Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми - Хаггард Генри Райдер. Страница 46

Мені так і не вдалося дізнатися, в чому полягав весь метод петрифікації, якщо він взагалі існував, окрім того, що померлих садовили навічно туди, де краплями стікала вода. Так чи інакше, вони сиділи за столом, покриті схожою на кригу оболонкою, що утворилася з кремінної рідини, яка зберігала їх на вічні часи.

Неможливо уявити собі щось більш моторошне, аніж видовище цього довгого ряду царствених мерців, одягнених у савани з прозорого, як лід, шпату, крізь які ледь проступали їхні риси. Всього їх було двадцять сім, і останнім був батько Ігнозі. Вони сиділи навкруги цього негостинного столу, за яким головувала сама Смерть. Із загальної кількості покійників можна було встановити, що цей спосіб збереження трупів почав застосовуватися не менше чотирьох століть тому. Якщо припустити, що сюди поміщали всіх королів, що, мабуть, малоймовірно, оскільки деякі з них, без сумніву, гинули в бою, і вважати, що час володарювання кожного тривав у середньому п’ятнадцять років, то вийде приблизно ця цифра. Але колосальна постать Смерті, що сиділа на чолі столу, напевне була набагато древніша за цей звичай і, якщо я не помиляюся, зобов’язана своїм походженням рукам того ж художника, який створив трьох колосів. Вона була витесана з суцільного сталактита і, якщо розглядати її як витвір мистецтва, була задумана і виконана із винятковою майстерністю. Гуд, який знався на анатомії, заявив, що, на його думку, в анатомічному плані цей скелет був досконалим і точно відтворював справжній людський скелет до найдрібніших кісточок.

Я вважаю, що ця страхітлива фігура була плодом химерної фантазії якогось стародавнього скульптора і що кукуанам уже пізніше спало на думку садовити своїх царствених мерців за цей стіл, за яким головувала страшна примара Смерті. Можливо скелет був колись поміщений тут, щоб відлякувати грабіжників, які намагалися пробратися в скарбницю, що знаходилася поряд. Не знаю, чи справді це так. Єдине, що я можу зробити — це описати все так, як воно є, а читач хай робить власні висновки.

Така принаймні була Біла Смерть, і такі були Білі Мерці.

Розділ XVII

СКАРБНИЦЯ ЦАРЯ СОЛОМОНА

Поки ми оглядали моторошні дива Чертога Смерті, намагаючись подолати відчуття страху, Гагула була зайнята зовсім іншими справами. Якимось побитом, миттєво видершись на величезний стіл (коли їй було треба, вона була надзвичайно моторна), стара відьма пошкандибала до місця, де сидів наш покійний друг Твала, мабуть, щоб поглянути, як він там, за словами Гуда, “маринується”, або для інших, їй одній відомих чаклунських справ. Потім вона зашкутильгала назад, подеколи зупиняючись, щоб звернутися то до однієї, то до іншої одягненої в саван постаті зі словами, значення яких я не міг зрозуміти. При цьому вигляд у неї був точнісінько такий, як буває у нас, коли ми вітаємо доброго знайомого. Завершивши цей таємничий і страшний ритуал, вона всілася навпочіпки навпроти фігури Білої Смерті й почала, наскільки я міг розібрати, виголошувати їй молитви. Вигляд цієї зловтішної старої істоти, що бубоніла благання, вочевидь, найзловіснішого характеру, одвічному ворогу життя, був такий нестерпний для ока, що ми поквапилися закінчити огляд Чертога Смерті.

— Ну, а зараз, Гагуло, — сказав я притишено, оскільки в такому місці не випадало говорити інакше, аніж пошепки, — веди нас до скарбниці.

Стара вмить сповзла зі столу.

— Повелителі не бояться? — запитала вона, зиркнувши на мене.

— Веди далі.

— Гаразд. — І вона, накульгуючи, обійшла навкруги столу і зупинилася біля задньої стіни печери, позаду статуї Смерті. — Тут вхід до тайника. Хай мої повелителі запалять лампу і ввійдуть. — І, поставивши видовбаний гарбуз, наповнений олією, на підлогу, вона притулилася до стіни печери.

Я узяв сірник (у коробці ще було кілька штук), запалив очеретяний гніт і почав шукати очима вхід, але переді мною не було нічого, окрім суцільної стіни.

Гагула усміхнулася:

— Вхід тут, повелителі. Ха! Ха! Ха!

— Не жартуй із нами! — мовив я суворо.

— Я не жартую, повелителі. Погляньте-но сюди! — І вона вказала на стіну.

Я посвітив лампою, і ми побачили, що якась величезна кам’яна брила поволі підіймається вгору і йде вище, в скелю, де для неї, поза сумнівом, було витесано спеціальне заглиблення. Уламок скелі, що підіймався, був на вигляд як двері чималих розмірів, близько десяти футів заввишки, не менше п’яти футів завтовшки і важив принаймні двадцять або тридцять тонн. Рухався він, звичайно, за принципом простого балансу з противагами. Як приводився в дію цей пристрій, ніхто з нас не помітив, бо Гагула постаралася зробити так, щоб ми цього не побачили. Але я не сумніваюся, що десь був найпростіший важіль, на який треба було злегка натискувати в секретній точці, щоб пустити в хід приховану противагу, завдяки чому вся кам’яна брила рухалася вгору.

Повільно і легко підіймався шматок скелі, поки не зник зовсім, і на його місці перед нашими очима з’явився похмурий отвір.

Важко передати хвилювання, що охопило нас при вигляді входу до скарбниці царя Соломона. Що ж до мене, то я аж затремтів від напруження.

А раптом усе це обман, містифікація, подумав я, або, навпаки, все, що писав старий да Сильвестра, виявиться правдою? Чи справді в цьому тісному закутку захований величезний скарб? Той, який зробив би нас найбагатшими людьми в світі? Через кілька хвилин ми повинні були в цьому переконатись.

— Заходьте, білі люди із зірок! — сказала наша зловісна провідниця, переступаючи поріг. — Але спочатку послухайте старезну Гагулу. Яскраве каміння, яке ви зараз побачите, було колись викопане з колодязя, над яким сидять Мовчазні, і складене тут, але ким, я не знаю. Ті люди, які це зробили, квапилися покинути це місце, не узявши нічого з собою. Відтоді сюди входили лише один раз. Чутка про блискуче каміння передавалася із століття в століття людьми, що жили в нашій країні, але ніхто не знав ні де знаходяться скарби, ні таємниці дверей. Але одного разу в нашу країну прийшла через гори одна біла людина — може, вона теж спустилася із зірок, як ви, і правлячий на ті часи король прийняв її привітно. Це отой, що сидить он там, — і вона вказала на п’яту од краю постать, що сиділа за столом Мертвих. — І сталося так, що ця біла людина і якась жінка із нашого народу прийшли в це місце. Ця жінка випадково дізналася таємницю дверей, хоча ви можете шукати її тисячу років і все одно не знайдете. Біла людина ввійшла сюди разом з нею і наповнила цим камінням мішок із козячої шкури, в якому жінка принесла їжу. А коли чужоземець ішов зі скарбниці, то узяв ще один камінь, дуже великий, і тримав його в руці. — Тут стара замовкла.

— Ну, і що ж? — запитав я, задихаючись від хвилювання, так само, як і мої супутники. — Що ж сталося із да Сильвестра?

Почувши ці слова, стара відьма здригнулася.

— Звідки ти знаєш ім’я людини, яка давно померла? — різко запитала вона і, не чекаючи відповіді, продовжувала: — Ніхто не знає, що трапилося, але, мабуть, біла людина чогось злякалася, бо, кинувши додолу козячу шкуру з камінням, втекла лише з одним каменем, тим, що був у її руці. Цей камінь у нього відібрав король, і це саме той, що його ти, Макумазане, зірвав із чола Твали.

— І відтоді ніхто тут не бував? — запитав я, вдивляючись в темний прохід.

— Ніхто, мої повелителі. Але таємницю дверей зберігали, і всі королі відкривали її, але не входили, бо легенда свідчить, що той, хто ввійде сюди, помре не пізніше, ніж через місяць, як померла та біла людина в горах, у печері, де ти її знайшов, Макумазане. Ось чому наші правителі сюди не входять. Ха! Ха! Я завжди кажу правду!

У цю хвилину наші очі зустрілися, і я весь похолов. Звідки стара відьма все це знала?

— Входьте, мої повелителі. Якщо я кажу правду, козяча шкура з камінням повинна лежати на підлозі. А чи дійсно правда те, що тому, хто входить сюди, загрожує смерть, — це вже ви дізнаєтеся потім. Ха! Ха! Ха! — І, переступивши поріг, вона зашкандибала далі, несучи з собою лампу.