Гойдалка дихання - Мюллер Герта. Страница 36
На широкій російській колії існує спеціальний сніг залізничних шпал, іржаві вінки гвинтів, які тісно притулені один до одного, два, три і навіть п'ять, схожі на погони різного рангу. А якщо хтось звалиться під укіс, буває нудьга снігу з трупом і з лопатою. Щойно труп прибирають геть, як відразу ж забувають про нього, бо у глибокому снігу моментально зникають обриси худенького тіла. Залишається тільки нудьга покинутої лопати. Не варто бути поблизу лопати. Якщо піднімається легенький вітерець, це означає, що летить душа, прикрашена пір'їнами. Коли вітер сильніший, це означає, що душу несуть на хвилях. І не лише це, від кожного трупа відділяється звільнений янгол голоду і шукає собі нового господаря. Але ніхто з нас не може прогодувати двох янголів голоду.
Труді Пелікан розповідала мені, що вони з фельдшеркою-росіянкою і Кобеляном одного разу їздили до колії і машиною забирали з-під укосу замерзлу Коріну Марку. Що Труді вилізла у кузов машини, щоб роздягнути покійницю перед тим, як покласти її у труну, але фельдшерка сказала:
— Це ми зробимо потім.
Що фельдшерка з Кобеляном їхали в кабіні, а Труді з трупом — у кузові. Що Кобелян поїхав не на цвинтар, а у табір, де Беа Цакель уже чекала біля медпункту і коли почула звук автомобіля, прийшла до дверей з дитиною на руках. Що Кобелян узяв покійну Коріну Марку на плече і відповідно до розпорядження фельдшерки поніс її не у кімнату для мертвих і не у процедурну, а у приватне помешкання фельдшерки. Що він не знав, куди покласти покійницю, і фельдшерка сказала йому зачекати. Покійна була занадто важкою, щоб довго тримати її на плечі, і він спустив її додолу, поставив на підлогу. Потім спер об себе і чекав, поки фельдшерка збере зі столу консервні бляшанки у відро і звільнить стіл. Що потім Кобелян мовчки поклав труп на стіл. Що Труді Пелікан почала розстібати фуфайку, бо думала, що Беа Цакель чекає на одяг. Що фельдшерка сказала:
— Спочатку волосся.
Що Беа Цакель закрила свою дитину разом з іншими дітьми у дерев'яному сарайчику. Що дитина, поки її не було, постійно дерлася по дерев'яній стіні і кричала, аж поки інші діти не почали кричати й собі, так само пси починають гавкати усі разом, щойно один заведеться. Що Беа Цакель доти тягнула покійну до краю столу, аж поки її волосся не звісилося додолу. Що Коріна Марку якимось чудом ще ні разу не була голена налисо. І що тепер фельдшерка обрізала все її волосся ножицями. Що Беа Цакель акуратно поскладала волосся у дерев'яну скриньку. Що Труді поцікавилася, навіщо їй волосся, а фельдшерка відповіла:
— Для віконних подушок.
Що Труді запитала:
— Для кого?
А Беа Цакель відповіла:
— Для кравців, пан Ройш пошиє нам віконні подушки, а волосся стримуватиме протяги.
Що фельдшерка помила руки з милом і сказала:
— Я боюся, що людина нудиться після того, як помирає.
Що Беа Цакель відповіла на це незвично високим голосом:
— І правильно боїтеся.
Що Беа Цакель після цього вирвала із зошита обліку хворих два листки і накрила ними скриньку. Що вона виглядала з цією скринькою попід рукою так, ніби щойно купила у крамниці на селі якийсь продукт, який швидко зіпсується. Що вона не чекала на одяг і дуже швидко зникла зі скринькою в руках, ще до того, як померлу повністю роздягнули. Що Кобелян пішов до своєї машини. Що роздягання тривало досить довго, бо Труді не хотіла різати ще хорошу фуфайку. Що під час знімання фуфайки з кишені випала брошка у формі кішки і впала на підлогу біля відра. Що Труді нахилилася за брошкою і побачила на одній із консервів у відрі напис CORNED BEEF, солонина. Що вона не повірила своїм очам. Що фельдшерка, поки Труді читала, забрала брошку. Що весь цей час надворі гуділа, але не їхала геть машина. Що фельдшерка вийшла надвір із брошкою в руці, повернулася з порожніми руками і сказала:
— Кобелян сидить за кермом, повторює «Боже праведний» і плаче.
Нудьга — це терпіння страху. Вона не любить перегинати палицю. Хіба що зрідка, і саме про це їй ідеться, саме тому вона хоче знати, як я себе почуваю.
Я міг би з'їсти шматочок хліба з-під подушки, посипати його сіллю або цукром. Або висушити свої мокрі онучі на спинці стільця біля печі. Дерев'яний стіл відкидає довшу тінь, сонце почало сідати. Наступної весни я спробую знайти собі два шматки ґуми з фабрики або два шматки автомобільної шини з гаража і віднесу їх до шевця.
Беа Цакель носила у таборі балетки ще минулого літа. Я прийшов до неї на склад, мені потрібно було нове взуття. Я порпався у горі дерев'яних черевиків, а Беа Цакель сказала:
— У мене є тільки завеликі або замалі, наперстки або кораблі, усі середні розібрали.
Я перепробував багато, щоб затриматися надовше. Спершу я подумав було взяти менші, але потім запитав, коли прибудуть нові середнього розміру. Але потім я таки забрав два великі.
Беа Цакель сказала:
— Вбирай їх відразу на ноги, залиш тут старі. Дивися, що у мене є, — балетки.
Я запитав:
— Звідки?
Вона відповіла:
— Від шевця. Подивися, вони згинаються, і ходиш ніби босоніж.
— Скільки вони коштують? — запитав я.
— Запитай Тура, — сказала вона.
Можливо, Кобелян навіть дасть мені шматки ґуми задарма. Вони повинні бути розміром щонайменше як дві лопати. Для шевця мені потрібні гроші. Треба продати трохи вугілля, поки ще холодно. Наступного літа нудьга може зняти онучі і вдягнути балетки: тоді вона ходитиме босоніж.
На початку листопада Тур Прікуліч кличе мене до своєї службової кімнати.
Мені прийшла пошта з дому.
Від радості у мене тремтить піднебіння, я не можу закрити рот. Тур порпається у скриньці, що стоїть у напіввідчиненій шафі. На зачиненій половинці дверей висить портрет Сталіна, його високі сірі скули нагадують терикони, ніс солідний, ніби залізний міст, вуса схожі на ластівку. Біля столу сопе вугільна пічка, на ній кипить відкритий бляшаний казанок із чорним чаєм. Біля пічки стоїть відро з антрацитовим вугіллям. Тур каже:
— Підкинь трохи вугілля, поки я шукатиму твою пошту.
Я знаходжу у відрі три відповідні за розміром шматки, і полум'я злітає догори, ніби білий заєць, що перестрибує через жовтого. Потім жовтий перестрибує через білого, зайці розривають один одного й у два голоси свистять: газове, біль зайця. Вогонь дмухає мені в обличчя теплом, а чекання — страхом. Я зачиняю дверцята пічки, а Тур — шафи. Він дає мені поштову листівку з емблемою Червоного Хреста.
На листівці білими нитками нашито світлину, чітко видно акуратні стібки швейної машинки. На світлині зображене немовля. Тур дивиться мені в обличчя, а я дивлюся на поштівку, пришита до неї дитина дивиться мені в обличчя, а з дверей шафи дивиться нам усім в обличчя Сталін.
Під світлиною написано:
Роберт, нар. 17 квітня 1947.
Написано рукою моєї матері. Дитина на фото вбрана у виплетений гачком чепчик, стрічки якого зав'язані під підборіддям. Я читаю ще раз: Роберт, нар. 17 квітня 1947. Більше жодного слова. Написаний від руки текст відразу ж нагадує мені про практичність моєї матері, про заощадливе нар. замість народився. Мій пульс б'ється у листівці, а не у руці, яка тримає листівку. Тур кладе переді мною на стіл список пошти й олівець, я повинен знайти своє прізвище і підписатися. Він іде до пічки, притуляє до неї руки і прислухається до булькотіння води, яка закипає на чай, до свистіння зайців у вогні.
Спершу в мене перед очима розпливаються лінійки, тоді літери. Потім я падаю на коліна біля столу, мої руки опускаються на стіл, і я починаю схлипувати.
— Хочеш чаю? — питає Тур. — Або горілки. Я думав, ти втішишся.
— Так, — відповідаю я. — Я дуже радий, що у нас вдома все ще стоїть стара швейна машинка.
Ми з Туром випиваємо по склянці горілки, потім по наступній. Для людей, які складаються зі шкіри і кісток, це занадто багато. Горілка горить у шлунку, а сльози — на обличчі. Я вже цілу вічність не плакав, привчив свою тугу за домом тримати очі сухими. Я навіть позбавив свою тугу за домом господаря. Тур запихає мені в долоню олівець і показує місце для підпису. Тремтячою рукою я пишу: Леопольд.