мох, очі, що і в нього, той самий довгастий, породистий ніс, ті самі чіткі, тонкі губи.

Дарка стояла розгублена, до сліз схвильована подібністю між братом і сестрою, не знаючи, що казати, що робити.

Та цим разом бабця виявилася справжнім дипломатом. Заговтала Лялю Славочкою («Ану покажи, де носик? А де очко?»), а Дарці моргнула, щоб та привела себе в порядок.

Не було часу митися, і Дарка одягла туфлі на запорошені ноги, нашвидкуруч перемінила плаття, провела декілька раз щіткою по косах і, на ходу обчищаючи нігті від глини, знову з'явилася в садку.

Ляля була настільки добре вихованою, що не помічала ні Дарчиних запорошених ніг, ні не зовсім чистих рук.

По-українському Ляля говорила слабо і до того ж з виразним іноземним акцентом, але не це вражало в ній. Навпаки, додавало своєрідної привабливості. В неї збереглася давня манера розмовляти, жестикулюючи і сміючись при тому. Вона, як і минулого року, любила питати і відповідати одночасно:

— Я не можу, а ви можете? Я не можу жити, як… ну, як це називається? Така мала хата, де живуть монахи?

— Келія…

— О… о… я не можу жити, як у келії… без людей… без руху… шуму… У Відні ми щосуботи ходили на концерт. Без грошей… як студенти музичної школи. Тут я вже дві суботи без концерту… Не можна так довше, чи не правда? Ми мусимо самі концерт робити. Ви на якому інструменті граєте?

Безперечно, це було б мило з боку Лялі, яка запідозрила Дарку, що та грає на інструменті, коли б не те, що Ляля забула минулорічну історію з музикальністю Дарки.

На щастя, Ляля тут же перескочила на іншу тему:

— Моя мама привезла мене на село пити молоко від кози. Щоб я себе поправила добре за канікули. Вона, бідна, не розуміє, що мене може поправити не молоко, а товариство… рух… шум. Я кажу до Данка: робім щось бо я здурію…

«А, він вже у Веренчанці, — загорілася свічечка в Дарчиному серці й відразу ж освітила всі її думки, всі почуття, — він уже тут…»

— Я кажу Данкові: ти збирай парубків, — але, вловивши усмішку на губах у Дарки, весело засміялася: — Ой… ой… певне, щось не так сказала? Як має бути правильно? Як сказати по-літературному на нежонатого чоловіка? «Парубок», ні? Не добре? Треба казати «панич»?

— Ні, просто «хлопець».

— А «парубок» чому ні? «Парубок» — це кавалер, так?

— Так, але це переважно стосується сільських хлопців…

— Ага, розумію… розумію! А мені подобається слово «парубок»… Воно таке солідне. Я кажу Данкові: або робім театр, або концерт, або ходім на прогулянку. Де тут можна організувати прогулянку? Що тут є таке… над… надзвичайне? Нема нічого? Ах, це нітрішки не шкодить! Ми зробимо його, як нема. Ви знаєте, що ми можемо зробити? Ми можемо… сказати… що на тому місці, наприклад, колись давно був бій між нашими князями і турками. А хіба що? Мало тут всяких боїв було? Ха-ха-ха! Байдуже, чи там був у дійсності, чи не був бій. Я взагалі ніскільки не вірю історикам… Грундзахе [45], аби ми мали причину вибратися на прогулянку за село… Я чула, подумайте собі, що панна Софі вийшла заміж… Жаль, жаль… така мила панна — і раптом заміж… Ви не вважаєте, що це трішки смішно: виходить заміж? Ви подумайте: раптом міняти своє прізвище, чужій дамі говорити «мамо», чужому добродієві — «тату». Ха-ха-ха! І взагалі це просто смішно! Ну, ви одягайтесь, і підемо до Підгірських.

Дарці кров ударила в голову. Як же їй ще одягатися, коли вона вже нарядилася до виходу? Ляля зрозуміла, що пальнула нетактовність, і вмить виправила її:

— Це я тільки так кажу, щоб з себе посміятися… Бо ви одягнені якраз стильно, так, як кожна елегантна дама повинна одягатись у селі. Це я, ох і роззява… Добре я сказала «роззява»? Так треба казати? Роззява з мене, я ж не подумала, що Веренчанка — це не Відень… І дивіться, які сміхи я з себе зробила. Ще й капелюх наділа на голову, ха-ха-ха… Фу! — вона скинула капелюх з голови й повісила його за гумку на руку, ніби кошичок. — А як же ж там Орися?

Дарка соромилася признатися, що Орися ще й досі не була в неї. Зрештою, для Лялі це питання не було найголовнішим. Орися була в цьому випадку тільки зачіпка. Ляля згадала Орисю, щоб мати привід спитати про Стефка.

— А Стеф? Як же ж Стеф поживає? Я така свинка: ні разу не написала до нього. О, не тому, що я не хотіла, гот бегіте! [46] Навпаки, мені дуже хотілося написати йому гарного листа, але знаєте, як це буває? Приходиш додому пізно, втомлена уроками, й думаєш: завтра вже обов'язково напишу йому. А завтра знову уроки, вправи, і знову втомляєшся, і знову говориш собі: завтра вже обов'язково напишу… І те саме. Він не гнівається на мене, як ви думаєте?

— Я думаю, що ні… Стефко послав вам листівку на різдво.

— А так-так… Смішно так вийшло…

— Чому смішно?

— Він написав відкритку по-українському, а мої дядьки (чи не диваки?) подумали, що вона написана по-турецькому.

«Що за дурниці! — хмурить Дарка свої брови. — І що за ідіоти ті її дядьки з Відня!»

В міру того, як вони наближаються до приходства, в Дарки спадає зацікавлення щебетанням Лялі. Гостре усвідомлення, що вона незабаром зустрінеться з Данком, наче паралізує її.

Перша радість від того, що він взагалі у Веренчанці, поволі поступається пекучому питанню: як він її зустріне? Адже всі, в тому числі й Ляля, знають ще з минулого року, що Данко й Дарка симпатизували одне одному. Але ніхто, крім одного Стефка, якому нема діла до чужих справ, не знає, що Данко проміняв (так-так, треба мати відвагу називати речі своїми іменами) її на Лучіку Джорджеску, дочку поліцейського префекта.

Для Дарки це не тільки біль, але й сором, може, навіть сильніший за біль. І от тепер Дарчин сором повинен вийти наверх. І всі тепер знатимуть, що Дарку покинули. Чи може бути більший сором для дівчини? Вона ладна була (на жаль, і це вже було пізно) домовитися з Данком, щоб він на людях, бодай на перших порах, тримався так, щоб ніхто не здогадався, що поміж ними стався розрив. Як же тепер розуміла вона ту дівчину, що просила в козака:

Ось вже й знайомі ясени біля воріт приходства.

Розлогий низький будинок з білими глиняними колонами війнув на Дарку спогадами дитинства: ось де народжувались і розпливались у небуття її й Орисьчині дитячі, а потім перші дівочі мрії…

Просторе, незвичайно чисто утримуване подвір'я рябіло від кінської ромашки. Усі вікна у приходстві були відчинені і завішані зеленкуватими сітками від мух.

Орися, очевидно, вгледіла їх у вікно, бо вибігла назустріч.

«От як воно, — подумала Дарка, — знала від Стефка, що я вже давно у Веренчанці, а не прийшла перша. Чекала, пані, поки я прийду сама…»

Орися кинулася вітатися спершу до Лялі. Може, так і годилося. Все ж таки Дарка була своя, а ця як-не-як гостя у нашому селі.

Дарка не могла опам'ятатися від зміни, що сталася з Ориською. Її колись смугляве, як у циганочки, лице було тепер біле, мов алебастр. На цьому штучно вибіленому лиці смолясто-чорні брови робили неприємне враження. Лице здавалася маскою. Вії були майстерно доточені (як — цього Дарка не могла навіть збагнути!). Нігті на руках (на ногах, може, теж!) були розмальовані в фіолетовий колір. До того ж сама Орися набрала безліч манер, які раніше не помічалися за нею. Почала, наприклад, говорити з неприродним пафосом, надаючи звичайним словам таємничого значення, або намагалася вимовляти українські слова з підкресленим іноземним акцентом.