Сліди СС - Самбук Ростислав Феодосьевич. Страница 11

— Ну, — заперечив Вундерліх, — це вже давно спростовано історією.

Ангелю не хотілося сперечатись, та все ж розповів докторові про випадок з двома російськими військовополоненими.

Кілька днів сіяв дрібний дощ, землю розвезло, і навіть прокладені вздовж табірних вулиць червоні цегляні доріжки вкрилися шаром липучої жовтої глини. Комендант робив свій щоденний обхід скоріше для підтримання порядку, ніж з необхідності. Йшов повільно, піднявши комір лискучого плаща, здавалося, ні до чого не приглядався, та помічав і запам'ятовував усе. Проходячи повз вбиральню, почув таке, що навіть його здивувало — хтось сміявся весело й задерикувато. Зупинився, аби побачити — хто?

В чорному отворі дверей з'явилися двоє: молодий, з широким відвертим обличчям, високий і, певно, сильний і літня сива людина з глибоко посадженими темними втомленими очима. Молодий, який ішов позаду, щось казав сивому, і той посміхався дружелюбно. Нараз помітив постать коменданта, смикнув молодого за руку, остерігаючи, і одразу зігнулись, обличчя закам'яніли, мовби й не розмовляли і не сміялись. Та було пізно. Гауптштурмфюрер поманив їх до себе.

Підійшли. І дивилися на коменданта, і наче не бачили його — очі прозорі і на обличчях покірливий вираз.

— Росіяни? — запитав Ангель.

— Яволь! — виструнчився молодий.

Гауптштурмфюрер похлюпав носком чобота багно.

Останнім часом він усе частіше й частіше думав про росіян, і, може, це спричинилося до того, що раптом гнів затьмарив йому очі, перехопив дихання, став важким клубком у грудях — Ангель підняв руку із стеком. Якщо б ударив хоч раз, то вже бив би й бив, поки не полегшало чи не знесилів. І все ж зупинився в останній момент, примусив себе зупинитися — сам би зневажав себе за цей порив гніву, бо знав, що йому і його підлеглим гнів може лише пошкодити: повинні завжди мати тверезу голову і діяти розсудливо.

Емоції були протипоказані працівникам табору, емоції дозволялися вдома, а тут була робота, робота, яку Ангель вважав відповідальною і делікатною: смугастий одяг носили істоти розумні, такі ж самі, як і він; Ангель прекрасно розумів це і не забував ніколи — вони могли, теоретично, звичайно, збунтуватись, і тому в таборі належало завжди підтримувати порядок. Порядок у всьому, починаючи з чистоти в газових камерах і кінчаючи обов'язково покірливим виразом облич усіх в'язнів.

Емоції суперечили цьому порядку, емоції могли призвести до хаосу — Ангель стримався і опустив стек. Стояв, задумливо дивлячись на цих, смугастих. Хотів уже простити їх і відпустити, та згадав, що такий вчинок також диктувався б емоціями і став би виявом якоїсь нездорової розслабленості. Власне, слід було записати їхні номери для негайного відправлення до газових камер. Ангель уже потягнувся за блокнотиком, але не захотів знімати рукавичку — дощ періщив і рука б намокла. Він посміхнувся і наказав молодшому:

— Ану, дай йому понюхати цього…

Навіть показав, що і як треба зробити, розвізши підошвою чобота смердючу кашку з глини й нечистот.

Молодший дивився на Ангеля, буцімто не зрозумів, тим же невидячим поглядом, — пауза затягувалась, і комендант уже вирішив записати їхні номери, як раптом молодший перевів погляд на сивого.

Ангель посміхнувся. Сивий досвідченіший за цього хлоп'яка і розуміє, чим усе це може закінчитись. Варто йому було ворухнутись, мовити хоча б слово — і їхня доля була б вирішена. Та сивий не сказав нічого, і молодший схопив сивого за комір, пригнув так, що той став на коліна, й почав тикати обличчям в багно. Раз… і два… Легко і неохоче.

Ангель наказав: і

— Сильніше!.. Не жалуй його!..

І тоді молодший почав тикати швидше, багно розплюхувалось, і бризки розліталися навколо. Ангелеві зробилося весело, і він не звертав уваги на те, що молодий забризкував його блискучі чоботи.

— Досить! — наказав нарешті.

Обличчя сивого не було видно — якась машкара з бруду і крові, що текла з розбитого носа. Не втирався, стояв, не рухаючись, тільки важко дихав і дивився тими ж порожніми водянистими очима.

— А тепер ти його… — вказав Ангель на молодшого, і сивий, не вагаючись, почав вовтузити хлоп'яка в багні. — Помстись йому!

Раптом йому зробилося противно від цієї покори; подумав, що ж рухає цими людьми, брудними, розпластаними біля його ніг, тисячами таких же, як вони, що ж рухає ними і чому вони підійшли вже зовсім близько?

А сивий вовтузив молодшого, і Ангель вирішив, що росіянам на фронті просто щастить і, певно, їх скоро зупинять. Він одразу втратив інтерес до цих двох нікчем. Пішов, уже не звертаючи уваги на дощ і багно — все одно чоботи забруднилися…

Вундерліх сидів мовчки. Ангелеві не хотілося підштовхувати його, хоч і свербіло дізнатися про докторову думку. І коли нарешті доктор заговорив, Ангеля вразила несподіваність, ба навіть парадоксальність його висновку.

Вундерліх запитав:

— А може, вони просто перехитрили вас?

Гауптштурмфюрер заперечливо похитав головою, та все ж сумнів доктора залишив неприємний осадок, який не зникав весь вечір.

Тепер, коли б побачив знову тих двох, обов'язково записав би їхні номери — навіть два чи три дні вдивлявся в обличчя, шукаючи. Та вираз покори й порожні очі в'язнів робили їхні обличчя на диво схожими, і ночами, коли Ангелеві снилися важкі сни, тисячі облич зливалися в одне, воно росло і росло, брудне, замащене смердючою рідиною, змішаною з кров'ю, — одне обличчя в усього табору. Але ночами це обличчя не мало покірливого виразу, очі дивилися зухвало, одного разу Ангель побачив в них навіть ненависть. Хотів вдарити по них — чорних, великих, свердлячих, та рука не піднялася, навіть не міг оборонитися долонею від розпеченого жару цих очей — кричав і метався уві сні.

Дощ ущух, та хмари драглили над самісінькими дахами, і було таке передчуття, що ось-ось хтось витисне їх, як губку, і по ще не просохлому асфальту знову подзюркочуть брудні струмочки, а по них щосили шмагатимуть, залишаючи бульбочки, потоки світлої, теплої і, якщо підвести голову і висунути язика, терпкуватої дощової води.

Анрі так робив у дитинстві: в самих трусах гасав по калюжах, заплющивши очі, підставляв обличчя під тугі цівки і. пив досхочу дощову воду. Вона повільно натікала до рота, він ковтав, щоб через кілька хвилин знову жадібно підставляти губи бризкам.

І зараз в Анрі був такий настрій: скакав би, відчуваючи п'ятами водяну пружність, і сміявся, простягаючи до неба мокрі долоні. Та лише посміхався, сам не відаючи чого, широко й щасливо, і перехожі, помітивши цю посмішку, давали їм дорогу: одразу ясно, чому щаслива людина, якщо йде поруч з такою вродливою дівчиною. А в тому, що Генрієтта гарна, сумніву не було. Звичайно, дехто міг би знайти недоліки в її зовнішності — одні не сприймали надто широко поставлених, великих і палаючих, як у циганки, очей; іншим не подобалася старомодна, скручена на маківці коса, що тяжіла над Генрієттою, заважувала її голову назад, і дехто знаходив виклик у цьому, — та не визнати Генрієттину вроду не наважився б найостанніший ханжа.

Вони сіли на набережній Сени. Анрі зняв піджак і накинув на плечі Генрієтті — дівчина стала нібито ближчою йому; він хотів сказати про це, але тільки кидав у річку камінці і стежив за колами, що розходились по темній воді.

Близько-близько пройшов катер, він тягнув проти течії баржу, натужно гуркотів моторами, а баржа йшла за ним тихо, навантажена так, що, здавалось, вода ось-ось хлюпне через борти. Вона видалась Анрі незграбною, товстою жінкою, яку тягне по життю роботяга-чоловік, і він, сміючись, сказав про це Генрієтті. Не думав, що може вразити її, та відразу відчув зміну в її настрої — сміялася так само весело, але думала про щось інше, чого він не знав.

Анрі гадав, що знає про неї все, бо сам не крився і відповів би на будь-яке її запитання — і раптом таке. Збентежився, та не виказав себе. Був переконаний, що все одно ніщо не стоятиме між ними. І справді, Генрієтта сказала, буцімто продовжувала давно розпочату розмову: