Заручені - Мандзони Алессандро. Страница 39

Розділ дев'ятий

Поштовх човна струснув Лючію, яка, крадькома втерши сльози, підвела голову, вдаючи, що прокинулася. Ренцо став на берег перший і подав руку Аньєзе; та, зійшовши, в свою чергу простягла руку дочці, і всі троє зі смутком подякували перевізникові.

— За що? — відповів він.— Ми на те й живемо на цім світі, щоб допомагати ближньому,— і, здригнувшись, немовби йому запропоновано вчинити крадіжку, відсмикнув руку, коли Ренцо зробив спробу дати йому частину грошей із тих, що він прихопив того вечора з собою з наміром щедро винагородити дона Абондіо, якщо той, хоча й проти своєї волі, зробить йому послугу. Віз стояв уже тут напоготові, візник повітав тих, кого дожидав, усадовив їх, прикрикнув на конячину, стьобнув батогом,— і віз рушив.

Наш автор не описує цієї нічної подорожі, не згадує він і назви того місця, куди фра Крістофоро послав двох жінок; більше того, він навіть заявляє, що не бажає говорити про це. З подальшої розповіді з'ясується причина цього замовчування. Доля Лючії виявиться вплетеною в темну інтригу, затіяну одним чоловіком, приналежним, очевидно, до родини надзвичайно могутньої в ту добу, коли писав автор. Щоб пояснити дивне поводження цього чоловіка в даному випадку, авторові доведеться навіть коротко оповісти його минуле життя; і ця родина постане в таких барвах, які роздивиться всякий, хто прочитає подальшу розповідь. Але те, що бідолаха задля остороги хотів приховати, нам вдалося знайти в іншому місці. Один міланський історик [57], якому довелося згадати про того самого чоловіка, щоправда, не називає ні його, ані місця дії,— однак про останнє він каже, що це було старовинне й славне містечко, якому тільки бракувало назви міста; на іншій сторінці він розповідає, що там протікає Ламбро, і, врешті, що там є архіпастир. Після співставлення цих даних ми робимо висновок, що це не що інше, як Монца. В багатій скарбниці вчених індукцій знайдуться, можливо, більш тонкі, але навряд чи більш вірогідні. Ми могли б також, спираючись на досить обгрунтовані здогади, назвати й саму родину; але, хоч вона й зовсім вимерла, все ж краще залишити це ім'я ненаписаним, аби не ризикувати зачепити навіть мертвих і залишити вченим бодай якийсь привід для досліджень.

Отже, наші втікачі прибули до Монци невдовзі після сходу сонця. Візник зайшов до шинку і сказав хазяїну, своєму знайомому, щоб він виділив їм кімнату, куди й провів їх. Висловлюючи подяку, Ренцо хотів був змусити і його взяти якусь винагороду, але візник, як і човняр, маючи на увазі іншу нагороду, віддаленішу, але щедрішу, також відсмикнув руку і, наче рятуючись втечею, поквапився до свого воза.

Після вечора, що його ми описали, та ночі, що її кожен може легко уявити собі, проведеної в невеселих роздумах, у безперестанному чеканні якої-небудь неприємної пригоди, при подувах холодного осіннього вітру й безперервних поштовхах незручного воза, від яких прокидався кожен, хто починав злегка склеплювати очі,— після всього цього їм аж не вірилося, що вони сидять на стійкій лаві і все ж у якійсь та кімнаті. Подорожні поснідали, як те дозволяли тяжкі часи та скупі засоби, котрі належало заощаджувати з огляду на невідоме майбутнє,— та й їсти нікому не хотілося. Всі троє несамохіть згадали про бенкет, який вони збиралися влаштувати три дні тому, і кожен важко зітхнув. Ренцо хотів був залишитися з жінками щонайменше до кінця дня — подивитись, як вони влаштуються, зробити їм необхідні послуги. Та падре порадив негайно відіслати юнака його дорогою; тому жінки стали посилатися на цю пораду й висловлювати при цьому всілякі інші міркування: люди, мовляв, починають балакати, що відстрочка робить розлуку ще тяжчою, що він не зможе скоро повернутися й обмінятися з ними новинами; тож Ренцо кінець кінцем вирішив піти геть. Вони домовились, що постараються побачитись чимскоріше. Лючія не приховувала сліз; Ренцо стримувався через силу; міцно-міцно потискаючи руку Аньєзе, він промовив здушеним голосом: «До побачення» — і пішов.

Жінки опинились би в ще скрутнішому становищі, коли б не добрий візник, якому було сказано провести їх до монастиря капуцинів і надавати їм усіляку допомогу. Отож наші подорожні подалися до монастиря, який, а це всім відомо, стоїть біля самої Монци. Коли вони підійшли до воріт, візник смикнув за дзвінок і попросив покликати отця настоятеля. Той з'явився негайно й з порога взяв листа.

— А-а, фра Крістофоро!— сказав він, упізнавши почерк. Голос і вираз його обличчя говорили про те, що він вимовив ім'я свого великого друга. Треба сказати, що наш добрий падре Крістофоро в своєму листі дуже палко відгукувався про жінок і зворушливо повідомляв їхню історію, бо ж настоятель, читаючи листа, часом виказував подив і обурення і, відводячи очі від паперу, дивився на жінок із жалем і співчуттям. Скінчивши читати, він дещо замислився, а тоді сказав: «Тут не обійтися без синьйори; якщо синьйора візьметься за цю справу...»

Потім, відкликавши Аньєзе вбік, на майданчик перед монастирем, він поставив їй кілька запитань, на які та відповіла ствердно. Повернувшися з нею до Лючії, він сказав їм обом:

— Я спробую, дорогі сестри, знайти вам притулок не тільки надійний, але й почесний, поки бог не потурбувався про вас якнайкраще. Чи не бажаєте ви пройти зі мною?

Жінки шанобливо виказали свою згоду. Чернець провадив далі:

— Гаразд, тоді я негайно відведу вас у монастир до синьйори. Проте йдіть за мною на деякій відстані — знаєте, народ полюбляє полихословити, і бог знає, які підуть плітки, якщо отця настоятеля побачать на вулиці з молодою красунею... Я маю на увазі, з жінками взагалі.

І, мовивши це, він пішов уперед. Лючія зашарілася, візник усміхнувся й глянув на Аньєзе, яка, не можучи втриматись, усміхнулася й собі. Коли чернець трохи відійшов, усі троє рушили слідом за ним, витримуючи відстань кроків десять. Тоді жінки спитали у візника (розпитувати отця настоятеля вони не зосмілились), хто така ця синьйора.

— Синьйора,— відповів він,— проста черниця, але не така, як усі. Не подумайте, що вона абатиса або настоятелька, навпаки, судячи з розмов, вона одна й наймолодших черниць, але вона — від Адамового ребра, і предки її були великі люди, прибулі з Іспанії, звідки родом уся тутешня влада,— тим-то її й звуть «синьйорою». Цим хочуть показати, що вона — велика панія, і весь окіл величає її так, бо, кажуть, у цьому монастирі ніколи не бачили подібної особи. Та й уся її теперішня рідня, там, у Мілані, не абихто — це люди, які завжди у всьому мають рацію, а в Монці й поготів: її батько, дарма що не живе тут, вважається першим в околі, через це й вона може робити в монастирі все, що їй потрібно, та й за монастирськими стінами народ дуже поважає її, і якщо вже вона за що береться, то неодмінно домагається свого. Отож якщо цьому доброму ченцеві вдасться передоручити вас їй і вона вас прийме, то можу сказати вам прямо: ви будете як у бога за дверима.

Діставшися до воріт містечка, в ті часи захищених збоку напіврозваленою старовинною вежею та рештками якоїсь маленької фортеці, так само розваленої (можливо, декотрі мої читачі пригадають, що бачили все це ще цілим), настоятель зупинився, озирнувся, чи за ним ідуть інші, потому зайшов у ворота й попрямував до монастиря, де знову спинився на порозі, чекаючи своїх супутників. Потім він попросив візника години за дві-три повернутися з відповіддю; візник пообіцяв і попрощався з жінками, котрі засипали його словами вдячності й дорученнями до падре Крістофоро.

Настоятель запросив матір з дочкою зайти в перший дворик монастиря, завів їх до келії воротарки, а сам вирушив клопотатися в їхній справі. Через деякий час він повернувся радісний і сказав їм іти за ним. З'явився він якраз вчасно, бо дочка й мати вже не знали, як відчепитися від настирливих розпитів воротарки. Поки вони перетинали другий дворик, чернець напучував їх, даючи настанови, як потрібно поводити себе з синьйорою.

— Вона настроєна дуже прихильно до вас,— сказав він,— і якщо захоче, може зробити вам багато добра. Будьте смиренні й поштиві, відповідайте щиро на всі запитання, які вона вважатиме за потрібне поставити вам. Якщо ж вас ні про що не питатимуть, то покладіться в усьому на мене.