Гойдалка дихання - Мюллер Герта. Страница 32

Дорогою до вапняної ями, біля квадратної охолоджувальної вежі, стікала вода, це була каналізаційна споруда. Я назвав її ПАГОДОЮ. Унизу був басейн, який і влітку пахнув зимовим одягом, нафталіном. Округлий білий запах, як кульки від молі у шафі вдома. Тут, біля пагоди, нафталін мав багатокутний чорний запах. А коли я минав пагоду, запах знову ставав округлим і білим. Я пригадував себе у дитинстві. Ми їдемо залізницею на літні канікули до Венч. З вікна потяга я бачу, як біля Кляйнкопіша горить зонд для викачування газу з-під землі. Його полум'я руде, як лисяче хутро, і я дивуюся, яке воно крихітне, але попри це воно знищить в усій околиці кукурудзяні поля, зробить їх землисто-сірими, ніби восени. Це були сиві поля пізнього літа. З газет було відомо: горить зонд. Це було погане слово, яке означало, що знову горить зонд і ніхто не може погасити його. Мама каже, що збираються взяти на бойні кров буйволів, п'ять тисяч літрів. І сподіваються, що вона швидко розтечеться і це допоможе, зупинить вогонь.

— Зонд пахне, як наш зимовий одяг у шафі, — кажу я.

А мама киває:

— Так, так, нафталін.

Жир землі, росіяни називають його НЕФТЬ. Іноді можна прочитати це слово на цистернах. Це нафта, і я відразу ж думаю про нафталін. Сонце в жодному іншому місці не пече так сильно, як тут, біля мийки, біля восьмиповерхової руїни, де промивають вугілля. Сонце висмоктує жир землі з асфальту, і тут пікантно пахне чимось масним, гірким і солоним, ніби велетенська коробка крему для взуття. У спеку батько влягався на свій пообідній сон на диван, а мама у цей час пастувала його мешти. Біля восьмиповерхової руїни мийки, коли б я не проходив повз, завжди триває обідня пора, як у нас вдома.

Усі п'ятдесят вісім коксових батарей пронумеровані і стоять перпендикулярно, вишикувані у довгий ряд, ніби відкриті труни. Зовні цегла, а всередині — побитий шамот. Я думаю про НАГОДОВАНУ СОРОМ'ЯЗЛИВУ МІЛЬ. На землі блищать олійні калюжі, уламки шамоту утворюють кристали, схожі на жовті струпи. Пахне жовтими кущами хризантем із двору пана Карпа. Але тут росте тільки трава блідо-отруйного кольору. Пообіддя ховається у гарячому вітрі, ріденька трава недоживлена, як ми, вона прогинається під власною вагою і ледь несе викривлені стебла.

Ми з Альбертом Ґіоном працюємо в нічну зміну. Увечері я проходжу в шахті повз усі труби, деякі з них запаковані у скловату, а інші оголені та іржаві. Деякі сягають колін, інші — вищі за голову. Я мушу пройти хоча б раз уздовж однієї з труб, туди і назад. Хоча б раз я мушу довідатися про цю трубу все, звідки і куди вона веде. Але я все одно не знатиму, що саме вона транспортує і чи транспортує взагалі хоча б щось. Я мушу пройти хоча б раз уздовж однієї з труб, звідки виходить біла пара, бо вона транспортує принаймні білу пару, нафталінову пару. Повинен бути хтось, хто хоча б раз розповість мені про всю коксову фабрику, пояснить, як вона працює. З одного боку, я хотів би знати, що саме тут відбувається. З іншого боку, я не певен, що технічні процеси, на позначення яких існують спеціальні слова, не зашкодять моїм зникомим словам. Я не знаю, чи зміг би взагалі запам'ятати імена всіх цих скелетів там, у темряві і на острівцях світла. З вентилів просочується біла пара, під землею щось вібрує. А нагорі що чверть години озивається дзвінок першої коксової батареї, за нею — другої. Ворота назовні демонструють свої ребра зі сходів і драбин. А за воротами мандрує місяць у степу. У такі ночі мені ввижаються фронтони маленького містечка, у якому я виріс, міст Люґен, сходи Фінґерлінґ, а поряд — ломбард СКРИНЬКА СКАРБІВ. І Муспіллі, вчителя хімії, його я також бачу.

Вентилі у густому плетиві труб — це КРИНИЦІ НАФТАЛІНУ, з них капає. Уночі видно, які білі у них крани. Це інша білість, не така, як у снігу, плинна. І чорнота будівель теж відрізняється від нічної, вона колюча. А місяць має одне своє життя тут, а ще одне — вдома, над фронтонами маленького міста. І як тут, так і там, він має подвір'я, у якому всю ніч горить ліхтар і освітлює старенький інвентар — оббите плюшем крісло і швейну машинку. Крісло пахне квітами цитрини, швейна машинка — воском для меблів.

Але найбільший подив у мене викликала параболічна вежа, МАТРОНА, грандіозна охолоджувальна споруда, не менше ніж стометрової висоти. Просочений чорним, її корсет пахнув сосновою смолою. Біла, незмінної форми хмара над охолоджувальною вежею складалася з водяної пари. Водяна пара не має запаху, але вона тонізує слизові оболонки носа, підсилює всі довколишні запахи і стимулює вигадування нових зникомих слів. Лише янгол голоду вмів вводити в оману настільки ж добре, як Матрона. Поряд із параболічною вежею лежала гора штучних добрив, ще довоєнних штучних добрив. Штучні добрива, — розповідав Кобелян, — це один із дериватів вугілля. ДЕРИВАТ звучало обнадійливо. Гора штучного добрива здалеку приваблювала яскравим блиском, так, ніби це було гліцеринове мило у целофані. Я пригадав, як в одинадцятирічному віці побував у Бухаресті, це було у 1938-му, тоді я вперше побачив великий сучасний магазин Калеа Вікторіеі, де відділ цукерок був довжиною з цілу вулицю. Солодкий подих у носі, на пальцях шарудить целофан. Мене охоплюють холодні і гарячі хвилі, зсередини і ззовні. Зі мною трапилася моя перша ерекція. Магазин називався «Сора» — сестра. Окремі шари довоєнних штучних добрив зрослися у єдине ціле, прозоро-жовті, гірчично-зелені і сірі. Зблизька вони пахли чимось дуже гірким, як галун. Каменю галуна я змушений був довіряти, адже він зупиняв кров. Деякі тутешні рослини споживали сам лише галун, і їхні квіти були ліловими, ніби зупинена кров, а потім на них виростали ягоди брунатно-лакованого кольору, як висохла кров ховрахів у степовій траві.

До хімічних речовин належить також антрацит. Він лежав на всіх доріжках і виїдав ґумові калоші. Антрацит — це масний пісок, або ж кристалізоване у пісок мастило. Якщо наступити на нього, воно відразу ж перетворюється знову на мастило, чорнильно-синього або сріблясто-зеленого кольору, ніби розтоптані гриби. Антрацит пахнув камфорою.

А іноді, попри всі вулиці ароматів і зникомі слова, пахнув навіть резервуар із закам'янілою смолою. Після свого отруєння світлом я боявся його і був радий, що я тепер працюю у шахті.

Але у шахті повинні бути невидимі оку речовини, які не мають ні запаху, ні смаку. Вони найпідступніші. Оскільки їх неможливо зауважити, неможливо і дати їм зникомі слова. Вони ховаються від мене і посилають поперед себе здорове молоко. Раз на місяць ми з Альбертом Ґіоном отримуємо здорове молоко після зміни, яке має протистояти невидимим хімічним речовинам, щоб ми отруювалися повільніше, ніж Юрій, росіянин, з яким Альберт Ґіон працював у шахті до мого отруєння. Щоб ми протрималися довше, раз на місяць нам видають у сторожці біля входу до фабрики півлітра здорового молока у бляшаному посуді. Це подарунок з іншого світу. Воно смакує чимось, що було б притаманне і мені, якби не янгол голоду. Я вірю йому, вірю, що воно допоможе моїм легеням. Що кожен ковток розтоплює отруту, як свіжий сніг, який ні з чим не зрівняється.

Ні з чим, ні з чим, ні з чим.

І щодня я сподіваюся, що воно діє протягом усього місяця і захищає мене. Я боюся, але все ж таки говорю:

— Я сподіваюся, що свіже молоко — це невідома сестра мого білого носовичка. І побажання моєї бабці. Я знаю, ти повернешся.

Три ночі підряд мені сниться один і той же сон. Я знову їхав додому верхи на білій свині. Але цього разу земля згори виглядала по-іншому, мала іншу форму. На її кінці не було моря. А посередині не було гір, жодних Карпат. Суцільна рівнина, а на ній ні одного поселення. Всюди лише дикий овес, уже по-осінньому пожовклий.

— Хто поміняв землю? — запитав я.

Янгол голоду подивився на мене з неба і відповів:

— Америка.

— А де Семигород? — запитав я.

Він відповів:

— В Америці.

— А люди де, — запитав я.

Він промовчав.

Наступної ночі він знову не сказав, куди поділися люди. І третьої ночі теж ні. І це не давало мені спокою увесь наступний день. Альберт Ґіон після зміни відправив мене до сусіднього чоловічого барака до Цитри-Ломмера. Він славився умінням пояснювати сни. Він потрусив тринадцять великих білих квасолин у моїй шапці-вушанці, викинув їх на валізу і порівняв між собою тринадцять відстаней між квасолинами. Потім роздивився сліди від хробаків, заглибини і подряпини на кожній квасолині. Поміж третьою і дев'ятою квасолинами є вулиця, а сьома — це моя мати, — сказав він. А друга, четверта, шоста і восьма — це колеса, але маленькі. Сам же засіб пересування — це дитячий візок. Білий дитячий візок.