Сліди СС - Самбук Ростислав Феодосьевич. Страница 31

— Чи знаєте Генрієтту Лейє?

— Боже мій, вона тут, поруч, — одна з дівчат вказала на стіну боксу.

Важкі дерев'яні двері, оббиті залізом, піддалися з трудом. Бонне рішуче переступив поріг.

— Ми з поліції, мадемуазель Лейє… — почав і осікся.

Кинувся вперед, витягаючи ніж. Невже вони запізнилися?

Дріт, на якому висіло тіло, не піддавався, комісар пиляв його, лаючись крізь зуби. Нарешті перерізав. Обережно поклав Генрієтту на підлогу, опустився поруч на коліна. Для чогось робив штучне дихання, хоча руки її вже були холодні. Зрозумівши, що все скінчено, підвівся і зняв капелюха. Дівчата в нього за спиною плакали. Бонне випровадив їх з боксу. Зрештою, йому не звикати до таких ситуацій. Було тільки шкода Анрі, якого встиг полюбити. Покликав поліцейського.

— Дівчат і цього, — кивнув на наглядача, — відправте до міста. Викличте лікаря. А ми — до «Грайливих лялечок».

Грейтова спальня була на другому поверсі. Він уже роздягнувся, та ніяк не міг заснути, перевертався з боку на бік, нарешті не витримав і підвівся. Глянув через вікно вниз — у Ангеля ще світилося, і Грейт просто в піжамі спустився до нього випити і побалакати.

Ангель сидів у глибокому фотелі під торшером і щось підправляв олівцем у малюнку на великому клапті білого картону. Ангелева пристрасть до малювання здавалася Грейтові хлоп'яцтвом, він відверто висміював це і зараз не втримався, аби не поглузувати.

— Ви працюєте так, наче збираєтесь виставлятися. Але за вашу мазанину не дадуть і цента, а ви ж практична людина, Франц.

Ангель не відповів. Примруживши очі, розглядав малюнок і, здається, був задоволений. Полковник зазирнув йому через плече: довга вулиця, будинки, автомобілі, люди біля вітрин…

— Я своїм «Контаксом» зроблю краще, — пробуркотів. — І в кольорі…

Ангель мовив зі щирим жалем:

— Якби не батько, я міг би стати художником. Він був такою ж обмеженою людиною, як і ви, Кларенс, і лупцював мене за малюнки.

— Ви невдячна істота! Дякуйте батькові, що зараз не жебрак.

— Звичайно, — погодився Ангель, — і все ж у людині живе потяг до прекрасного.

— Ну, і купуйте це прекрасне за долари, — зареготав Грейт. — Нині за десяток монет можна об'їстися цим вашим прекрасним.

— Навіщо так грубо? — обірвав його Ангель. — Коли я покінчу зі справами, буду тільки малювати. Вам подобається модерний живопис?

— Це що? Штучки, в яких нічого не второпаєш?..

— І мені не подобається, — зітхнув Ангель. — Люблю старовинних майстрів: вміли показати людину… Під час війни в мене було стільки натури…

— Це у концтаборі? — єхидно завважив полковник, та Ангель не звернув уваги на його тон.

— Так, я міг створити чудові портрети! Ви не уявляєте собі, скільки різних облич пройшло повз мене. Галерея в'язнів! Я міг би стати знаменитим, Кларенс…

— Таку натуру ви можете купити і зараз за безцінь.

— Е-е, ні… Там у людині все було оголене, всі її пристрасті. Уявіть собі: старий єврей, якому на все наплювати. Він уже помер для самого себе, і в очах у нього — смерть. Мертві очі, злі очі, покірні очі… покірні й покірні, ціла низка тупих, покірних облич…

— Ви б не стали знаменитим художником, Франц. Ви б збожеволіли…

Ангель посміхнувся. Що розуміє цей полковник? Коли він не втратив здорового глузду, відправляючи кожного дня сотні людей до крематорію, то, значить, мав стійку психіку. Та про що веде далі Грейт?

— Є ще одна причина, яка б завадила вам. — Полковник налив собі віскі, набив склянку по вінця льодом сьорбнув і примружився від задоволення. — Звичайно, я не розуміюся на цьому, та ви самі виказали себе, Франц. Я рідко коли бував на виставках, але помітив: людей ваблять портрети героїв. Ну, істот, так би мовити, вищих за середніх, у яких є, коли хочете, іскра божа… А ви бачили в таборі саму покору. Нічого б не вийшло, Франц. Між іншим, це одна з ваших помилок, не тільки ваших особисто, а взагалі і фюрера вашого, і всієї вашої компанії. Всіх ви не могли знищити — і хотіли мати покірливих і безсловесних, ну, як це казали, людей нижчої раси. Вже бачили цю покору і тішилися нею. — Полковник спорожнив склянку. — Вас спритно дурили, Франц.

Ангель мовив раптом майже урочисто:

— Дванадцять із п'ятнадцяти дівчаток, завербованих нами у Франції, вже скорилися перед мадам Блюто. Все ж груба сила на дещо здатна, і ви знаєте це не гірше за мене. — Жбурнув картину на стіл і рішуче підвівся. — Ця покора забезпечує успіх нашої з вами справи.

Полковник здригнувся. Він якось раптово зрозумів, що тривожило його останнім часом: зовнішня покора дівчат, за якою міг критися опір. І десь це прорветься, десь хтось обведе їх навколо пальця.

— Ви щасливчик, Франц, — сказав Грейт, — а я ніяк не можу позбутися думки про відплату.

— Е-е, пусте! Якщо б думав про таке, мене б не вистачило і на тиждень… — Це було сказано так, що полковник зрозумів: Ангель не збрехав. Та й справді, жах перед розплатою розчавив би Франца за кілька днів, коли б він дозволив собі хоч трохи розслабитися. Але як може Ангель не думати про відплату? І чи можна взагалі не думати? Коли ж можна, то що це — сила чи легковажність? Так і не вирішивши що, Грейт з цікавістю втупився у Франца. А той продовжував: — Якщо б ми з вами, полковнику, були зліплені із звичайного людського тіста, нас би обсіли звичайні сумніви, терзання і ще чортзна-що. Ми б захлинулися в емоціях, чи не так? — Грейт не відповів, та Ангелеві і непотрібно було його підтвердження. Вів далі: — Ми з вами не люди, Кларенс, ми з вами лялечки, і доля вирішує за нас. Хтось смикне за нитку — і ми рухаємось. Так, ми можемо бути, — ця думка сподобалась йому, посміхнувся самовдоволено, — лише лялечками, веселими чи сумними… Хоча, певно, і це не залежить від нас… Як у мадам Блюто — грайливі лялечки, а з чого вони робляться? Кожен заробляє собі на життя, кожен лялечка в руках іншого — весела чи сумна, все одно лялечка, справжня маріонетка…

Ви — лялечка?.. — тицьнув в нього пальцем Грейт. — Не смішіть мене!.. Ви — диявол, Ангель, справжній диявол, і це — найвища похвала, бо бути дияволом — все одно що бути справжнім чоловіком! Ще тоді, під час нашої першої зустрічі у тому франкфуртському ресторанчику, як його?.. Ага, згадав, у «Веселому пеклі», я оцінив вас…

— Чудово, — зареготав Ангель, — мені це подобається. Ми з вами — дияволи з «Веселого пекла»…

Задзвонив телефон. Ангель зняв трубку:

— Хто це?

— Дзвонять з поліції… — говорив хтось французькою з сильним акцентом. — За дорученням мадам Блюто…

— Ви знаєте англійську? — перебив Ангель.

— О-о, значно краще, ніж французьку, — зрадів той. — Слухайте мене уважно. Щойно на «Грайливих лялечок» зробила наліт поліція. Мадам Блюто встигла подзвонити сюди. Можете мені вірити. Ваші телефонні розмови записуються, тільки зараз я відключив апарат. Ваш особняк блокували. Двоє поліцейських в машині на бульварі, а ще двоє відрізали відступ через сад. Є ордер на ваш арешт. Все, я поспішаю…

— Чекайте! — загорлав Ангель. — А що з Блюто?

— Її заарештовано.

У трубці клацнуло, і Ангель зі злістю кинув її.

— Кепські справи, Кларенс… — Щоки в нього побіліли, і це було настільки дивно, що полковник посміхнувся. Ангеля пересмикнуло. — Нема підстав для веселощів!

Грейт поклав йому руку на плече.

— Я чув усе. Але в нас ще є час…

— Поліція оточила будинок.

— Спробуємо прорватися. — Полковник оглянув кімнату. — Зараз ви, Франц, підійдете до вікна і почнете роздягатися. Потім вимкнете світло.

— Для чого?

— Робіть, як сказано! — гримнув Грейт.

Ангель знизав плечима, але підійшов до вікна, знімаючи піджак. Затим потягнувся до торшера, смикнув вимикач.

— Я зрозумів вас, — прошепотів у темряві, — поліцейські думатимуть, що ми лягли спати.

Грейт трохи відсунув віконну штору, визирнув. Підкликав Ангеля.

— Бачите, де їхній автомобіль? — тицьнув пальцем. — Метрів за п'ятдесят від дому…