Повнолітні діти - Вільде Ірина. Страница 86

Манілу повільним кроком, розрахованим на психічний вплив на дамські нерви, підійшов до столу, підняв вгору руку і з розмаху трахнув долонею по ньому. Жінки охнули, а Ляля тільки кліпнула повіками — і все.

На хвилину орангутангове обличчя грізно застигло. Потім розкотистий п'яний сміх розкував його. Орангутанг із збитим набік галстуком прибрав на диво людську подобу. Його можна б назвати нормальним, коли б не ті п'яні каламутні очі.

— А, налякалися мене? Бійтеся мене, бійтеся! Я… то… люблю, коли мене бояться… Так повинно бути… по… по службі… належить мене боятися. Гарно… дуже гарно… ха-ха… директор справляє весілля, а свого співробітника… свиня, не запрошує… Мой, директор, ходи сюди й об'ясни… чому ти не запросив мене на весілля? Кажу тобі… ходи сюди… ти, директоре мій… Але слухати маєш мене… га… га… га! Мой, ти, директор, ти чому не запросив до себе на весілля? Тому, що Штефан Манілу — румун? Так? Ну, говори: «Тому, що румун». Так? То зараз ми занотуємо собі, що панові Данилюкові не подобається румунська нація. Зараз… А ви чого повитріщалися на мене? Запишемо і вас… чекай ти, з кучерями, ти чого мене настрашилася? Що я, га? Чорт з хвостом? Дивись… де в мене хвіст? А, — вдарив себе долонею по чолу, — згадав… згадав… у вас совість нечиста, тому ви настрашилися мене… Запишемо, запишемо: «Нечиста політична совість». Га… га… га!.. А чому мене ніхто не частує? Ей ти, молодий, як тебе там?! Частуй гостя… Ти не дивись, що я непрошений… Я, Штефан Манілу, можу заткнути за пояс усіх… тих прошених баранів… Га… га… га!.. Бо я… Хто пригадає: хто я?

— Свиня, хам, падлюка — от хто ти! — крикнув Улянич, потемнівши від обурення. Манілу витріщив очі. Сміливість Улянича так його вразила, що він не знав, що сказати.

Софійка впала на чоловіка з розпростертими руками, як хрест, загороджуючи собою дорогу до Манілу.

— Софійко, пусти мене! От вам, шановне товариство, символ долі всього нашого народу на Буковині… Прийшов в нашу хату, плює нам в лице, а ми мовчимо, як стадо баранів!.. Софійко, пусти мене, хай я йому…

Отець Підгірський зайшов з-за спини і схопив Улянича за обидві руки.

— Ти п'яний, — сказав він голосно, а пошепки додав: — Ти хочеш всіх нас погубити… Софійко, виведемо його на кухню, йому треба дати чорної кави, бо він зовсім непритомний…

— Неправда ваша… я притомний… Не затикайте мені, тату, уста, не бійтеся… Я нічого більше не скажу… Боягузи ви всі, боягузи!

Але о. Підгірський не вірив уже Уляничеві і, не випускаючи його рук, вивів за двері.

У Манілу, здається, теж хміль пройшов, але він тут же, ніби злякавшись свого тверезого стану, кинувся до чарок з недопитим вином і почав перехиляти собі в горло одну за одною.

— Кави дати йому, — знову найшло на нього базікання. — Кави дайте йому, чорної кави, щоб не лякав більше людей… Га… га!.. Чому не смієтеся? Га… га!.. Він налякав Штефана Манілу… А чому молода не за столом, питаю? — вчепився до Дарки. — Чому ти не коло свого чоловіка?

— То не молода, Манілу, то моя дочка, дай їй спокій.

— Твоя дочка, Поповіч? Ходи, хай тебе поцілую за те, що вона твоя дочка. Поповіч, ти мене зневажаєш, бо я… донощик, так? А ти, мой, гадаєш, що легко донощиком бути? Легко, га? Мені кажуть… давай факти, а звідки… я візьму факти? Фактів нема! Га, а звідки брати, як нема? Поповіч, звідки ти береш, як в тебе грошей нема? Мой, кажи правду… ти знаєш, що мені маєш лише правду казати… то твоя дочка? А чого вона у фаті? Поповіч, а може, ти брешеш, може, то не твоя дочка? А чого вони всі повставали? Чому не танцюють? Га? Не вмієте танцювати? То я зараз затанцюю… Гей, поприбирати з столів… Зараз буду на столі гору [59] танцювати…

Та гору на столі так і не судилося йому затанцювати. Офіцер застави, той самий, що з ним цілий вечір кокетувала Ориська і що виходив з кімнати, приваблений гамором, повернувся, схопив Манілу за комір, поволік до вихідних дверей і, почастувавши стільцем, викинув у темінь ночі, не турбуючись про наслідки. Для певності він ще замкнув двері.

Потім він витер платком руки, обтрусився і попросив у Данкового батька пробачення за невдалий виступ свого земляка.

Старий Данилюк теж попросив гостей забути за мале непорозуміння і продовжувати забаву, але зрозуміло, що ні в кого не було вже бажання до цього. Заради пристойності гості посиділи ще з півгодини й порозходилися.

Двома днями пізніше Ляля виїжджала до Відня, а Дарка навіть не пішла проводжати її. Безсовісна зрада Лялі позбавила її в очах Дарки не тільки права на симпатію, але й на пошану. Не вірила б тепер вже Лялиним словечкам, а ще менше — слізкам.

В Дарчиній пам'яті збережеться образ зрадливого метелика, якому Дарка завдячує не одною гарною хвилиною цього літа, але образ цей не матиме нічого спільного з фрау Лялею Шнайдер.

Незабаром за Шнайдерами виїхали й Уляничі з Ориською.

Напередодні від'їзду Уляничів і Ориськи Дарка провела півдня у Підгірських. Останній раз вечеряли разом в альтанці, останній раз ходили алеями саду, останній раз дивилися з горба на плесо ставу, в якому відбився захід сонця, як у дзеркалі.

І лише тоді, коли Улянич заявив про свою готовність провести Дарку додому (Софійка й Ориська тепер пакували підручні дрібнички на дорогу), відчула Дарка, що Улянич і був тією причиною, що затримала її так довго у Підгірських.

З хвилини його бунту на Лялиному весіллі в Дарки зародилося почуття якоїсь особливої спорідненості з Уляничем.

Думала про стежину, якою він сам направив своє життя. Коли б не одружився був з Софійкою Підгірською, його життя пішло б зовсім по-іншому. Та ба! Він сам прагнув цього одруження, як найбільшого щастя для себе, а тепер він воює з ним, а вони у вічі сміються з нього.

Середовище засмоктує його в себе, як трясовина, а він лише розмахує руками…

Якийсь час ішли мовчки. Здавалося, що все, що мали сказати, сказали вже при всіх в альтанці за столом, у садку, на березі ставу. Тепер тільки ішли й пережовували власні думки.

— Підемо дорогою чи навпростець, через перелаз? — запитав Улянич.

— Через перелаз, — не думаючи, відповіла Дарка. Мовчання Улянича не тільки розчарувало її, але до деякої міри й образило. Чомусь надіялась, що він схоче відкрити перед нею своє серце.

— Добре, — лаконічно погодився Улянич.

Коли минули кузню і звернули стежкою попід акацієвий гайок, перед їхніми очима постала картина: на призьбі біля хатини, що вросла в землю по вікна, сиділа розпатлана не стара ще жінка й товкла головою об стіну, заводячи при тому на весь голос.

Чоловік стояв над нею й лише губами перебирав. Він не був п'яний, хоч і при повній свідомості теж його не можна було вважати. За кожним новим припадком ридання в жінки він намагався щось сказати, робив несміливий рух рукою, проте тим і обмежувався.

— Чого-сь дав? Чого-сь дав, питаю? Чого ти настрашився? Ой, не можу!.. Ой, сконаю!.. Чого ж ти настрашився? Криміналу? Тобі страшний кримінал? Тобі? Ой, не можу… Ой, умру на місці!

Улянич підійшов зовсім близько, а жінка все ще не помічала його. Мусив обізватися:

— Що сталося, Дмитрихо? Чого ви хочете від чоловіка?

Зачувши голос посторонньої людини, жінка схаменулася. Перестала ридати і перше, що зробила, це зап'яла сорочку в себе на грудях і прихапцем запхала розпатлані коси під фез.

— А щоб його лиха година била! Робив, прошу я вас, у гуральні… Робив, робив… Нарешті кажу: «Піди, тобі ж щось належиться, бо вже дальше не можу терпіти з дітьми…» Пішов… Ходив би по свою смерть! Пішов… а ще кажу йому: «Як будеш іти по дорозі, то купи солі у Ківи». Вступив він по ту сіль… А краще би йому було ногу скрутити перед самим порогом! І застав там того Манілу, чи як його називають… Той бачить, що в мого гроші, і каже: «Віддай мені гроші, а то, — каже, — запишу тебе на штраф, що твій пес хотів мою дитину покусати…» Який же у нас пес? В нас кота нема, а то пес… Таж псові треба їсти давати… Цей відпрошується, що нема пса, що діти дома на мамалигу чекають, а той тоді каже: «Або зараз віддаси мені всі гроші, або з тобою зле буде…» А цей дурень взяв і віддав… Бо там ще, крім Манілу, каже, два жандарми стояли… А що тобі жандарми? Що тобі жандарми зроблять? До криміналу посадять? Та хай садять і зараз, але всіх разом, може, хоч перезимуємо… Нащо ти віддав? — знову пристала до чоловіка. — Ти скажи, для чого ти віддав?.. Бо зараз отут тобі смерть буде! Для чого ти віддав? Чим я ті роти накормлю? Ти чого настрашився? Криміналу? Га, ти боїшся криміналу?