Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми - Хаггард Генри Райдер. Страница 15

— Можливо, ми знайдемо її на вершині пагорба, — сказав він.

— Нісенітниця! — вигукнув Гуд. — Хтось коли-небудь чув про те, що можна знайти воду на вершині пагорба?

— То ходімо подивимося? — запропонував я.

І без жодної надії ми почали дертися вгору піщаним схилом. Раптом Амбопа, що йшов попереду, став як укопаний.

— Ось вода! — щосили вигукнув він.

Ми кинулися як навіжені, і справді, там, на самісінькій верхівці клятого пагорба, у заглибині, схожій на чашу, ми побачили справжнісіньку воду!

Ми не стали сушити, голову, яким чином у такому невідповідному місці могла з’явитися вода, та й чорний її колір і непривабливий вигляд не відтрутили нас. Що з того, головне — це вода або щось дуже схоже на неї. Ми сторчголов кинулися до неї, і через мить, лежачи на животі, хлебтали цю неапетитну рідину з такою насолодою, наче це був напій богів.

Боже, як ми її пили! Угамувавши нарешті свою спрагу, ми скинули одяг і сіли у воду, щоб наша висушена сонцем шкіра могла ввібрати в себе цілющу вологу.

Тобі, мій читачу, досить повернути лиш двійко кранів, щоб із невидимого об’ємистого резервуара пішла гаряча і холодна вода, отож тобі не збагнути всієї глибини блаженства, яке охопило нас у цій брудній і солонуватій калюжі!

Через якийсь час ми вийшли з води, цілком освіжені, і з неабияким апетитом взялися наминати наш білтонг, до якого за останню добу ніхто навіть не доторкнувся, і наїлися досхочу. Затим викурили по люлечці і вляглися поряд із цією благословенною калюжею в тіні її обривистого берега та й проспали до полудня.

Решту дня ми відпочивали біля води, дякуючи долі за те, що нам пощастило її знайти, яка б вона не була. Не забули ми віддати належне і пам’яті давно загиблого да Сильвестра, бо ми відчували глибоку вдячність до старого за те, що він зберіг для нас це водоймище, так точно зобразивши його на клапті своєї сорочки. Нам лише здавалося абсолютно неймовірним, як вода могла так довго зберігатися. Єдиним можливим поясненням цього був здогад, що якесь підземне джерело під товстим шаром піску живить це водоймище.

Коли зійшов місяць, ми знов рушили в дорогу, ущерть наповнивши водою свої шлунки і фляги, і, звичайно, настрій у нас був куди кращий. За цю ніч ми здолали майже двадцять п’ять миль, але, природно, води вже більше не зустрічали. Все ж таки наступного дня нам пощастило, бо ми знайшли клаптик тіні за мурашиною купою. Коли зійшло сонце і на якийсь час розігнало таємничу завісу туманів, що закутувала гори, ми побачили, що Сулейманові гори і дві величні вершини Цариці Савської знаходяться від нас не більш аніж за двадцять миль. Здавалося, вони нависали просто над нами і виглядали ще величніше. Ледь звечоріло, ми пішли далі й удосвіта наступного дня опинилися біля однієї з вершин Цариці Савської, куди ми невпинно прямували протягом всього нашого шляху. На той час у нас знов закінчився запас води, і ми сильно страждали від спраги, особливо тепер, коли не було ніякої надії утамувати її раніш, аніж ми дістанемося лінії снігів високо над нами. Перепочивши з годинку, ми знову поплентали вперед, гнані болісною спрагою. Під нещадним промінням сонця ми з неймовірними зусиллями повзли вгору крутосхилом, покритим застиглою лавою. Виявилося, що вся гігантська підошва гори складалася з нашарувань лави, що її вулкан виверг зі свого нутра багато століть тому.

Під одинадцяту годину наші сили абсолютно виснажилися, і ми ледве трималися на ногах. Застигла лава, по якій ми повзли догори, була, правда, досить гладенька в порівнянні з тією, про яку мені доводилося чути, — наприклад, про ту, що на острові Вознесіння, — проте і тут поверхня була такою нерівною, що ми не чули ніг під собою. Коли до всіх наших випробувань додалося ще й це, ми відчули, що більше не витримаємо. За кількасот ярдів угору по схилу виступали великі лавові брили, і там можна було знайти затінок.

Над силу діставшись туди, ми побачили, на превеликий подив (як це у нас досі ще збереглася здатність дивуватися!), що лава на маленькому плато неподалік суцільно поросла зеленню. Очевидно, з давніх-давен на вулканічному попелі утворився шар ґрунту, а згодом туди потрапило насіння, занесене птахами. Проте ця зелена галявина зацікавила нас ненадовго, оскільки не можна прожити, харчуючись травою, подібно до Навуходоносора [45]. Для цього потрібен Божий промисел і відповідно пристосовані органи травлення. Ми сиділи під прикриттям скель і важко зітхали. Що ж до мене, то я щиро пожалкував, що ми зважилися на цю безнадійну затію. Раптом Амбопа підвівся і побрів кудись, а через кілька хвилин я, неабияк здивований, побачив, що цей завжди сповнений власної гідності зулус танцює і кричить, як божевільний, розмахуючи чимось зеленим.

У надії, що йому вдалося знайти воду, ми кинулися до нього так хутко, наскільки були здатні наші зранені ноги.

— У чому річ, Амбопо, дурню? — гукнув я зулуською.

— Це їжа і вода, Макумазане! — І він знов помахав якоюсь зеленою штукою.

Тут я нарешті розгледів, що у нього в руці. Це була диня! Ми набрели на місцину, зарослу тисячами диких динь, і всі вони були абсолютно стиглі.

— Дині! — заволав я до Гуда, котрий ішов услід за мною.

І секунду потому він уже накинувся на якийсь плід своїми штучними зубами.

Мабуть, ми наситилися не раніше, аніж з’їли принаймні по шість штук кожен. Хоч вони і не були надто приємні на смак, але яке це мало значення! Ніколи в житті я не куштував нічого дивовижнішого.

Але дині — не надто поживна їжа. Коли ми угамували спрагу їх соковитою м’якоттю і поклали ще якусь кількість охолоджуватися (себто розрізали навпіл і поставили сторч на сонці, щоб вони охолоджувалися при випаровуванні), ми знову відчули страшенний голод. У нас ще залишалося трохи білтонгу, але всіх нудило від одного погляду на нього, до того ж доводилося й цей харч економити, адже ніхто не міг сказати, коли нам вдасться роздобути їжу. І тут нам неабияк поталанило. Дивлячись у напрямку пустелі, я побачив зграю з кількох великих птахів. Вони летіли просто на нас.

— Стріляй, пане, стріляй! — шепнув мені готтентот, кидаючись долілиць на землю.

Всі ми зробили те саме.

Тепер я розгледів, що це була зграя дрохв і що вони зараз пролетять на відстані десь п’ятдесяти ярдів над моєю головою. Схопивши вінчестер, я зачекав, коли вони опинилися просто над нами, і схопився на рівні. Дрохви, як я і сподівався, налякано збилися в купу. Я двічі вистрелив, і мені пощастило вполювати одну з них. Це був прекрасний екземпляр, що важив близько двадцяти фунтів. Через півгодини здобич уже смажилася над багаттям, яке ми розпалили з сухого бадилля. Вперше за цей тиждень у нас був такий бенкет. Ми строщили цю дрохву з кісточками, лишилася тільки купка обгризених маслаків і дзьоб. Після цього ми почувалися значно краще.

Вночі, коли зійшов місяць, ми знов рушили в дорогу, прихопивши з собою стільки динь, скільки можна було нести. Що вище ми видиралися, то все прохолоднішим ставало повітря, і це було для нас великим полегшенням. Удосвіта ми опинилися десь за дюжину миль від лінії снігів. Тут ми знов надибали зарості із динями, і думка про воду перестала нас хвилювати, адже попереду було царство снігів. Але підйом тепер став дуже крутим, і ми просувалися надзвичайно повільно, долаючи не більше однієї милі за годину. Окрім того, цієї ночі ми доїли останній шматочок білтонга. За весь цей час ми не здибали в горах жодної живої істоти, за винятком дрохв, і нам не зустрілося жодного струмка або джерела. Це здавалося дуже дивним — адже над нами височіли величезні масиви снігу, мав же він час від часу танути! Але, як ми згодом виявили, з якоїсь невідомої причини всі струмки стікали потойбіч гір.

Тепер нам неабияк допікала нестача харчу. Здавалося, ми уникли смерті від спраги лише для того, щоб померти з голоду. Короткі нотатки, які я тоді систематично вів у своєму записнику, найкраще розкажуть про сумні події подальших трьох днів.