Сліди СС - Самбук Ростислав Феодосьевич. Страница 53

«Але ж Ціммер колись скидає брюки…»

Думка про це раптом розважила Хетеля: уявив, яке це антиестетичне видовисько — довгий і худий Ціммер без штанів. Підвівся, бо, зрештою, від перебування в кімнаті бібліотекаря він нічого не вигравав, запитав:

— Вам подобаються ці наклейки?

Ціммер зиркнув на нього, наче вперше побачив, але Хетель підійшов упритул до столу і навіть самочинно переклав кілька кольорових квадратиків. Так, він хазяїн цього багатства, і Ціммер мусить зважати на це.

Бібліотекар подивився на цього нахабу в опуклих окулярах, наче хотів нагримати, та природжена делікатність перемогла — мовив увічливо і навіть прохально:

— Я можу запропонувати вам в обмін рідкісні екземпляри. Звичайно, я розумію вас, і було б нахабством вести мову про все це, — обвів рукою навколо столу, — та коли у вас є дублі…

Хетель знову переклав наклейки.

— Відберіть те, що вам найбільше подобається, — запропонував.

Видно, Ціммер давно вирішив, що взяти, бо зсунув у купку в центрі стола кілька наклейок. Завагався, та все ж поклав ще дві чи три.

Хетель із задоволенням віддав би йому весь цей паперовий мотлох, аби тільки кілька секунд потримати в руках ключ від брами. Але, ніби шкодуючи, перебрав наліпки, зітхнув.

— Добре, — мовив, скрушно похитавши головою, — я можу поступитися ними, коли у вас справді знайдеться щось на обмін.

Ціммер мало не урочисто підійшов до величезної шафи, вмонтованої в стіну, витяг кілька однакових за формою і розміром дерев'яних ящиків.

— Гляньте-но сюди, — підкликав Хетеля. І коли той почав перебирати паперові квадратики, кружальця й трикутники, пояснив: — Ви третя чи четверта людина, яка має безпосередній доступ до моєї колекції.

— Я щасливий; колего, — промимрив Хетель, непомітно зиркаючи на годинник. Чорт, уже минула година, як вони розбирають ідіотські папірці, він бачить, як випирає ключ з Ціммерової кишені, але цей ключ так само далекий од нього, як і тоді, коли він перебуває в Альт-Аусзее. Ось безглуздий приклад, коли відстань у двадцять кілометрів дорівнює одному метру. Хто може, так би мовити, філософськи обгрунтувати цю проблему?

Хетель зневажав усі філософії світу, вважаючи, що всі вони — вигадка хитрих євреїв, котрі намагаються вловлювати простаків у свої тенета. Думаючи так, він хитрив сам із собою, бо мав певне коло життєвих поглядів, фактично, також свою філософію, яка стверджувала і виправдовувала його стосунки з людьми. Погляди ці не вражали новизною і оригінальністю й нагадували відомі ієзуїтські концепції: Хетель любив брати від життя, не гребуючи жодними засобами і не перетруджуючи себе. Мабуть, тому й подумав, що навряд чи з бібліотекарем у нього щось вийде, — непомітно позіхнув і, відібравши навмання півтора десятка наклейок, запитав:

— Вам не дуже шкода буде розлучитися з ними?

Ціммер пробуркотів у відповідь щось невиразне, що, певно, мало означати згоду, і Хетель кинув наліпки на стіл, перемішавши їх зі своїми. Збирав їх повільно, скоса стежачи за бібліотекарем, і, помітивши, як зажурено видовжується в того обличчя, запропонував:

— Завтра чи післязавтра ми можемо зустрітися ще. Я перегляну свою колекцію і, гадаю, знайду цікаві дублі.

Ціммер заметушився.

— Звичайно… звичайно, шановний колего… Я з задоволенням… Як завжди, в «Райському куточку»…

Хетель ішов за ним тьмяно освітленим коридором і думав, що варто вдарити зараз старого дивака по голові…

Не страшно, коли навіть встигне крикнути: тут такі стіни, що кричи хоч все життя своє — ніхто не почує. Пожалкував, що не взяв із собою нічого важкого, але відразу схаменувся: час запальної юності давно минув І слід зважувати свої вчинки. Та й ситуація зовсім не та. Колись вони відкрито марширували віденськими вулицями, поліція боялась їх і закривала очі навіть на те, що іноді доводилося пристукнути якогось з найбільш активних комуністів.

Ох, часи, часи, що вони роблять із людьми!

Ціммер витягнув ключ і почав вставляти його в замковий отвір. Не потрапляв і нагнувся, щоб придивитися. Нарешті вставив ключ, Хетель переступив з ноги на ногу і раптом застогнав, схопився за серце. Бібліотекар здивовано озирнувся на нього.

Хетель відступив, спершись на стіну, прохрипів:

— Води… принесіть мені води…

Ціммер присунувся до нього, підтримав.

— У мене е валідол, — заметушився. — Я зараз…

Хетель стежив за ним з-під опущених вій. Невже бібліотекар згадає про ключ? Якщо згадає, він уб'є його. І зробить це без жалю, бо чаша терпіння його переповнилась.

— Швидше… валідол… — витиснув крізь зуби.

Ціммер побіг коридором, не озираючись. Хетель скочив до дверей, сперся на них спиною, намацав ключ. Чорт, як усе просто вийшло! Швидко зробив зліпок ключа.

В кінці коридора грюкнули двері — Ціммер повертався. Хетель знову сперся на стіну, взяв валідол, але від пропозиції бібліотекаря трохи полежати відмовився.

— Мені зараз потрібне свіже повітря, — пояснив. — Посиджу на бульварі. Ні, дякую, не треба проводжати. Уже ліпше, все в порядку.

Йшов повільно, бо бібліотекар стояв у дверях і дивився йому вслід, і, лише завернувши за ріг, заспішив до автомобіля.

Ангель і Грейт дивилися телевізор — мелодраматичний фільм про скривджену дівчину. Хетель постояв на порозі, іронічно посміхаючись. Полковник, як завжди, розвалився у фотелі біля столика з пляшкою — смоктав віскі чи джин, не все одно що, він цілий день пив щось. Ангель напівлежав на дивані, підмостивши під бік подушку, і слідкував за подіями на екрані уважно; вони, видно, по-справжньому хвилювали його, бо аж тягнувся до телевізора, нічого не чуючи й не помічаючи навколо.

Хетель кашлянув. Полковник повернувся до нього разом із кріслом. Ангель невдоволено поморщився, та все ж цікавість перемогла, він вимкнув телевізор. І відразу занетерпеливився:

— Ну… ну… як у вас?

— Завтра матимемо ключ. — Хетель показав зліпок. — Ще хвилина, і я б зірвався. Ця стара шкапа довела мене до точки.

Ангель уважно обдивився зліпок. Похвалив:

— Чиста робота. Як вам удалося?

— Ех, — Хетель налив собі півсклянки, — випадок.

Полковник кинув йому в склянку кілька кубиків льоду.

— Пийте і розповідайте!

Ангель, вислухавши розповідь, запитав:

— Скільки часу витрачає Ціммер на вечерю?

— Хвилин п'ятнадцять-двадцять.

— Скільки треба йти від бібліотеки до ресторану?

— Хвилин сім-вісім.

— Туди й назад — чотирнадцять, разом — півгодини, — підрахував Ангель. — Мало!

— Так, — ствердив полковник, — за півгодини тайник не розкрити. А без шуму не обійтись. Доведеться вам, Вольфганг, затримати Ціммера.

Хетель подумав, що Ангель і Грейт, поки він базікатиме з бібліотекарем, можуть витягти золото й накивати п'ятами, та, розміркувавши, дійшов висновку, що це неможливо: вони встигнуть лише розбити ломами підлогу — перетягти ж важкі контейнери з підвалу вдвох не під силу.

— Я покажу йому наклейки в ресторані, і він сидітиме, поки не перегляне їх. Можу гарантувати вам ще півгодини.

— Вистачить, — погодився Грейт. — Зробимо так. Ми розкриваємо тайник і сидимо там до дванадцятої. О дванадцятій ви підганяєте машину до бібліотеки, і ми відчиняємо вам. Дайте мені план підвалу, Франц.

Ангель поморщився, та все ж поліз до кишені. Вже дістав бумажник, але останньої секунди роздумав і заховав його назад. Сказав рішуче:

— Я покажу вам його перед самим початком операції.

— Боїтесь? — розсердився полковник.

Ангель посміхнувся: Хетель завтра матиме ключ і хто зна, що може спасти йому на думку.

— Ви ж не показали мені схему розташування тайника в штольні. І я не в претензії до вас.

Справа в тому, що Штайнбауер зробив спритний хід: аби партнери контролювали один одного і не позбулися взаємної залежності, дав Ангелю план тайника в замку, а Грейтові — у штольні. Підозрював, що Ангель, знайшовши списки «трійок», може змовитись з Хетелем і обдурити його. Мав спеціальну розмову з полковником і попередив, щоб списки не віддавав нікому ані на хвилину.