Маха гола - Ібаньєс Бласко. Страница 15

Протягом наступних трьох днів художник та його дружина майже не розмовляли. Спідлоба поглядали одне на одного, пригнічені тяжкою сімейною сваркою. Але безлюддя, на якому вони жили, вимушене перебування разом — усе це спонукало їх шукати замирення. Хосефіні аж страшно було дивитися, в якому сумі й розпачі блукає з кутка в куток цей велетень, тяжко зажурений і мовби недужий; і вона заговорила до нього перша. Обняла його, поцілувала в чоло і лащилася, аж поки домоглася від нього кволої усмішки. Хто кохає свого чоловіка?.. Його Хосефіна. Його «маха… гола». Але про те, щоб малювати її голою, треба забути назавжди. Ніколи не повинен він і згадувати про таку бридоту. Що скажуть їхні численні друзі? Пристойний художник про таке не думає, адже на світі стільки гарних речей, щоб їх малювати. Вони житимуть, палко кохаючи одне одного, і він більше не засмучуватиме її своїми безглуздими забаганками. Потяг до тіла — це ганебна збоченість, якою він заразився, коли жив серед богеми.

І Реновалес піддався пестливим умовлянням дружини, пішов на замирення, примусив себе не думати про своє загублене творіння і всміхнувся з покірливістю раба, який любить свій ланцюг, бо він забезпечує йому спокійне життя.

Як настала осінь, вони повернулись до Рима. Реновалес знову почав працювати на свого повіреного, але той, за кілька місяців, висловив невдоволення. Не те щоб signore Маріано став малювати погано, звичайно ж ні; але його кореспонденти нарікають на певну одноманітність сюжетів у творах живописця. Гендляр порадив художникові подалися в мандри; скажімо, пожити якийсь час в Умбрії і малювати селян на тлі суворих краєвидів і старих церков. Або, — і це найліпше, — переселитися до Венеції. Які шедеври міг би створити signore Маріано на тих каналах! Ось так і виник у художника намір покинути Рим.

Хосефіна не стала заперечувати. Це життя з щоденними прийомами в незліченних посольствах почало набридати їй. Коли розвіялися чари перших вражень, Хосефіна помітила, що світські дами ставляться до неї з образливою поблажливістю, так ніби вона опустилася на щабель нижче, поєднавши своє життя з художником. Окрім того, «акредитовані» при посольствах молоді люди усіх рас та відтінків шкіри, — і біляві, й чорняві, — які шукали розради в своєму парубоцькому житті, не виходячи за межі дипломатичного світу, дозволяли собі надто зухвалі вихватки, коли кружляли з нею у вальсі або виписували фігури котильйону. Очевидно, її вважали легкою здобиччю, адже шлюб із художником не міг бути доброю рекомендацією в аристократичних салонах. Вони зверталися до неї по-англійському або по-німецькому з цинічними пропозиціями, і їй доводилося терпіти і стримуватись, кусаючи губи, бо поруч стояв Реновалес, який не розумів ані слова і, здавалося, радів, що елегантні юнаки, чиї манери він намагався наслідувати, виявляють до його дружини таку увагу.

Отож подорож стала справою вирішеною… У Венецію! Друг Котонер попрощався з Реновалесами: йому шкода розлучатися з ними, але його місце в Римі. Саме тими днями папа занедужав, і художник, сподіваючись, що найсвятіший отець помре, заготовляв полотна всіх розмірів, силкуючись угадати, хто ж буде його наступником.

Думаючи про минуле, Реновалес завжди з ніжним сумом згадував їхнє життя у Венеції. То були його найщасливіші роки. Окутане золотим сяйвом казкове місто посеред лагуни, яке ніби коливалося над збриженою водою, здалося йому таким прекрасним, що на якийсь час він навіть забув, як вабило його людське тіло, божественна нагота. Реновалеса причарували старі палаци, безлюдні канали, лагуна з її зеленавими тихими водами. Здавалося, в цьому старовинному місті, мертвому й вічно усміхненому, живе душа величної минувшини.

Вони оселилися в палаці Фоскаріні, масивній будівлі з червоними стінами, високі, обкладені білим каменем вікна виходили на водний провулок, що відгалужувався від Великого Каналу. Тут жили в давнину купці й мореплавці, що завоювали не один острів на сході Середземного моря і не раз в історії носили на голові блискучий золотий ріг венеціанських дожів*. Дух сучасності, утилітарний і непоштивий до старовинної величі, не пощадив і палац Фоскаріні, перетворивши його на багатоквартирний житловий будинок: прикрашені позолотою салони було перегороджено грубими перебірками, в оздоблених філігранними візерунками аркадах патіо обладнано кухні, в галереях, обкладених мармуром, якому сторіччя надали бурштинової прозорості, висіла мокра білизна, а там, де пообсипалась розкішна мозаїка, поналіплювали керамічних плиток.

Реновалес та його дружина винайняли квартиру, що виходила прямо на Великий Канал. Щоранку Хосефіна бачила крізь шибки заскленого балкону, як стрімко й нечутно відпливає до палацу чоловікова гондола. Гондольєр, звичний возити художників, голосно кликав свого signore pittore [14]. Реновалес хапав скриньку з акварелями, хутко спускався вниз, і човен вирушав у подорож, петляючи звивистими вузькими каналами та повертаючи в обидва боки посріблений гребінь носа, ніби нюшив дорогу. Які то були чудові ранки! Глибока погідна тиша застоювалася між високих палаців, дахи яких майже затуляли небо над вузенькими вуличками, відкидаючи на сонні води густу тінь. Човняр куняв, лежачи на кормі або на носі гондоли, а Реновалес сидів біля чорних нош і малював свої венеціанські акварелі — його римський повірений був у захваті від цього нового жанру. Набивши руку, Реновалес робив ці малюнки так само легко, як копії з інших полотен. У водному лабіринті Венеції був один глухий канал, який Маріано називав своїм маєтком — такі великі мав він з нього прибутки. Безліч разів малював художник застояні тихі води цього завулка, за цілий день мережані лише хвильками, що розбігалися від його гондоли; два старі палаци з поламаними жалюзі, двері, вкриті патиною сторіч, сходи, що потріскалися під натиском бур’янів і трав, які буйно росли біля води, а в глибині — маленьку світлу арку під мармуровим місточком, за якою буяло життя залитого сонцем широкого й гамірного каналу, де пропливало безліч гондол. Забутий провулочок воскресав під Реновалесовим пензлем щотижня; художник міг малювати його з заплющеними очима, і, завдяки гендлярському хисту римського єврея, цей мальовничий куточок Венеції розходився в акварелях по всьому світі.

Вечори Маріано проводив з дружиною. Кілька разів вони прогулювалися в гондолі до островів Лідо, сідали там на піщаному березі й дивилися на збурене море Адріатики, вкрите до самого обрію шумовинням; здавалося, то мчить, охоплена панікою, отара сніжно-білих тонкорунних овець.

Іноді вони гуляли вечорами по набережній площі Святого Марка, під аркадами вишикуваних у три ряди палаців, дивлячись, як у глибині яскріє в останніх променях призахідного сонця світле золото собору, на стінах та банях якого, здавалося, кристалізувались усі скарби Венеціанської республіки.

Реновалес, під руку з дружиною, ступав повагом, немовби навколишня велич навіювала йому урочистий настрій. Тут стояла священна тиша, не порушувана ні гуркотом, ні гамором, що оглушують людину у великих столицях. Не чутно було ні торохтіння карет, ні цокоту кінських копит, ні криків вуличних торговців. Вистелена білим мармуром площа скидалася на величезний салон, у якому, ніби звані гості, прогулювались перехожі. В центрі площі збиралися венеційські музики у трикутних капелюхах з пишними чорними плюмажами. Від вагнерівського мідного грому*, що гуркотів у ритмі шаленого бігу валькірій*, ходили ходором мармурові колони, і, здавалося, оживав четверик золотих коней* з роззявленими в німому іржанні пащами, здиблених на карнизі собору святого Марка.

У небі пурхали зграї чорноперих венеційських голубів; полохаючись музики, вони або розліталися в усі боки, або падали дощем крил на столики якоїсь кав’ярні. Звідти круто злітали вгору, вкривали чорним покривалом флігелі палаців і, мов широченний плащ з металічним полиском, опускались на групи англійок у зелених вуалях та круглих капелюшках, дами кликали голубів і сипали їм пшеницю.