Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми - Хаггард Генри Райдер. Страница 40

Похмуре око Твали огляділо наші ряди. На мить мені здалося, що він затримав свій погляд на мені, і я затремтів з жаху. А що коли він вирішив почати поєдинок зі мною? Хіба я міг розраховувати на перемогу над цим несамовитим дикуном шести з половиною футів на зріст із такою могутньою статурою? У такому разі я міг би з однаковим успіхом негайно накласти на себе руки. Я дійшов єдиної можливої думки відмовитися від поєдинку, навіть якби мене з ганьбою вигнали з Країни Кукуанів. Ну й нехай, це все-таки краще, аніж бути порубаним на друзки.

Раптом він звернувся до сера Генрі:

— Що скажеш ти, Інкубу? Чи не завершити нам те, що ми почали сьогодні, чи мені доведеться назвати тебе жалюгідним боягузом?

— Ні, — увірвав його Ігнозі, — ти не повинен битися з Інкубу.

— Авжеж, ні, якщо він страшиться цього! — зневажливо процідив Твала. ‘

На нещастя, сер Генрі одразу збагнув суть сказаного, і кров кинулася йому в обличчя.

— Я з ним битимуся! — вигукнув він. — Він побачить, чи боюся я його!

— Заради Бога, — благально звернувся я до нього, — не ризикуйте своїм життям! Адже всякий, хто бачив вас сьогодні у бою, знає, що ви не боягуз.

— Я з ним битимуся, — похмуро наполіг сер Генрі. — Ніхто не сміє називати мене боягузом. Я готовий! — І, зробивши крок наперед, він здійняв свою сокиру.

Я був у відчаї від цього безглуздого донкіхотського вчинку, але якщо вже він вирішив битися, то я нічого не міг з цим вдіяти.

— Не бийся з ним, мій білий брате, — звернувся до сера Генрі Ігнозі, дружньо поклавши руку на його плече, — ти достатньо вже зробив сьогодні. Якщо ти постраждаєш від його руки — це розкрає моє серце.

— Я з ним битимуся, Ігнозі, — повторив сер Генрі.

— Що ж, тоді йди, Інкубу. Ти хоробра людина. Це буде неабиякий бій. Слухай, Твало, Слон готовий стати до бою.

Колишній король дико розреготався, виступив наперед і став проти Куртіса. Якусь мить вони стояли мовчки. Проміння призахідного сонця кинуло останні зблиски на їхні мужні постаті. Ці двоє були рівні за силою.

Потім кожен почав описувати кола навкруги супротивника з бойовою сокирою в здійнятій руці.

Раптом сер Генрі кинувся вперед і завдав своєму супротивнику страхітливого удару, але Твала встиг відскочити вбік. Удар був такий сильний, що сер Генрі трохи не впав сам. Його супротивник миттєво скористався з цього. Розмахуючи над головою своєю важкою бойовою сокирою, він раптом обрушив її з такою неймовірною силою, що у мене душа втекла в п’яти. Я заплющив очі, гадаючи, що все скінчено. Аж ні — швидким рухом лівої сер Генрі затулився щитом від удару. Отож сокира відсікла тріску, і удар прийшовся серу Генрі по лівому плечу. Проте щит настільки ослабив удар, що він не завдав особливої шкоди. Сер Генрі умить відбив удар супротивника, але Твала також закрився щитом. Потім удари сипалися один за одним. Суперникам досі вдавалося ухилятися від них з допомогою щита. Довкруги наростала загальна напруга. Полк, який спостерігав за поєдинком, забув про дисципліну; воїни підійшли зовсім близько, і при кожному ударі у них виривалися або крики радості, або зітхання відчаю. Саме в цей час Гуд, якого ми поклали на землю поряд, прийшов до тями і, підвівшись, мовчки спостерігав поєдинок. Через мить він схопився на рівні і, ухопивши мене за руку, став підстрибувати на одній нозі, викрикуючи підбадьорливі вигуки серу Генрі.

— Давай, старий! — волав він. — Оце удар! Цілься в центр корабля! — і так далі.

Сер Генрі, загородившись щитом від чергового удару, приладився і ударив щосили. Удар пробив щит і міцну кольчугу і завдав Твалі глибокої рани в плече. Оскаженілий від болю Твала відбив удар так знавісніло, що розітнув руків’я бойової сокири сера Генрі, зроблене з кістки носорога і скріплене для міцності сталевими кільцями, і ранив Куртіса в обличчя.

Крик відчаю вирвався з натовпу Буйволів, коли вони побачили, що широке лезо сокири нашого героя впало на землю. А Твала знов здійняв свою страшну зброю і люто кинувся на свого супротивника. Я заплющив очі, а коли відкрив їх знов, то побачив, що щит сера Генрі валяється на землі, а сам він, ухопивши своїми могутніми руками Твалу, бореться з ним. Вони розгойдувалися туди й сюди, стискаючи один одного у ведмежих обіймах, напружуючи свої могутні м’язи у відчайдушній боротьбі за життя, дорогоцінне для кожного, і за ще більш дорогоцінну честь. Надлюдським зусиллям Твала примусив англійця втратити рівновагу, і обидва вони впали і покотилися по вапняковій бруківці. Твала весь час силкувався завдати Куртісу удару по голові своєю бойовою сокирою, а сер Генрі намагався пробити кольчугу Твали своєю толлою, яку витяг з-за пояса.

Цей поєдинок гігантів був страхітливим видовищем.

— Відберіть у нього сокиру! — волав Гуд, і, ймовірно, наш боєць почув його.

Принаймні жбурнувши толлу, сер Генрі вхопився за сокиру, прикріплену до зап’ястя Твали ремінцем зі шкіри буйвола. Качаючись по землі й ледве дихаючи, вони билися за сокиру, як дикі звірі. Раптом шкіряний ремінець лопнув, і сер Генрі з величезним зусиллям вирвався з обіймів Твали. Зброя залишилася у нього в руці. Мить — і він схопився на ноги. З рани на його обличчі струмувала червона кров. Схопився також і Твала. Вихопивши з-за пояса важку толлу, він завдав Куртісові страшного удару в груди. Але той, хто зробив кольчугу, досконало володів своїм мистецтвом, бо вона витримала удар сталевого ножа. З диким криком Твала кинувся знову. Його важкий ніж так само відскочив від сталевої кольчуги, примусивши сера Генрі похитнутися. Твала, зібравши останні сили, попер на свого супротивника. Та наш відважний англієць випередив його і щодуху рубонув Твалу сокирою. Схвильований крик вирвався з тисячі грудей, і сталося неймовірне! Здавалося, що голова Твали зістрибнула з плечей і, впавши, покотилася підстрибом простісінько до ніг Ігнозі. Ще якусь мить обезглавлений велет продовжував стояти. Кров била фонтаном з перерізаних артерій. Потім він важко гепнувся на землю, і золотий обруч зіскочив з його шиї і покотився по землі. В цей час сер Генрі, що надто ослаб від втрати крові, впав прямо на обруч.

Через секунду його підняли чиїсь дбайливі руки, обмили холодною водою обличчя. Невдовзі його великі сірі очі розплющилися.

Він був живий!

Якраз тієї миті, коли зайшло сонце, я підійшов туди, де в пилюці лежала голова Твали, зняв алмаз з мертвого чола і подав його Ігнозі.

— Візьми його, законний королю кукуанів! — сказав я Ігнозі, він увінчав діадемою своє чоло і, підійшовши до мертвого тіла, поставив ногу на широкі груди свого подоланого ворога і заспівав переможну пісню, таку прекрасну і водночас первісно-дику, що я не в змозі передати її велич. Якось я чув, як один знавець грецької мови читав уголос дуже виразно твір грецького поета Гомера, і пам’ятаю, що я аж завмер від захоплення при звуках цих плавних, ритмічних рядків. Пісня Ігнозі мовою такою ж прекрасною і виразною, як старогрецька, справила на мене абсолютно таке ж враження, хоча я й був смертельно втомлений подіями і переживаннями останніх днів.

— Нарешті, — почав він, — нарешті наше повстання увінчане перемогою, і зло, заподіяне нами, виправдане нашою силою!

Цього ранку наші вороги підвелися і струсили з себе сон. Вони прикрасили себе перами і приготувалися до бою.

Вони підвелися і схопили свої списи. Воїни закликали вождів: “Прийдіть і керуйте нами”, а вожді покликали короля і сказали йому: “Веди нас до бою”.

Вони підвелися гордо, ці двадцять тисяч воїнів і ще двадцять тисяч.

Пера, що прикрашали їхні голови, покрили землю, як пера птаха вкривають його гніздо. Вони потрясали своїми списами і кричали, так вони високо здійняли свої списи, що блищали проти сонця. Вони жадали бою, сповнені звитяги.

Вони рушили проти мене. Наймогутніші бігли, щоб подолати мене. Вони кричали: “Ха! Ха! Його вже можна вважати загиблим!”

Тоді я дихнув на них — і моє дихання було схоже на повів бурі, і вони перестали існувати.