Заручені - Мандзони Алессандро. Страница 61

Тим часом сонце сіло, всі речі прибрали одного й того ж кольору і багато людей, потомлених пережитим днем, не маючи більше бажання теревенити поночі, стали розходитися по домівках. Наш юнак, який допомагав кареті посуватися, поки в цьому була потреба, і ніби з тріумфом пробрався слідом за нею між шеренгами солдатів, зрадів, побачивши, що карета покотила вільно й опинилась поза всякою небезпекою. Він пройшов трохи крізь юрбу й вибрався з неї на першому ж повороті, щоб і собі вільно дихнути на просторі. Ступивши кілька кроків, схвильований такою розмаїтістю почувань і образів, таких несподіваних і неясних, він відчув велику потребу попоїсти та перепочити і став поглядати на обидва боки вулиці, шукаючи очима вивіску якого-небудь шинку, бо йти до монастиря капуцинів однаково було вже запізно. Крокуючи отак із задертою головою, він підійшов до якогось гурту. Прислухавшись, він зрозумів, що йшло обговорення пропозицій та планів на завтрашній день. Трошки послухавши, він не міг утриматися, щоб не висловити своєї думки: йому здавалося, що для чоловіка, який брав таку діяльну участь у подіях, не соромно внести й свою пропозицію. Все бачене ним упродовж дня переконало його, що віднині для успішного здійснення якоїсь справи досить здобути співчуття тих, хто розгулює по вулицях.

— Шановні синьйори! — вигукнув він задля вступу.— Дозвольте й мені висловити мою скромну думку. А моя скромна думка така, що не тільки в питанні про хліб чиняться всілякі несправедливості. Сьогодні всі ми побачили, що коли примусити вислухати себе, то справедливості можна домогтися,— отже, треба діяти далі, доки буде усунено всі інші лиходійства і всі люди заживуть по-християнськи. Хіба вам не відомо, синьйори, що є зграя тиранів, котрі чинять усе супроти десяти заповідей і глумляться з чесних людей, які не мають до них жодного стосунку? Вони чинять над ними насильства і завжди виявляються правими. І навіть учинивши страшне лиходійство, вони походжають, задерши голову ще вище, неначе зробили комусь добро. Напевно, і в Мілані їх досить.

— І навіть аж надто,— зачувся чийсь голос.

— Отож я й кажу,— провадив Ренцо,— у нас також розповідають усякі історії. Та й справи промовляють самі за себе. Скажімо, задля прикладу, хтось із тих, про кого я мовлю, живе в селі, але має будинок і в Мілані; коли він диявол там, то не захоче ж він бути ангелом тут,— така моя думка. От і скажіть мені, синьйори мої, чи вам будь-коли траплялося бачити бодай одну таку пику за ґратами? І що набагато гірше (оце вже я знаю напевне), існують і надруковані укази, що погрожують їм покарами, і не якісь там дріб'язкові укази, ні, пречудово складені, що краще годі й бажати. Там ясно записано всі оті шахрайства, саме так, як вони чиняться, і за кожне визначено кару. Адже так і сказано: хоч би хто там був, знатні люди чи простолюд і так далі, звідки мені знати. А тепер підіть і скажіть ученим людям — отцям книжникам і святенникам, щоб вони примусили розсудити вас за указом,— вас послухають не більше, ніж папа шахраїв, голова піде обертом у всякого порядного чоловіка. Отже, ясно, що королю і всім, хто стоїть при владі, хотілось би, щоб негідників було покарано,— тільки ж нічого з цього не виходить, бо усе це — одна шатія. Значить, треба їх розєднати: треба завтра ж піти до Феррера, бо ж він порядна людина, чесний синьйор. Ось сьогодні ми бачили, як йому було приємно серед бідного люду. Він намагався прислухатися до доказів, які йому наводили, й охоче відповідав на них. Треба йти до Феррера й усе пояснити йому, і я, наприклад, зможу розповісти йому дещо, бо ж сам, на власні очі, бачив один указ, із різними гербами вгорі, складений тими трьома, що нині при владі. Під указом стояло ім'я кожного з них, так гарно видрукуване, і одне з цих імен — Феррер, я сам бачив, своїми очима. Так от, оцей указ захищав саме таких, як я, але один учений, якому я сказав, щоб він поклопотався за мене задля правосуддя, як того й хотіли оті три синьйори, а серед них — знов-таки Феррер, отож цей синьйор учений, який мені сам же й показав цей указ,— в цьому й уся заковика! — вдав, ніби я мелю казна-що. Я певен, коли шановний Феррер дізнається про всі отакі штуки,— адже він не може знати про всі, а надто про ті, що чиняться поза Міланом,— він не захоче, щоб на світі були такі порядки, й знайде проти них хороший засіб. І знов-таки, якщо синьйори видають укази, то тільки для того, щоб їх слухались; адже ж це зухвальство — епітафію [90] з їхнім іменем мати за ніщо. А коли насильники не хочуть схилити голови й бешкетують, то наше діло прийти Феррерові на допомогу, як це було сьогодні. Я не кажу, що він сам має їздити в кареті й ловити негідників, насильників і тиранів,— куди там, для цього, либонь, був би замалий і Ноїв ковчег. Треба, щоб він наказав тим, кого це стосується, і не тільки в Мілані, а й усюди, щоб вони діяли відповідно до указів і судили всіх, хто вчинить злочин; де сказано «в'язниця», треба садовити до в'язниці, а де сказано «каторга», відправляти на каторгу, і всім подеста наказати, щоб робили як належить, а не захочуть — гнати їх у три шиї й садовити на їхні місця інших, а ми зі свого боку допоможемо. Та й ученим наказати, щоб вони вислуховували бідних і захищали правду. То що, правильно я говорю, синьйори?

Ренцо промовляв з такою щирістю, що з самого початку значна частина присутніх, припинивши всякі інші розмови, повернулася до нього, і потроху всі почали слухати молодого горця. Змішаний схвальний гомін і вигуки: «Молодець! Звичайно!», «Він каже правду!», «Усе це так»,— були ніби відповіддю його слухачів. Однак знайшлися й критики. Один сказав: «Навіщо слухати горців? Усі вони — балакуни»,— і, повертаючись, ішов геть. Другий бурчав: «Нині всякий голодранець хоче вкинути своє слівце; та хоч скільки підкидай дров у вогонь, хліб від цього не подешевшає, а ми ж заворушились тільки через це». Але Ренцо чув лише схвальні вигуки. Хто тиснув йому одну руку, хто — другу: «До побачення, до завтра»,— «Де?» — «На Соборній площі. Згода?» — «Згода. Щось та придумаємо!»

— А чи не покаже мені хто-небудь із шановних синьйорів шинок, де б бідакові можна було попоїсти й переночувати? — спитав Ренцо.

— Я до ваших послуг, юначе,— озвався один, що уважно слухав промову Ренцо, але досі мовчав.— Я знаю шинок саме для вас і відрекомендую вас хазяїнові, він мій приятель і чесний чоловік.

— А це близько звідси? — запитав Ренцо.

— Та неподалік,— відповів той.

Натовп став розходитись, і Ренцо після численних рукостискань з боку своїх слухачів вирушив із незнайомцем, висловлюючи йому вдячність за його люб'язність.

— Дурниці, за що? — відповідав той.— Рука руку миє, а обидві миють обличчя. Хіба ми не зобов'язані допомагати ближньому?

Дорогою він, ніби ведучи розмову, ставив Ренцо різні запитання.

— Я питаю не з цікавості, але у вас такий стомлений вигляд, мабуть, ви прийшли здалеку?

— Хто, я? — відповів Ренцо.— Я прийшов із Лекко.

— З Лекко? То ви й самі з Лекко?

— З Лекко, тобто з його околу.

— Бідний юнак! Скільки я міг зрозуміти з вашої промови, вас там, напевно, тяжко скривдили?

— Ой, чоловіче добрий! Адже мені довелося говорити натяками, щоб не проговоритися привселюдно про свої справи; але годі про це... Колись усе стане відомо... А онде, здається, й вивіска шинку; але мені щось не хочеться йти далі.

— Та ні, ходімо, куди я вам сказав, це недалеко,—відказав проводир,— а тут вам буде не зовсім добре.

— Та нічого,— відповів юнак,— я ж не панич, звиклий до розкошів, мені б добре попоїсти, вкластися на солом'яник — оце й усе. Швидше б знайти те й те. До зустрічі! — і він штовхнув перекошені двері, над якими висіла вивіска з зображенням місяця вповні.

— Гаразд, зайдімо сюди, коли ви так зволите,— мовив незнайомець і пішов за ним.

— Навіщо ж вам іще клопотатися,— відказав Ренцо.— А втім,— докинув він,— випийте зі мною склянку вина — мені буде дуже приємно.

— Охоче приймаю ваше запрошення,— відповів той.