Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми - Хаггард Генри Райдер. Страница 10

Гукнувши слуг і носильників-кафрів, ми гуртом перетягли туші тварин до огорожі. Затим лягли і знов поринули в сон аж до ранку.

Ледь розвиднілося, ми встали і почали готуватися до полювання. З собою узяли три рушниці великого калібру, добрячий запас набоїв і свої об’ємисті фляги, наповнені холодним чаєм, який я завжди вважав кращим напоєм на полюванні. Квапливо поснідавши, ми рушили в дорогу — за нами простували Амбопа, Хіва і Вентфогель. Носильників-кафрів ми залишили в таборі, наказавши їм зняти, шкури з лева і антилопи та розрубати тушу на шматки.

Ми легко втрапили на втоптану слонячу стежку. Оглядівшись, Вентфогель зауважив, що тут ішло десь двадцять-тридцять слонів, переважно — дорослих самців.

Протягом ночі стадо віддалилося, і лише о дев’ятій ранку, коли спека ставала вже нестерпною, ми побачили зламані дерева, обірване листя та кору, а також іще теплий послід. Отже, слони були десь поблизу.

Раптом ми помітили стадо десь із двадцяти-тридцяти слонів. Закінчивши своє вранішнє снідання, вони стояли в лощині, ляскаючи величезними вухами. Це було прекрасне видовище.

Слони стояли ярдів за двісті від нас. Узявши жмут сухої трави, я підкинув його в повітря, щоб встановити напрям вітру, бо коли тварини нас почують, то сховаються ще до того, як ми встигнемо вистрелити.

Упевнившись, що вітер дме в нашому напрямку, ми поповзом обережно просувалися у високій траві, аж поки від тварин нас відділяли якихось сорок ярдів. Просто перед нами стояли три чудові самці; в одного з них були величезні бивні. Я шепнув своїм супутникам, що цілитимуся в середнього; сер Генрі вибрав того, що ліворуч, а Гуд — самця з найбільшими бивнями.

— Нумо, — прошепотів я.

Бум! Бум! Бум! — пролунали водночас постріли, і слон сера Генрі впав як підкошений. Куля поцілила йому прямісінько в серце. Мій слон впав на коліна, і мені здалося, що він смертельно поранений, але через мить він підхопився і кинувся бігти, трохи не зачепивши при цьому мене. Я розрядив другу цівку рушниці простісінько в бік слонові, і цього разу він повалився вже остаточно. Швидко вклавши два нові набої, я підбіг до нього впритул і третім пострілом, в голову, припинив страждання бідолашної тварини. Потім я обернувся, як же там Гуд порається з великим самцем, який скажено ревів від люті й болю. Добігши туди, я побачив капітана неабияк схвильованого. Виявилося, що слон, поранений першим пострілом, обернувся і кинувся просто на свого кривдника, аж Гуд ледве встиг ухилитися. Слон ошаліло промчав навпростець до нашого табору. А стадо в паніці розсипалося в хащах.

Ми порадилися: йти за пораненим самцем чи переслідувати стадо, і нарешті вирішили йти за стадом. Ми гадали, що вже більш ніколи не побачимо цих величезних бивнів, та воно й на краще. Слідкувати за слонами було неважко, оскільки вони залишали за собою стежку, як добрий путівець, причому в паніці ламали густий чагарник, немов це була трава тамбуки.

Проте наблизитися до слонів було не так-то просто, і ми пленталися вже більше двох годин під палючим промінням сонця, коли нарешті побачили їх знову. Окрім одного самця, решта стояла, збившись докупи, і з їхніх неспокійних рухів і з того, як вони здіймали хоботи, обнюхуючи повітря, я збагнув, що вони затіяли щось лихе. Самотній самець, очевидно, стояв на варті ярдів за п’ятдесят від стада і недалеко від нас. Щоб він нас не помітив і не почув, бо тоді стадо знов кинеться навтіки, ми гуртом прицілилися в цього самця і вистрелили за моєю командою. Всі три постріли влучили в ціль, і слон упав мертвий. Стадо знов кинулося бігти, але, на його лихо, дорогу перегородило висохле русло з крутими берегами. У цю западину і потрапили з розгону слони, і коли ми досягли берега, то побачили, що вони в дикому сум’ятті намагаються вибратися на протилежний. Слони наповнили хащі трубними гуками, і, гнані інстинктом самозбереження, в паніці відштовхували одне одного зовсім як люди у схожих обставинах.

Тепер нам випала зручна нагода, і, поспішно зарядивши рушниці, ми вистрелили і убили п’ятьох бідолашних тварин. Ми, мабуть, знищили б усе стадо, якби слони раптом не припинили спроб вибратися на берег і не кинулися навтіки руслом. Ми добряче натомилися, переслідуючи їх, та вже й зігнали оскому, адже вісім впольованих слонів — непогана здобич для одного дня.

Відпочивши трохи і розпорядившись слугам вирізати з туш шматки для печені, ми, неабияк задоволені, попрямували до табору, а носильники мали відпиляти бивні наступного ранку.

Невдовзі ми наткнулися на стадо антилоп, але не стріляли, оскільки у нас і без того було вдосталь м’яса. Вони промчали і сховалися в гущавині, визираючи на безпечній відстані. Гуд нетерпеливився їх роздивитися, оскільки він ніколи не бачив південноафриканську антилопу. Він віддав свою рушницю Амбопі й у супроводі Хіви попростував до заростів. Ми сіли перепочити, радіючи, що знайшовся привід.

Багряно-золотаве сонце вже сідало, і ми з сером Генрі милувалися гарною картиною, аж тут вчулося ревище слона; і ми побачили його величезний силует. Він навально пер крізь чагарі з піднятим хоботом і хвостом, чітко вимальовуючись на тлі червонястих хмар. Наступної миті ми помітили Гуда і Хіву, які щодуху мчали до нас, а поранений слон (це був він) гнався за ними. Якусь мить ми не наважувалися вистрелити, щоб не поцілити в когось із товаришів, хоча від стрільби на такій відстані було б мало сенсу.

Наступної миті сталося щось жахливе. Гуд, такий незграбний у зовсім недоречному європейському одязі, що неабияк заважав йому у шаленій гонитві, раптом посковзнувся і впав ницьма просто під ноги слонові.

Крик жаху вихопився з грудей присутніх, адже загибель його була неминуча, і всі кинулися до нього.

Через кілька секунд все скінчилося, але не так, як ми гадали. Хіва, побачивши, що його пан впав, обернувся і відважно жбурнув ножа прямісінько в морду слонові, і той застряг у хоботі.

Розлючений слон схопив бідного зулуса, шпурнув його на землю і, наступивши на тіло величезною ногою, обвив хоботом тулуба і роздер надвоє.

Остовпівши з жаху, ми кинулися вперед, безладно стріляючи, і нарешті слон рухнув на землю.

Що ж до Гуда, то він підвівся і, ламаючи руки, з відчаєм нахилився над трупом сміливця, який пожертвував своїм життям, щоб його врятувати. Хоч я й багато зазнав у своєму житті, але теж відчув, як мені зсудомило горло. Амбопа стояв, споглядаючи величезного мертвого слона і знівечений труп бідолашного зулуса.

— Що ж, — раптом мовив він, — Хіва загинув, але смертю справжнього мужчини.

Розділ V

МИ ЙДЕМО ПУСТЕЛЕЮ

Ми вполювали дев’ятеро слонів, витратили два дні на те, щоб відпиляти бивні, перетягнути їх до табору і ретельно закопати в пісок під величезним деревом, яке було примітне здалеку. Нам вдалося добути величезну кількість чудової слонячої кістки — кращої мені не доводилося бачити: кожне ікло важило в середньому від сорока до п’ятдесяти фунтів. Бивні величезного слона, що розірвав бідолашного Хіву, важили, за нашими припущеннями, десь сто сімдесят фунтів.

Ми поховали Хіву в норі мурахоїда і, за зулуським звичаєм, поклали в могилу його ніж на той випадок, якби він йому знадобився в дорозі на той світ.

Третього дня ми знову рушили в мандри, сподіваючись, що коли поталанить, то на зворотному шляху відкопаємо нашу здобич. Після довгого і виснажливого переходу і цілої низки пригод ми досягли крааля Ситанді коло річки Луканги. Власне, тільки звідси мала по-справжньому початися наша подорож.

Добре пам’ятаю, як ми туди прийшли. Праворуч було маленьке тубільне селище, точніше, кілька жалюгідних халуп із загорожами для худоби. У заплаві, біля річки, виднілися клаптики обробленої землі, де тубільці вирощували свій мізерний врожай зернових. А далі, куди сягне око, — неозорі вельди — луги з високою, густою травою, в якій блукають стада різноманітної живності.

Крааль Ситанді сховався при самій межі цієї родючої місцевості. Неподалік починалася величезна пустеля. Важко сказати, яка причина такої різкої зміни довкілля, але цей контраст був настільки разючий, що мимоволі впадав у вічі.