Війна з саламандрами - Чапек Карел. Страница 30
Природно, що відтоді й в інших країнах залунали заклики до обов’язкового систематичного навчання саламандр під контролем держави. Поступово ця ідея була здійснена в усіх приморських країнах (звичайно, за винятком Великобританії); а оскільки ці саламандрові школи не були обтяжені застарілими класичними традиціями людських шкіл і тому могли використовувати всі найновіші методи психотехнікиг технологічного виховання, допризовної військової підготовки та інших останніх досягнень педагогіки, в них незабаром склалась найсучасніша і найпрогресивніша з наукового погляду система навчання, яка недарма стала об’єктом заздрості всіх педагогів та учнів людських шкіл.
Водночас із проблемою шкіл для саламандр з’явилася мовна проблема. Котру зі світових мов найкраще вивчати саламандрам? Первісні саламандри з Тихоокеанських островів, звичайно, користувалися жаргоном “піджін-інгліш” [110], якого навчились від тубільців та моряків; багато було й таких, що говорили по-малайському або ще якоюсь із місцевих говірок. Саламандр, вирощуваних для сінгапурського ринку, навчали “бейсік-інгліш” — науково спрощеної англійської мови, що обходиться кількома сотнями слів без застарілих граматичних складностей; тому цю реформовану й стандартну англійську мову врешті стали називати “саламандер-інгліш”: У зразкових Ecoles Zimmermann саламандри висловлювалися мовою Корнеля — звичайно, не з патріотичних міркувань, а просто тому, що це неодмінна частина доброго виховання; натомість у реформованих школах їх навчали есперанто, як мови чисто практичної. Крім того, в ті роки було Створено ще п’ять чи шість універсальних мов, які мали заступити для людства вавілонську мішанину мов і дати одну спільну рідну мову всьому світові — і людям, і саламандрам; звичайно, без кінця точилися суперечки про те, котра з цих міжнародних мов найлегша, наймилозвучніша і найуніверсальніша. Скінчилося все тим, що серед кожної нації стали пропагувати свою власну Універсальну Мову [111].
Коли школи для саламандр стали державними, все спростилося: в кожній країні саламандр навчали її мовою. Хоча саламандри навчалися чужих мов охоче й досить легко, їхні мовні здібності не були досконалими — почасти через будову органів мови, а почасти з чисто психологічних причин. Так, наприклад, їм важко було вимовляти довгі, багатоскладові слова, і вони намагалися скоротити їх до одного складу, який вимовляли різко, ніби квакаючи; замість “р” вони говорили “л”, а свистячі приголосні виходили у них трохи шепеляво; вони ковтали граматичні флексії, не могли навчитися розрізняти “я” і “ми”, і їм було однаково, чи якесь слово чоловічого роду, чи жіночого (певно, в цьому виявилась їхня статева холодність поза періодом парування). Одне слово, кожна мова зазнавала в їхніх устах характерних трансформацій, можна сказати — раціоналізувалася до найпростіших, рудиментарних форм. Цікаво, що їхні неологізми, вимову й примітивність граматики дуже скоро почали переймати, з одного боку, портові люмпени, а з другого — так зване вище товариство; звідти цей спосіб висловлювання поширився на газети й незабаром став повсюдним. І в людей значною мірою відмерли граматичні роди, флексії та відмінки; золота молодь скасувала “р” і навчилась шепелявити; мало хто з освічених людей міг би ще пояснити, що таке індетермінізм чи трансцендентність — просто через те, що ці слова і для людей стали занадто довгими й важкими для вимови.
Коротше кажучи, добре чи погано, а саламандри вміли говорити майже всіма мовами світу, залежно від того, на чиїх берегах жили. Якось у нас (здається, в “Народніх лістах” [112]) вийшла стаття, в якій із прикрістю (безперечно, слушною) запитувалось, чому саламандри не вивчають чеської мови, коли вже є на світі такі, що говорять по-португальському, по-голландському та іншими мовами малих народів. Звичайно, наша нація не має, на жаль, морських берегів, погоджувався автор статті, а тому в нас нема й морських саламандр; та хоч ми й не маємо свого моря, це не означає, що ми не зробили такого самого — а може, з багатьох поглядів навіть ціннішого — внеску в світову культуру, як багато народів, що їхньої мови вчаться тисячі саламандр. Отож було б тільки справедливо, якби саламандри познайомилися й з нашим духовним життям; але ж як вони можуть дістати інформацію про нього, коли серед них ніхто не володіє нашою мовою? Тож не чекаймо, поки десь-інде на світі хтось визнає цю культурну повинність і організує кафедру чеської мови та чехословацької літератури в якомусь учбовому закладі для саламандр. Як сказав поет, “не вірте нікому у світі, ніде в нас там друзів нема” [113]. Подбаймо самі про те, щоб виправити хибу, закликала стаття. Все, чого ми досягли в світі, ми зробили власними силами. Наше право й наш обов’язок — здобувати собі друзів і серед саламандр; але, здається, наше міністерство закордонних справ не виявляє великої зацікавленості в гідній пропаганді серед саламандр доброї слави нашої країни та її продукції, хоча інші нації, менш численні, жертвують мільйони, щоб відкрити перед саламандрами скарбниці своєї культури, а водночас розбудити в них інтерес до виробів своєї промисловості.
Стаття привернула до себе велику увагу насамперед у Спілці промисловців і мала принаймні один наслідок: було видано короткий підручник “Чеська мова для саламандр” із прикладами з творів чехословацького красного письменства. Хоч це звучить неправдоподібно, але книжки було розпродано понад сімсот примірників: неабиякий успіх! [114]
Проблема навчання й мови становила, звичайно, тільки частину великої Саламандрової Проблеми, що виростала, як то кажуть, на очах. Так, наприклад, дуже скоро виникло питання: як ставитися до саламандр із погляду, так би мовити, соціального? У перші — можна сказати, доісторичні — роки Саламандрової Епохи проти жорстокого, нелюдського поводження з саламандрами дуже активно виступали спілки захисту тварин; завдяки їхньому систематичному втручанню пощастило досягти того, що органи влади майже скрізь стежили, чи дотримуються щодо саламандр поліційні й ветеринарні приписи, встановлені для іншої свійської худоби. Принципові противники вівісекції також підписали багато протестів і петицій, вимагаючи заборони провадити на живих саламандрах наукові експерименти, і в багатьох країнах справді було видано відповідні закони [115]. Та в міру того, як зростала освіченість саламандр, ставало дедалі сумнівніше, чи годиться просто поширювати на них закони про охорону тварин; із якихось не зовсім ясних причин така позиція почала викликати ніяковість. Тоді була заснована міжнародна Ліга захисту саламандр (Salamander Protecting League) під покровительством герцогині Геддерсфілдської. Ця ліга, що налічувала понад двісті тисяч членів, переважно в Англії, виконала на користь саламандр велику й похвальну роботу; зокрема домоглась того, що на морських узбережжях були опоряджені спеціальні саламандрові стадіони, де амфібії віддалік від настирливих глядачів могли влаштовувати свої “збори та спортивні свята” (мались на увазі, напевне, таємничі “місячні танці”). Далі, в усіх учбових закладах, аж до Оксфордського університету, учням і студентам втлумачували, що не слід кидати на саламандр каміння; вживалося заходів, щоб у саламандрових школах пуголовків не переобтяжували навчанням; і, нарешті, ті місця, де працювали й жили саламандри, були пообгороджувані високими дощаними парканами, які охороняли саламандр від усякого докучання, а головне — в достатній мірі відмежовували світ саламандр від світу людей [116].
Одначе цієї похвальної ініціативи приватних осіб, які намагалися встановити пристойні й гуманні взаємини між людським суспільством і саламандрами, дуже скоро виявилося замало. Бо хоч включити саламандр, як то кажуть, у виробничий процес було порівняно легко, знайти для них місце у наявному суспільному ладі виявилось багато складнішим і важчим завданням. Правда, люди консервативних поглядів твердили, що тут нема чого й говорити про якісь правові чи соціальні проблеми: саламандри, мовляв, є просто власністю свого роботодавця, який ручиться за них, а тому відповідає й за ті збитки, яких вони можуть комусь завдати; незважаючи на свій безперечний розум, саламандри можуть вважатись тільки юридичним об’єктом, річчю чи майном, і будь-яка особлива законодавча постанова, що стосуватиметься їх, буде зазіханням на священні закони приватної власності. Їхні супротивники заперечували, що саламандри, як істоти розумні й великою мірою здатні відповідати за свої вчинки, можуть найрізноманітнішими способами свавільно порушувати чинні закони. Тож з якої речі власник саламандр має нести відповідальність за ті порушення, що їх допустились його саламандри? Такий ризик цілком, напевне, підірвав би приватне підприємництво в царині робіт, виконуваних саламандрами. Адже в морі парканів нема, заявляли вони, і саламандр неможливо замикати на замок і держати весь час під наглядом. А тому треба законодавчим шляхом зобов’язати самих саламандр, щоб вони шанували людський правопорядок і держалися приписів, виданих для них [117].
110
Піджін-інгліш — жаргон, поширений у країнах Тихого океану, суміш англійської й китайської мов.
111
Між іншим, знаменитий філолог Курціус у книжці “Janua linguarum aperta” (“Відчинена брама мови” (латин.); “Janua linguarum aperta” — комічна аналогія до славнозвісної лінгвістичної праці великого чеського вченого-педагога Яна Амоса Коменського (1592–1670) “Відчинені двері до мов” (“Janua linguarum reserata”, 1631)..) пропонував запровадити як єдину мову для спілкування саламандр латину золотої Вергілієвої доби. “Тепер, — волав він, — у нашій спромозі зробити латину, цю найдосконалішу, найбагатшу граматичними правилами і найглибше опрацьовану наукою мову живою і всесвітньою. Коли освічене людство не скористається цією нагодою, зробіть це ви, salamandrae, gens maritima (саламандри, морське плем’я (латин.).), оберіть собі рідною мовою eruditam linguam latinam (витончену латинську мову (латин.).), єдину мову, гідну того, щоб нею говорив orbis terrarum (увесь світ (латин.).). Безсмертна буде ваша заслуга, заіатапсігае, якщо ви відродите до нового життя вічну мову богів і героїв; бо разом з цією мовою, gens Tritonum (плем’я тритонів (латин.).), до вас перейде право на спадщину, заповідану володарем світу — Римом”.
Натомість один латвійський телеграфіст на прізвище Вольтерас разом із пастором Менделіусом винайшов і розробив особливу мову для саламандр, названу понтійською мовою (pontic lang); він використав для неї елементи всіх мов світу, особливо африканських. Ця саламандрова мова (як її ще називали) набула певного поширення особливо в північних країнах — щоправда, на жаль, тільки серед людей; в Упсалі навіть була організована кафедра саламандрової мови, але з саламандр, наскільки відомо, нею не говорила жодна. Правду кажучи, найбільше прищепилася серед них “бейсік-інгліш”; вона ж таки згодом стала й офіційною мовою саламандр.
112
“Народні лісти” — чеська реакційна газета, видавалася з 1935 р., була органом фашистської партії “Народні с’єдноцені” (“Національна єдність”).
113
Рядки з вірша “Не вірим нікому…” чеського поета Сватоплука Чеха (1846–1908).
114
З цієї нагоди наводимо нарис Яроміра Зейдла-Новомеського, що зберігся в колекції пана Повондри* (*Яромір Зейдл-Новомеський, Генрієтта Зейдлова-Хрудимська, Богуміла Яндова-Стршешовицька. — Чапек іронізує з поширеної серед третьорядних чеських письменників провінційної моди додавати до своїх прізвищ гучні псевдоніми. В даному разі псевдоніми утворені від назв районів Праги (Нове Место, Стршешовиці) й чеського містечка Хрудима.)
НАШ ДРУГ НА ГАЛАПАГОСЬКИХ ОСТРОВАХ
Коли померла моя дорога тітуся, письменниця Богуміла Яндова-Стршешовицька, ми з дружиною, поетесою Генрієттою Зейдловою-Хрудимською, вибрались у подорож довкола світу, сподіваючись заглушити біль від тяжкої втрати чаром стількох нових глибоких вражень. Під час тієї подорожі ми відвідали далекі, овіяні подихом багатьох легенд Галапагоські острови. Маючи тільки дві години часу, ми використали їх на прогулянку берегами цих пустельних островів.
— Глянь, як чудово заходить сонце, — сказав я дружині. — Неначе весь небосхил тоне в повені з золота й крові!
— Ви чех, шановний добродію? — несподівано промовив хтось позад нас правильною, чистою чеською мовою.
Ми зчудовано обернулися, але не побачили нікого; там тільки сиділа на камінні велика чорна саламандра й держала в руці щось схоже на книжку. Під час своєї подорожі довкола світу ми вже бачили кількох саламандр, але ще не мали нагоди розмовляти з ними. А тому ласкавий читач зрозуміє, як ми здивувалися, зустрівши на такому пустельному узбережжі саламандру, та ще й почувши запитання нашою рідною мовою.
— Хто тут говорив? — вигукнув я по-чеському.
— Це я насмілився, добродію, — відповіла саламандра, шанобливо підвівшись. — Я вперше в житті почув чеську мову й не міг стриматись.
— Як це так, що ви вмієте говорити по-чеському? — вражено спитав я.
— Оце щойно я розважався, відмінюючи неправильне дієслово “бути”, — відказала саламандра. — Це дієслово в усіх мовах неправильне.
— Як, де й навіщо ви навчились чеської мови? — допитувався я.
— Мені випадково попала до рук ця книжка, — відповіла саламандра й простягла мені книжку, яку тримала в руці; то була “Чеська мова для саламандр”, і сторінки її мали на собі сліди частого й ґрунтовного вжитку. — її прислали сюди в партії книжок для навчання. Я міг би вибрати собі “Геометрію для старших класів середньої школи”, “Історію бойової тактики”, “Провідник по Доломітових печерах в Альпах” або “Засади біметалізму”. Одначе я віддав перевагу цій книжці, і вона стала моїм найлюбішим другом. Я вже знаю її всю напам’ять, і все ж знаходжу в ній нові й нові джерела розваги й знань.
Моя дружина і я висловили свою щиру радість і подив, що в нього така правильна і навіть більш-менш розбірлива вимова.
— На жаль, тут я не маю з ким порозмовляти по-чеському, — скромно провадив наш новий знайомий, — і тому навіть не певен, як буде орудний відмінок множини від слова “гроші”: “грошима” чи “грішми”!
— “Грошима”, — відповів я.
— Ні, “грішми”! — зразу поправила мене дружина.
— А чи не скажете ви мені, з. вашої ласки, — із жвавим зацікавленням спитав наш милий співрозмовник, — що нового в стовежій матінці Празі?
— Прага розростається, друже, — відповів я, потішений таким інтересом, і в кількох словах змалював йому розквіт нашої золотої столиці.
— Яка радісна звістка! — з неприхованим задоволенням провадила саламандра. — А чи висять іще на Мостовій вежі голови страчених чеських панів?* (*Після поразки чехів у бою на Білій Горі під Прагою (1620) були страчені двадцять сім проводирів чеського антигабсбурзького повстання. Голови страчених дворян були вивішені на Старомеській вежі Карлового мосту.)
— Давно вже не висять, — сказав я, трохи (признаюся щиро) сторопівши від такого запитання.
— Ох, як жаль! — зауважила симпатична саламандра. — Це ж була рідкісна історична пам’ятка! Яка шкода, що стільки знаменитих пам’яток загинуло під час Тридцятилітньої війни! Коли не помиляюся, тоді чеська земля була перетворена в пустелю, скроплену кров’ю і слізьми. Ще маємо щастя, що тоді не загинув родовий відмінок при запереченні. У цій книжці написано, що він відмирає. А мені було б дуже шкода його, добродію.
— То вас цікавить і наша історія! — зраділо вигукнув я.
— Ще б пак, добродію, — запевнила саламандра. — Особливо поразка під Білою Горою і трьохсотрічна неволя. Я багато читав про них у цій книжці. Ви, напевне, дуже пишаєтеся своєю трьохсотрічною неволею! То були великі часи, добродію!
— Так, то були тяжкі часи, — підтвердив я. — Часи утисків і горя.
— І ви стогнали? — з жадібним інтересом спитав наш новий знайомий.
— Стогнали, невимовно страждаючи під ярмом жорстоких гнобителів.
— Я дуже радий, — зітхнула з полегкістю саламандра. — В моїй книжці саме так і написано. Мені дуже приємно, що це правда. Це чудова книжка, добродію, краща, ніж “Геометрія для старших класів середніх шкіл”. Як би мені хотілось побувати на тому історичному місці, де стратили чеських панів, і на інших уславлених місцях жорстокого безправ’я!
— Ну то приїздіть до нас, — запросив я його від щирого серця.
— Дякую за ласкаве запрошення, — вклонилася саламандра. На жаль, я не настільки вільний у своїх вчинках…
— А ми вас купимо! — вигукнув я. — Тобто… ми можемо дати оголошення й зібрати в Чехії кошти, що дали б вам змогу…
— Дякую якнайщиріше, — прожебонів наш приятель, видимо зворушений. — Але я чув, що влтавська вода нездорова. Розумієте, ми в річковій воді хворіємо на тяжкий пронос. — Потім на хвильку замислився й додав: — Та й садочок мій мені шкода залишати.
— Ах, — вигукнула моя дружина, — я теж завзята садівниця! Я була б вам дуже вдячна, якби ви показали нам витвори тутешньої флори!.
— З превеликою радістю, ласкава пані, — відказала саламандра, чемно вклонившись. — Коли тільки вам не вадить те, що мій садочок під водою.
— Під водою?
— Так, на двадцятиметровій глибині.
— І які ж квіти ви там вирощуєте?
— Морські анемони, — відповів наш друг, — кілька рідкісних видів. А також морські зірки й морські огірки, не кажучи вже про коралові кущі. “Щастен той, хто для вітчизни хоч одну зростив троянду”, — як сказав поет*. (*Рядки з поеми чеського поета Франтішека Ладислава Челакрвського (1799–1852) “Стопелюсткова троянда”.)
На жаль, нам уже час було прощатися, бо пароплав дав сигнал до відплиття.
— Що б ви хотіли передати, пане… пане… — я затнувся, не знаючи, як зветься наш славний приятель.
— Я звусь Болеслав Яблонський*, — зніяковіло підказала саламандра. — По-моєму, це чудове ім’я, добродію. Я вибрав його собі зі своєї книжки. (*Болеслав Яблонський (псевдонім Карела Еугена Тупого, 1813–1881) — чеський поет, автор сентиментальних віршів і дидактично-моралізаторських творів.).
— То що б ви, пане Яблонський, хотіли передати нашому народові?
Саламандра на хвилинку замислилась.
— Перекажіть своїм землякам… — нарешті промовила вона глибоко зворушено, — перекажіть їм… хай не вдаються знов у давні слов’янські чвари… і хай зберігають у вдячній пам’яті Ліпани*, а особливо Білу Гору! Бувайте здорові, кланяюсь низенько, — докінчила вона, насилу стримуючи хвилювання (*Мається на увазі бій 1434 р. під Ліпанами між таборитами (ліве крило гуситів) і чашниками (права течія в гуситському русі). Поразка таборитів у цій битві сприяла зміцненню феодального ладу й католицизму).
Ми відпливли шлюпкою від берега, замислені й розчулені. Наш друг стояв на скелі й махав нам рукою; здавалося, він щось гукає.
— Що він прокричав? — спитала моя дружина.
— Не знаю, — відказав я. — Щось наче: “Вітайте пана приматора доктора Баксу*!”
(* Бакса Карел (1863–1927) — бургомістр Праги в 1919–1927 рр., член шовіністської національно-соціалістичної партії.)
115
Зокрема в Німеччині була суворо заборонена будь-яка вівісекція, — щоправда, тільки дослідникам-євреям.
116
Здається, тут відігравали роль і моральні мотиви. Серед паперів пана Повондри знайдено опублікований багатьма мовами — очевидно, в усіх газетах світу — “Заклик”, підписаний самою герцогинею Геддерсфілдською. Ось його текст:
“Ліга захисту саламандр звертається до вас, жінки: в інтересах пристойності й добрих звичаїв власноручною працею візьміть участь у великій кампанії, яка має за мету дати саламандрам належний одяг. Найпридатніша для цього спідничка 40 см завдовжки і 60 см завширшки в поясі, найкраще — з ушитою резинкою. Особливо рекомендується плісирована спідничка, що має приємніший вигляд і дає змогу вільніше рухатись. Для країн із тропічним кліматом, вистачить фартушка з зав’язками на поясі, пошитого з найдешевшої тканини, яку можна прати, — хоч би й з вашого старого одягу. Допоможіть бідним саламандрам, щоб їм це доводилося, працюючи поблизу людей, показуватися цевдягненими — адже це напевне вражає їхню соромливість і завдає прикрості кожній порядній людині, особливо жінці й матері”.
Як видно, ця кампанія не мала бажаного успіху, бо нам невідомо, щоб саламандри колись погоджувалися носити спіднички чи фартушки; мабуть, вони заважали їм під водою або не держались на тілі. А коли згодом саламандр відгородили від людей парканами, з обох боків відпали будь-які причини для сорому чи прикрих почуттів.
Що ж до нашої згадки про те, що саламандр треба було охороняти від докучання, то ми мали на увазі головним чином собак, які нізащо не могли змиритися з саламандрами і оскаженіло переслідували їх навіть під водою, незважаючи на те, що в собаки, який укусив саламандру, запалювалася слизова оболонка в пащі. Часом саламандри оборонялись, і не один відважний пес загинув від удару мотикою чи кайлом. Взагалі між собаками й саламандрами виникла затята, просто-таки смертельна ворожнеча, яка не втихла, а навпаки, ще дужче розгорілась і поглибилась, коли було поставлено паркани. Але так уже ведеться в світі, і не лише серед собак.
Зауважимо між іншим, що ті просмолені паркани, які подекуди тяглись понад берегом моря на сотні кілометрів, використовувались і з виховною метою: по всій їхній довжині були понамальовувані великими літерами написи й гасла, корисні для саламандр, як наприклад:
Ваша праця — ваш успіх!
Цінуйте кожну секунду!
В добі тільки 86 400 секунд!
Кожен вартий стільки, скільки він зробив!
Один метр дамби можна насипати за 57 хвилин!
Хто працює, той служить усім!
Хто не працює, той не їсть!
І таке інше. А коли згадаємо, що такі дощані паркани облямовували в усьому світі понад триста тисяч кілометрів морських узбереж, то не важко уявити собі, скільки підбадьорливих і загальнокорисних гасел помістилося на них.
117
Див. перший “саламандровий процес”, який відбувся в Дурбані і був рясно коментований у світовій пресі (див. вирізки пана Повондри). Адміністрація порту в А. мала для підводних робіт загін саламандр. З часом вони так розмножилися, що їм уже не вистачало місця в порту, і на узбережжі по сусідству оселилося кілька їхніх колоній. Поміщик Б., якому належала частина того узбережжя, зажадав, щоб адміністрація порту забрала своїх саламандр із його приватних володінь, бо в нього там споруджена купальня. Адміністрація заперечила, що їй нема до цього діла: відколи саламандри оселились у скаржникових володіннях, вони стали вже його власністю. Переговори затяглись, а тим часом саламандри (почасти з вродженого інстинкту, а почасти з працьовитості, прищепленої їм вихованням) заходились без відповідного наказу і дозволу споруджувати на узбережжі пана Б. дамби й басейни. Тоді пан Б. подав на адміністрацію порту позов за ушкодження його майна. В першій інстанції позов був відхилений з тим мотивуванням, що насипані дамби не пошкодили майна Б., а навпаки, поліпшили його. Друга інстанція стала на бік позивача, відказавши, що ніхто не повинен терпіти на своїй землі свійських тварин сусіда і що адміністрація порту в А. відповідальна за всі збитки, спричинені саламандрами, так само як селянин має відшкодувати збитки, завдані сусідам його худобою. На те відповідачі заперечили, що не можуть нести відповідальність за саламандр, бо не мають змоги встерегти їх у морі. Тоді суддя заявив, що, на його думку, шкоду, спричинену саламандрами, слід розглядати так, як шкоду, завдану курми, яких також не можна встерегти, бо вони вміють літати. Адвокат портової адміністрації запитав, яким же способом його підзахисні можуть усунути саламандр або змусити їх, щоб вони самі залишили берегові володіння пана Б. Суддя відповів, що суд це не обходить. Адвокат спитав, як шановний суддя подивиться на те, щоб відповідачі наказали перестріляти тих небажаних саламандр. На це суддя відказав, що як британський джентльмен він визнав би це за вкрай негарний вчинок, а крім того — за порушення мисливських прав пана Б. Таким чином, відповідачі повинні, по-перше, забрати саламандр із приватних володінь позивача, а по-друге — усунути шкоду, спричинену ними на узбережжі, відновивши там попередній стан. Тоді адвокат запитав, чи можна на цих роботах використовувати саламандр. Суддя відповів, що, на його думку, не можна без згоди позивача, бо його дружина гидує саламандрами й не може купатись у місці, запаскудженому ними. Відповідачі звернули увагу на те, що без саламандр’ вони ніяк не можуть усунути дамби, насипані під водою. На це суддя заявив, що суд не може й не бажає обговорювати технічні подробиці; суди існують, щоб оберігати майнові права, а не вирішувати, можливе щось чи неможливе.
Так був з’ясований юридичний бік питання; як вийшла портова адміністрація в А. з цього скрутного становища, невідомо, але з усього випадку стало ясно, що Саламандрову Проблему все ж доведеться врегульовувати новими юридичними засобами.