Заручені - Мандзони Алессандро. Страница 14

Тим часом Ренцо ошаліло крокував до свого будинку. Він іще не вирішив, що йому робити, але його вже охопило невідступне бажання вчинити щось небуденне й страшне. Тирани, кидаючи виклик, усі ті, хто так або інакше кривдить інших, винні не тільки в чиненому ними злі, а й у тому потрясінні, якому вони піддають душі кривджених ними людей. Ренцо був хлопець сумирний, далекий від кровожерності, відвертий, вільний від підступних задумів, але в ту хвилину душа його жадала крові, а уява була геть поглинута вигадуванням якоїсь пастки. Йому хотілось помчатися до будинку дона Родріго, вхопити того за горло і... Але тут він схаменувся: ця оселя була подібна до фортеці, охоронялася ззовні й кишіла всякими браві всередині; тільки випробувані друзі та служники могли вільно заходити туди, без огляду з голови до ніг; а незнайомого скромного ремісника туди не впустили б без перевірки, тим паче його, якого там напевно знають дуже добре. Потім він був надумав узяти рушницю, сховатися десь за загорожею й вичікувати, чи не з'явиться дон Родріго один. Він із жорстокою насолодою тішився уявною картиною: ось він чує ходу, його ходу; обережно підводить голову, впізнає лиходія, наставляє рушницю, цілиться, стріляє, бачить, як той падає й корчиться; він посилає ворогові прокляття й біжить дорогою до кордону, щоб опинитися в безпеці. А як же Лючія? Щойно це ім'я перетнуло зловісний світ його фантазії, як відразу туди шугнули роєм добрі думки, властиві його душевному складу. Згадав останній заповіт своїх батьків, згадав бога, мадонну й святих, подумав про не раз відчуте задоволення від свідомості, що на його сумлінні немає жодного злочину, подумав про жах, який не раз охоплював його при розповіді про якесь убивство,— і зі страхом і гризотою, але воднораз із якоюсь радістю опам'ятався від своїх кровожерних задумів, радіючи, що то була лише гра уяви. Але скільки роздумів викликала думка про Лючію! Скільки надій, скільки обіцянок, таке омріяне, майбутнє, яке видавалось уже майже теперішнім, і, врешті, цей такий довгожданий день. То як же тепер, якими словами повідомити їй цю новину? І потім, яке саме прийняти рішення? Як зробити її своєю, на зло цьому підступному всесильному лиходієві? Водночас у голові в нього промайнула не певна підозра, а якийсь туманний болісний здогад: зухвальство дона Родріго можна було пояснити не чим іншим, як його тваринною пристрастю до Лючії. А Лючія? Щоб вона сама дала до цього бодай найменший привід, найслабшу надію,— такої думки Ренцо не міг припустити ані на мить. Та й чи знала вона хоч щось про це? Чи міг він запалати цією мерзенною пристрастю, щоб вона цього не помітила? Чи посмів би він вдаватися до таких дій, не випробувавши її якось інакше? А Лючія ніколи жодного слова не сказала про це йому! Своєму нареченому!

Опанований такими думками, він пройшов повз свій будинок посеред села й попрямував до Лючіїного будинку, що стояв скраю, майже за околицею. Перед цим будинком був невеликий двір, що відокремлював його від вулиці, огороджений невисоким муром. Ренцо зайшов у двір і почув невмовкаючий гул голосів із кімнати нагорі. Він здогадався, що це приятельки та кумасі, які зібралися, щоб супроводити Лючію, і не схотів, щоб вони побачили його обличчя, засмучене почутою новиною. Дівчинка, яка була в дворі, кинулась йому назустріч, вигукуючи: «Наречений! Наречений!»

— Тихше, тихше, Беттіно! — сказав їй Ренцо.— Ходило сюди. Слухай, біжи нагору до Лючії, відклич її вбік і шепни їй на вухо... тільки гляди, щоб ніхто не почув і нічого не помітив... отож скажи їй, що мені треба поговорити з нею, що я чекаю її в нижній кімнаті... і нехай іде відразу!

Дівчинка помчала сходами, радісна й горда даним їй таємним дорученням.

У цю хвилину мати саме скінчила одягати Лючію, і подруги з усіх боків обступили виряджену наречену й крутили її туди й сюди, щоб роздивитися чимкраще. А вона поверталася, відбиваючись із властивою селянкам дещо войовничою скромністю, затуляючи ліктем схилене на груди обличчя й насупивши густі чорні брови, тим часом як уста мимоволі розтягалися в усмішці. Чорне шовковисте волосся, розділене вузькою білою смужкою проділу, було зібране на потилиці в численні дрібні кіски, згорнуті кільцями й заколоті довгими срібними шпильками, які розходились віялом, витворюючи ніби сяйво ореола,— так і досі зачісуються селянки поблизу Мілана. На шиї висіло намисто з гранатів упереміж із золотими філіграновими бусинами. Її стан облягав багатий корсаж із розмережаної квітами парчі, з приставними рукавами, прив'язаними гарними бантами. На ній була коротка спідниця з цупкого шовку з безліччю дрібних брижів, червоні панчохи й візерунчаті, так само шовкові, черевички. Опріч цього весільного вбрання, Лючію красила її скромна краса, ще дужче розквітла від багатьох переживань, відбитих на виду: радості, стримуваної слабкою ніяковістю, тихого смутку, який часом проступає на обличчі кожної нареченої і, не применшуючи краси, накладає на неї особливий відбиток. Маленька Беттіна протислася крізь коло, підійшла до Лючії і, обережно давши знак, що хоче щось повідомити, шепнула на вухо кілька слів.

— Я вийду на хвильку й відразу повернуся,— сказала Лючія жінкам і квапливо вийшла. Забачивши схвильоване обличчя Ренцо, вона спитала, охоплена якимсь страшним передчуттям:

— Що сталося?

— Лючіє,— мовив Ренцо,— на сьогодні все пішло шкереберть, і один бог відає, коли нам пощастить стати чоловіком і жінкою.

— Як? — спитала Лючія, геть розгубившись.

Ренцо коротко розповів їй, що сталося цього ранку. Вона слухала його з тривогою, а почувши ім'я дона Родріго, вся спаленіла, здригнулася й вигукнула:

— То ось до чого він дійшов!

— Виходить, ви знали? — спитав Ренцо.

— Ще б пак! — відповіла Лючія.— Але що він до такого дійде...

— Що ж ви знали?

— Не силуйте мене говорити зараз, не доводьте до сліз. Я збігаю по матір і відпущу жінок; нам треба залишитися самим.

Коли вона йшла, Ренцо тихо мовив:

— А ви ніколи нічого мені не казали!

— Ой, Ренцо! — відповіла Лючія, не спиняючись, а тільки на мить обернувшись до нього. І Ренцо чудово зрозумів, що його ім'я, мовлене Лючією в таку хвилину й таким голосом, значило: невже ви можете сумніватися, що коли я мовчала, то тільки через чесні й чисті спонуки?

Тим часом сказані на вухо слова та зникнення Лючії викликали підозру й цікавість доброї Аньєзе, Лючіїної матері, і вона зійшла вниз, аби дізнатися, яка тому причина. Дочка залишила її віч-на-віч з Ренцо, повернулася до жінок і з якмога більшим спокоєм на обличчі й у голосі повідомила:

— Синьйор курато занедужав, і сьогодні вінчання не буде.

Мовивши це, вона квапливо вклонилася всім і знову зійшла вниз.

Жінки повиходили одна по одній і розпорошилися по селу, розповідаючи про те, що сталося. Дві-три підійшли до дверей будинку дона Абондіо, аби впевнитися, що він справді хворий.

— Дуже сильна гарячка,— гукнула їм Перпетуя з вікна, і сумна звістка, переказана іншим, відразу урвала всякі припущення, які вже були заворушились у жіночих мізках і неясними загадковими натяками стали прохоплюватися в їхніх розмовах. 

Розділ третій

Лючія зайшла до нижньої кімнати саме в ту хвилину, коли Ренцо з тривогою повідомляв Аньєзе про те, що сталося, а та з острахом слухала. Обоє повернулися до Лючії, яка знала більше від них і від котрої вони чекали пояснень, неминуче болісних. І крізь скорботу в обох, разом із любов'ю, що її вони, кожне по-своєму, відчували до Лючії, прозирала — знов-таки у кожного по-своєму — гіркота: як могла вона приховати від них щось, і до того ж таке важливе! Попри всю свою нетерплячку чимскоріше вислухати дочку, Аньєзе не могла утриматися від докору:

— Навіть рідній матері не сказала про таке!

— Зараз розповім вам усе,— відповіла Лючія, витираючи сльози фартухом.

— Говори, говори! Говоріть! Говоріть! — закричали водночас мати й наречений.

— Пресвята діво! — вигукнула Лючія.— Хто б міг подумати, що дійде до такого!