Маха гола - Ібаньєс Бласко. Страница 41

Реновалес обурено підняв голову, наче йому перебили приємний сон. Хосефіна дивилася прямо на нього, але без гніву. Як і тієї ночі, коли між ними відбулася тяжка сцена, в очах дружини світилася безжальна зневага. Вона не сказала більше нічого — але в її погляді маестро прочитав:

«Дарма стараєшся, чоловіче. Ти геть схибнувся через ту жінку, ходиш за нею, мов тінь, але вона не для тебе — для інших. Я добре знаю її… І знаю, як тобі там доводиться. Ти зробився посміховиськом для людей! Та й для мене… Як я тебе зневажаю!..»

IV

Весілля Реновалесової дочки з елегантним Лопесом де Coca відбулося на початку літа. Газети присвятили цій події не одну шпальту, оглядачі світського життя розводилися про те, що «слава та блиск мистецтва поєдналися з престижем аристократизму й багатства». Ніхто вже не згадував про прізвисько «Красунчик у маринаді».

Маестро Реновалес не поскупився на витрати. Міліта — його єдина донька, і він видасть її заміж із королівською пишнотою. Щоб увесь Мадрид, уся Іспанія знали про цю подію, щоб і на Міліту впав промінь з ореолу батькової слави.

Список весільних подарунків був довгий. У ньому фігурували всі знайомі маестро: світські дами, високі політичні діячі, славетні митці і навіть особи з королівської родини — кожне зі своїм приношенням. Дарами можна було заповнити велику крамницю. Обидві студії для почесних гостей перетворилися на ярмаркові павільйони з безліччю столів, завалених усякими речами — справжня виставка тканин та коштовностей, яку відвідали всі, навіть давно забуті Мілітині подруги, котрі, бліднучи від заздрощів, приходили її привітати.

Графиня де Альберка також прислала подарунок — коштовний і яскравий. Мабуть, вона не хотіла лишитись непоміченою поміж друзями дому. Навіть доктор Монтеверде подарував якусь дрібничку, хоча ніколи не бачив ні молодого, ні молодої, і ніщо не поєднувало його з цією родиною, крім дружби з маестро.

Вінчання мало відбутися вдома — для цього в одній студії обладнали щось подібне до каплиці. Усі справи, пов’язані зі шлюбною церемонією, взявся залагодити Котонер, щасливий показати, який вплив він має серед духовних осіб.

Реновалес заходився коло вівтаря — він хотів, щоб навіть у дрібницях тут було видно руку художника. На тлі старовинних гобеленів повісив давній триптих і поставив середньовічний хрест; витерті від пороху та павутиння предмети культу, що досі правили за декоративні прикраси студії, мали тепер на короткий час сповнитися своєї релігійної значущості.

Весь дім славетного маестро барвистими хвилями затопило море квітів. Реновалес хотів, щоб квіти були всюди, і замовив їх із Валенсії та Мурсії в необмеженій кількості; квітами були прикрашені всі одвірки й карнизи, на столах та по кутках студій громадилися величезні букети, перед фасадом будинку тяглися від колони до колони різнобарвні гірлянди, збуджуючи цікавість натовпу, що юрмився потойбіч штахетної огорожі: жінки в шалях та хлопчаки з великими кошиками на головах, пороззявлявши роти, витріщалися на це диво, стежили, як виходять і заходять слуги, заносячи в будинок пюпітри для нот та контрабаси у лакованих футлярах, і чекали, що ж відбудеться далі на цьому незвичайному весіллі.

Реновалес ходив по дому з раннього ранку, за всім наглядаючи. На його маніжці красувалися дві орденські стрічки, а на грудях сяяло сузір’я мерехтливих золотих світил. І Котонер почепив на себе кілька відзнак — орденів папського двору. Маестро задоволено видивлявся на себе в усі дзеркала, милувався і своїм другом. Їм треба бути чепурними: таке свято, як сьогодні, буває раз у житті. Він не давав товаришеві спокою, знов і знов розпитуючи, як ідуть приготування до церемонії — чи не забули вони чогось. Оркестром диригуватиме маестро Педраса, великий друг Реновалеса. Гратимуть усі найкращі музиканти Мадрида — здебільшого оркестранти Королівської опери. Хор буде непоганий, але з відомих співаків пощастило залучити лише тих, хто постійно живе в столиці. На жаль, театральний сезон уже закінчився…

Котонер дав господареві звіт у своїй діяльності. Точно о десятій прибуде нунцій його святості монсеньйор Орланді, Котонерів великий друг: ще молодий красень-прелат, з яким художник заприязнився в Римі. Досить було Котонерові сказати йому два слова, щоб він погодився виявити маестро Реновалесові високу честь — власноручно обвінчати молодят. На те й друзі, щоб при нагоді до них звертатись. Радіючи, що зумів піднятися над власною незначущістю, портретист найсвятіших отців повів друга від салону до салону, показуючи, як ведуться приготування; маестро схвалював усі його розпорядження.

В оцій студії розміститься оркестр і буде влаштовано lunch [24]. Два інші нефи — для гостей. Чи, бува, чогось не бракує?.. Двоє художників оглянули вівтар з його канделябрами і тьмяними гобеленами, раками [25] та хрестами із старого матового золота, що, здавалося, всмоктує в себе світло, зовсім не віддзеркалюючи його. Усе начебто як годиться. Стіни були обвішані старовинними картинами, вінками та гірляндами квітів, що затуляли барвисті етюди пензля маестро та його незакінчені полотна світського змісту, які порушували б скромну і підкреслено благочестиву обстанову цього нефу, перетвореного на каплицю. Підлога була почасти застелена яскравими килимами, перськими й мавританськими. Перед вівтарем — два стільчики для молитви навколішках, а за ними — всі розкішні сидіння, які знайшлися в студії, — для найпочесніших гостей: білі крісла XVIII століття з вигаптуваними пасторальними сценками, складані грецькі стільчики, дубові різьблені трони, венеціанські крісла, темні стільці з довжелезними бильцями. Справжня антикварна колекція — строката й химерна.

Зненацька Котонер вражено ступив крок назад. Яка неуважність! Ото знеславилися б, якби він не додивився!.. У глибині студії, якраз навпроти вівтаря, що почасти затуляв вітражне вікно, височіла гола мармурова жінка. Осяяна денним світлом, яке лилося крізь шибки, вона прикривала однією рукою лоно, а другою — перса. Цю прекрасну статую — Венеру Медіцейську* — Реновалес привіз із Італії. Сліпучо біла антична краса гордо сяяла на тлі мертвотної жовтизни святих речей, розставлених під протилежною стіною. Звикши весь час бачити статую, обидва художники уже кілька разів пройшли сьогодні повз неї, не звертаючи уваги на її наготу, що стала ніби ще зухвалішою й прекраснішою, коли студія обернулась на молитовню.

Котонер зайшовся сміхом.

— Ото був би скандал, якби вона так і залишилась тут!.. Що сказали б дами! А мій друг Орланді подумав би, що ти зробив це навмисне, бо він тебе вважає трохи вільнодумцем… Нумо, хлопче, до діла; давай-но помізкуємо, чим цю даму прикрити.

Після довгих пошуків вони знайшли в якійсь із студій, де все було поперекидано й попереставляно, великий клапоть індійської бавовняної тканини, розмальованої слонами та квітами лотоса; накинули це покривало на голу богиню, закутали її аж до п’ят, і тепер вона стояла, ніби якийсь таємничий сюрприз, приготований для гостей.

Почали з’їжджатися запрошені. Перед брамою цокотіли кінські копита і скрипіли, розчиняючись та зачиняючись, дверці карет. Екіпажі підкочували один за одним, гомін людських голосів щодалі наростав. У передпокої шаруділи по підлозі довгі шлейфи шовкових суконь і сновигали туди-сюди слуги — забирали в гостей плащі та пальта, давали за них номерки, як у театрах, і відносили одежу в кімнату, що тепер правила за гардеробну. Усі слуги були у фраках якогось невиразного кольору, чисто поголені, з довгими бакенбардами. Керував челяддю Котонер, а Реновалес тим часом зустрічав гостей: чемно кланявся й усміхався дамам у білих та чорних мантильях, потискував руку чоловікам, декотрі з яких були в яскравих, обвішаних регаліями мундирах.

Дивлячись на цей парад, що проходив церемоніальним маршем через його студії та салони, маестро відчував глибоке хвилювання. Солодкою музикою відбивалось у його вухах шарудіння шлейфів, шелестіння віял, якими обмахувалися дами, слова гостей, що вітали митця з весіллям доньки та вихваляли його художній смак. Гості прибували радісно збуджені, охоплені тим самим бажанням подивитися на людей і показати себе, з яким з’являлися на театральні прем’єри та на світські бали. Їх тішила і гарна музика, і те, що в церемонії братиме участь сам папський нунцій, і приготування до грандіозного ленчу, а надто впевненість, що завтра їхнє ім’я неодмінно надрукують у якійсь газеті, в розділі світської хроніки, а може, ще й дадуть фотографію. Весілля Емілії Реновалес було неабиякою подією.