Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми - Хаггард Генри Райдер. Страница 2

В житті мені довелося убити чимало людей, проте я ніколи не заплямував своїх рук безневинною кров’ю і вбивав, тільки захищаючись.

Всевишній подарував нам життя, і я гадаю, для того, щоб його захищати; принаймні я завжди діяв з цих мотивів. І я сподіваюся, що, коли проб’є моя смертна година, це мені зарахується. На жаль, у світі багато жорстокості й кривди! І ось такий скромний чолов’яга, як я, змушений був заплямувати свої руки кров’ю. Не знаю, чи правильно я суджу про це, але я ніколи не крав, хоча якось виманив у одного кафра [9] стадо худоби. І хоча й він теж підклав мені свиню, я й дотепер відчуваю докори сумління.

Отже, відтоді, як я вперше зустрів сера Генрі Куртіса і капітана Гуда, минуло приблизно вісімнадцять місяців. А було усе це так. Під час полювання на слонів за Бамангватс [10] мені із самого початку не поталанило, та ще й на довершення всього я підхопив сильну лихоманку. Трохи оклигавши, я дістався Алмазних розсипів, продав усю слонячу Кістку разом із фургоном і волами, розрахувався з мисливцями і сів у поштову карету, що прямувала до Капу [11]. В Кейптауні я прожив тиждень у готелі, де, треба сказати, мені добряче витрусили кишені, і оглянув усі його визначні пам’ятки. Бачив я й ботанічні сади, які, на мою думку, дають країні величезну користь, і будівлю парламенту, який, навпаки, невідомо для чого існує. До Наталя я вирішив повернутися пароплавом “Данкелд”. Він на той час стояв у докові в очікуванні “Единбург Кастла”, який мав прибути з Англії. Я сплатив за проїзд, сів на пароплав, і того ж дня пасажири, що прямували в Наталь, пересіли з “Единбург Кастла” на “Данкелд”. Ми знялися з якоря і вийшли в море.

З-поміж нових пасажирів на борту нашого пароплава двоє одразу ж привернули мою увагу. Один з них — джентльмен років тридцяти. Я ніколи не зустрічав такого здорованя. У нього було волосся кольору соломи, густа борода, правильні риси обличчя і великі сірі очі в глибоких очницях. Ніколи досі я не бачив більшого красеня, аніж цей, — чимось він нагадував мені стародавнього данця. Це зовсім не свідчить про те, що я так уже на них знаюся; пригадую лише одного сучасного данця, який, до речі, обчистив мене на десять фунтів. Десь наче я бачив картину, що зображувала кілька таких крем’язнів, які дуже скидалися на білих зулусів. У руках у них були кубки з рогу, і довге волосся спадало їм на спину. Позираючи на цього молодика біля трапа, я подумав: оце б йому довгу кучму та сталеву кольчугу на свої могутні груди, та ще бойову сокиру і кубок з рогу, — ще й як пасував би до цієї картини! І це просто дивовижно (що то — шляхетне походження!): пізніше я довідався, що в жилах сера Генрі Куртіса — так звали цього високого джентльмена — текла данська кров [12]. Він дуже нагадував мені ще когось, але кого — хоч убий, не згадаю.

Чоловік, котрий розмовляв із сером Генрі, був зовсім іншого типу. Найпевніше — морський офіцер. їх чомусь відразу впізнаєш. Мені доводилося з ними їздити на полювання, скажу відверто, що вони завжди поводилися як надзвичайно хоробрі, приязні люди, що не часто буває. Щоправда, дуже полюбляють міцні та солоні слівця.

Раніше я розмірковував: що таке джентльмен? Тепер я відповім певно: це офіцер Британського Королівського флоту, хоча, звичайно, і з-поміж них іноді бувають винятки. Гадаю, широкі морські простори і свіжі вітри, несучи подих самого Бога, омивають їхні серця і видувають скверну із свідомості, роблячи їх справжніми людьми. Але повернімося до розповіді. Я-таки вгадав. Справді, ця людина була морським офіцером. Бездоганно прослуживши на флоті її величності сімнадцять років, несподівано і всупереч його бажанню він був зарахований до резерву з чином капітана. Ось що чекає людей, які служать королеві [13]. В повному розквіті сил і здібностей, коли вони набувають великого досвіду і знань, їх отак знічев’я викидають у холодний, непривітний світ без копійки в кишені. Можливо, вони якось примиряються з цим; що ж до мене, то я волію заробляти на хліб полюванням. Грошей у тебе буде так само мало, але стусанів ти одержиш менше. Його прізвище — я знайшов його в списку пасажирів — було Гуд, капітан Джон Гуд. Це був кремезний чоловік років тридцяти, середній на зріст, темноволосий, міцний, досить оригінальний на перший погляд. Він був надзвичайно охайно вдягнений, ретельно поголений і завжди мав у лівому оці монокль. Здавалося, що цей монокль уріс йому в око, оскільки носив він його без шнура і виймав тільки щоб протерти. Я щиросердо думав, що він і спить з ним, але потім узнав, що помилявся. Коли він лягав спати, то клав монокль у кишеню штанів разом із вставними зубами, яких у нього було два прекрасні комплекти, що часто примушувало мене порушувати десяту заповідь [14], отже, своїми я похвалитися не можу. Але я забігаю наперед.

Невдовзі потому, як ми знялися з якоря, звечоріло, і погода несподівано зіпсувалася. Пронизливий вітер подув із суші, спустився густий туман із мжичкою, і всі пасажири сквапно полишили палубу. Наше плоскодонне судно було недостатньо навантажене, і тому його сильно гойдало — іноді здавалося, що ми от-от перекинемося. Але, на щастя, цього не сталося. Стирчати на палубі було неможливо, і я стовбичив біля машинного відділення, де було принаймні тепло, і розважався тим, що дивився на кренометр. Стрілка його поволі розгойдувалася туди й сюди, відповідно до кута нахилу пароплава при кожному крені.

— Ну й кренометр! Та він же не вивірений! — пролунав поряд зі мною чийсь роздратований голос.

Озирнувшись, я побачив того морського офіцера, на якого вже раніше звернув увагу.

— Хіба? Чому ви так гадаєте?

— А тут і думати нічого! Погляньте, — кивнув він на стрілку, коли наш пароплав знову гойднуло, — якби судно нахилилося до того градуса, який показує ця штука, ми б уже давно черпали воду бортом! Але чого можна сподіватися від капітанів торгового флоту! Вони з біса недбалі.

Саме цієї миті пролунав обідній гонг, і я дуже зрадів, бо коли офіцер Британського флоту починає лаяти капітанів торгового флоту, то слухати його нестерпно. Гірше за це тільки одне — слухати, як капітан торгового флоту висловлює свою відверту думку про офіцерів Британського флоту.

Ми з капітаном Гудом спустилися до кают-компанії й там застали сера Генрі Куртіса вже за столом. Капітан Гуд сів із ним поряд, я ж зайняв місце навпроти. Ми з капітаном осідлали обопільного улюбленого коника — полювання. Він закидав мене запитаннями, а я охоче відповідав. Невдовзі балачка перекинулася на слонів.

— Ну, сер, — сказав хтось із присутніх за столом, — вам пощастило: якщо хтось може якнайдокладніше розповісти вам про слонів, то це тільки мисливець Квотермейн.

Сер Генрі, який досі мовчки прислухався до нашої розмови, при останніх словах аж здригнувся.

— Вибачаюся, сер, — тихо сказав він низьким басом, саме таким, який і мав виходити з таких могутніх легень, — чи ви, часом, не Аллан Квотермейн?

Я кивнув ствердно.

Сер Генрі більше до мене не звертався, але я чув, як він тихо зауважив про себе: “Який успіх!”

По обіді, коли ми простували кожен до себе, сер Генрі запропонував мені зайти до нього викурити люлечку. Я охоче погодився, і ми з капітаном Гудом пішли до його каюти, що виходила на палубу. Це була чудова простора каюта, що колись складалася з двох. Хтось із місцевих франтів затіяв мандрівку на “Данкелді” вздовж узбережжя, отож перегородку зняли, а на колишнє місце так і не поставили. В каюті був диван, перед ним — маленький стіл. Сер Генрі послав стюарда по пляшку віскі, ми утрьох сіли і закурили люльки.

— Містере Квотермейне, — звернувся до мене сер Генрі, коли стюард приніс віскі і запалив лампу, — позаторік, приблизно о цій порі, ви, здається, були в селищі — Бамангвато, на північ від Трансвааля?