Заручені - Мандзони Алессандро. Страница 28

— Чому ж? — в один голос спитали обоє.

— Чому? А тому, коли ви хочете знати, тому, що духовні особи вважають цю справу не зовсім хорошою.

— Як же так, що ця справа не зовсім хороша, а втім, вважається хорошою, коли вже її зроблено?

— Що я в цьому тямлю? — відповіла Аньєзе.— Адже закони писали вони, як їм було вигідно, а ми — люди маленькі, всього зрозуміти неспроможні. Та й потім — скільки таких речей... Так ось: це однаково, що дати ближньому добрячого ляпаса; адже воно теж наче й негаразд, однак, коли справу зроблено, то й сам папа нічим не зарадить.

— Ну, коли це справа нехороша,— сказала Лючія,— то не слід її й роботи.

— Що? — мовила Аньєзе.— Невже, по-твоєму, я стану вчити чогось такого, що суперечить страху божому? Якби це було всупереч волі батьків, якби ти надумала піти за якогось там волоцюгу... а коли я згодна і ти йдеш за нього, то той, хто чинить усякі перешкоди, просто розбійник, а синьйор курато...

— Все ясно, всяк може це зрозуміти! — урвав її Ренцо.

— Тільки падре Крістофоро не слід казати про це, поки діло буде зроблено,— говорила далі Аньєзе,— а коли все буде зроблено вдало, то як ти гадаєш, що тобі скаже падре Крістофоро? Ой дочко моя, негарно ви пожартували з мене. Духовній особі доводиться казати так, а в глибині душі, повір уже мені, і він буде задоволений.

Хоча Лючія й не знайшла, що зауважити на таке міркування, та, видно, вона все ж і далі трималася своєї думки. Зате Ренцо, остаточно переконаний, сказав:

— Якщо це так, то, виходить, усе гаразд.

— Не поспішай,— відказала Аньєзе.— А свідки ж де? Треба знайти двох чоловік, котрі б погодились і до того ж не проговорились! Та ще зуміти заскочити зненацька синьйора курато, який ось уже два дні ховається у себе вдома! Та втримати його на місці! Адже він, хоч і важкий на підйом, а все ж, я певна цього, тільки-но побачить вашу появу і в такому складі, відразу покаже себе спритнішим від кота і втече, мов диявол від свяченої води!

— Здається, я знайшов вихід, знайшов! — вигукнув Ренцо і так угатив кулаком по столу, аж застрибав розставлений для обіду посуд. І почав викладати свій задум, що його Аньєзе цілком схвалила.

— Усе це якісь хитрощі,— зауважила Лючія,— ця справа не зовсім чиста. Досі ми діяли в усьому чесно. Діймо ж і далі, покладаючись на бога, і він нам допоможе: так сказав падре Крістофоро. Порадьмося з ним!

— А ти послухайся тих, хто в цім тямить більше від тебе,— сказала Аньєзе із строгим виразом на обличчі.— Навіщо радитись із будь-ким взагалі? Господь говорить: «Допомагай собі сам, допоможу тобі і я». Коли справу буде зроблено, ми про все розповімо падре Крістофоро.

— Лючіє,— сказав Ренцо,— невже ви мене не підтримаєте тепер? Хіба ми не владнали все, як і личить добрим християнам? Хіба ми не мали вже стати чоловіком і жінкою? Хіба курато не призначив нам дня й години? І хто винен у тім, що ми тепер змушені вдаватися до деяких хитрощів? Ні, ви не можете відмовити мені в підтримці. Я зараз піду й повернуся з відповіддю.— І, попрощавшися з Лючією благальним поглядом, а з Аньєзе — виразом взаєморозуміння, він квапливо вийшов.

Страждання загострюють розум. І Ренцо, який на досі рівному й спокійному життєвому шляху ніколи не мав потреби надто напружувати свій розум, цього разу придумав таке, що зробило б честь професійному юристові. Здійснюючи свій намір, він подався до такого собі Тоніо, чий будиночок стояв неподалік. Господаря він застав на кухні; спершись коліном на приступку вогнища й притримуючи однією рукою край казанка, поставленого на гарячий попіл, той замішував кривою кописткою скромну сірувату поленту [47] з кукурудзи. Його мати, брат і дружина сиділи за столом, а троє чи четверо дітлахів, обступивши батька і втупившися в казанок, дожидали тієї хвилі, коли врешті поленту поставлять на стіл. Але в усьому цьому не було тієї радості, яку звичайно викликає вигляд обіду в того, хто заробив його чесною працею. Кількість поленти визначалася неврожайним роком, а не числом і бажанням їдців, і кожен з них, скоса поглядаючи з відвертою жадібністю на загальну страву, уже, здавалось, обмірковував, як би його найбільше вхопити. Поки Ренцо обмінювався поклонами з усією родиною, Тоніо вивернув поленту на буковий лоток, що стояв напоготові, і вона здавалася на ньому маленьким місяцем серед густих хмар пари. І все ж жінки люб'язно звернулися до Ренцо: «Чи не бажаєте попоїсти з нами?» Селянин в Ломбардії, та й, гадаю, в багатьох інших країнах, неодмінно отак люб'язно запросить усякого, хто застане його за їдою, хоч би відвідувач був багатим пияком, який щойно встав з-за столу, а в самого хазяїна лишився останній шматок.

— Дякую вам,— відповів Ренцо,— я зайшов тільки сказати зо два слова Тоніо; якщо ти, Тоніо, бажаєш, то — щоб не турбувати твоїх жінок — ходім пообідаємо до сусіднього шинку, там і поговоримо.

Ця пропозиція була для Тоніо тим приємніша, що була несподіваною, та й жінки, а так само й діти (бо тут останні рано виявляють кмітливість), з не меншим задоволенням зустріли вилучення одного з претендентів на поленту, до того ж найстрашнішого. Ні про що не питаючи далі, запрошений пішов разом з Ренцо.

Зайшли до сільського шинку, розсілися зовсім вільно, бо злидні віднадили всіх завсідників цього осередку розмаїтих утіх; замовили те, що там знайшлося; випили глек вина, і тоді Ренцо з таємничим виглядом мовив до Тоніо:

— Якщо ти зробиш мені маленьку послугу, я ладен зробити тобі велику.

— Говори, говори все відверто, я до твоїх послуг,— відповів Тоніо, наливаючи.— Нині я готовий за тебе кинутись хоч і в вогонь.

— Ти маєш боржок синьйорові курато в двадцять п'ять лір за ділянку, яку ти орендував у нього для обробітку минулого року.

— Ой, Ренцо, Ренцо! Ти псуєш усе своє благодіяння. Для чого ти про це заговорив? А тепер хорошого настрою — як і не було.

— Якщо вже я завів з тобою мову про цей боржок, то тому, що я, коли бажаєш, надам тобі змогу сплатити його.

— Ти це серйозно?

— Цілком серйозно! Ну то як? Ти був би задоволений?

— Задоволений? Чорт мене забирай, якби я не був задоволений! Бодай задля того, щоб не бачити більше отих кривлянь та похитувань головою, якими щоразу при зустрічі частує мене синьйор курато. А потім оті його слова: «Тоніо, ви не забули?.. Тоніо, коли ми врешті зустрінемось в отій справі?» Це так мені дошкуляє, аж навіть під час проповіді, коли він отак устромить в мене очі, я боюсь: а раптом він скаже привселюдно: «То де ж мої двадцять п'ять лір?» А хай вони будуть прокляті, оті двадцять п'ять лір! І жінчине золоте намисто йому б довелося повернути мені,— а скільки б я на нього дістав поленти... та тільки...

— Що — тільки?.. Якщо ти мені зробиш маленьку послугу, двадцять п'ять лір для тебе наготовані...

— Та говори врешті!

— Але гляди ж! — мовив Ренцо, приклавши палець до губів.

— Для чого це все? Ти ж мене знаєш.

— Синьйор курато знай вигадує всякі безглузді приводи, щоб відкласти чимдалі моє весілля, а я, навпаки, хочу зробити це чимскоріше. Мені достеменно відомо, що коли до нього прийдуть самі заручені та два свідки і коли я скажу: «Ось моя дружина», а Лючія скаже: «Ось мій чоловік»,— то шлюб уважається взятим законно. Ти мене зрозумів?

— Ти хочеш, щоб я був свідком?

— Саме так.

— І заплатиш за мене двадцять п'ять лір?

— Саме так — оце я й мав на увазі.

— Негідник той, хто не дотримає обіцянки.

— Але треба знайти другого свідка.

— А я вже його знайшов. Отой дурник, мій братик Жервазо, зробить усе, що я йому скажу. Ти його почастуєш вином?

— І обідом,— відповів Ренцо.— Ми приведемо його сюди побенкетувати з нами. Тільки ж чи він зуміє?

— А я його навчу: адже ти знаєш, його мозок увесь дістався мені.

— То до завтра...

— Гаразд!

— Надвечір...

— Чудово!

— Тільки ж гляди! — сказав Ренцо, знов прикладаючи пальця до губів.

— Ото ще мені! — відповів Тоніо, підносячи руку й схиляючи до правого плеча голову з виразом на обличчі: «Ти мене ображаєш».