Шукайте жінку - Самбук Ростислав Феодосьевич. Страница 17

— Не подобається це мені!

— Так, — підтримав її Плева, — порохом тхне… Проте начебто не так уже й страшно… Ці уголовнички, здається, досвідчені, й причепитися до них буде важко.

— Наша хата скраю, — вирішила Маруся. — От тільки б з формою не вклепатися.

— Повернуться — одразу ж заберемо й зничтожимо. А наступного разу…

— Якого наступного?

— Копот сказав: Модник з Прищем йому двічі чи тричі знадобляться.

— І все це за десять тисяч?

— По десять за кожний раз.

— Дзуськи! — вигукнула Маруся. — Не пройде!.. Наступного разу нехай викладає вдвоє.

— Дивлячись скільки вперше візьмуть…

— Ти за них, майорчику, не турбуйся. Якщо Копот десятку одразу виклав — багато візьмуть. Нам би з тобою точно вистачило. І на дім, і на машину. На всю остатню жисть.

— На всю?.. — зачудовано покрутив головою Плева. — Аби ж не так лячно…

— Не бійся і бери приклад з начальства. Твій колишній міністр був голова: і сам жив, і іншим давав. Ото б нам з тобою, що до його рук прилипло…

— Не будь жадібною. Кажуть, великій рибі в глибокій воді плавати. Та й часи нові: тепер сім разів відміряй, один — відріж.

Маруся подумала й наказала:

— Ти мені, майорчику, отих жевжиків покажи. Модника з Прищем. Хочу з ними сама побалакати.

— Проінструктуєш?

— І це не завадить.

— Розумнішою за всіх хочеш бути… — невдоволено пробуркотів Плева.

— А я і є розумніша. На твоєму місці давно б у полковники вийшла.

— Освіти мені не вистачає,— поскаржився Плева.

— Не освіти, а кебети. І нахабства. Усього разом.

— Ображаєш…

— Правду кажу, майорчику. А ти газети більше читай: нас саме до цього тепер і закликають. До гласності, тобто правди!

7

Зоя прийшла без попередження, та Арочка була рада їй. Сиділа у кріслі під торшером у материному м’якому оксамитовому халаті, підправляла напильничком нігті й обмінювалася з подругою новинами.

— Отже, — перепитала Зоя, — твоя муттерхен лягла під академіка?

— Вийшла заміж, — поправила Арочка.

— Не все одно, однаково лягла… Ти його бачила?

— Учора.

— І як?

Арочка хотіла відповісти, що вона б сама з задоволенням… Порівняно молодий, розумний чоловік. Та не зізналася. Ця Зойка — талалайка, усе рознесе по Києву, як сорока на хвості, спробуй потім відмитися…

Проте для чого відмиватися? І перед ким виправдовуватися? Більшість її подруг, не замислюючись, вчинили б так само. Хіба вік у наш демократичний час перешкода? Плювати, що Некрич років на двадцять п’ять чи тридцять старший за неї! Хіба можна порівняти його з Аліком чи Сєвою? Порозпушують хвости, як павичі: шкіряні піджаки, вельветові джинси, саламандрівські туфлі, а за душею десятка чи дві, і то вициганені в матері чи просто поцуплені з шухляди, куди батьки ховають свої капітали. У Сєви, щоправда, “лада”, та мало не кожну поїздку треба погоджувати з татусем, а там починаються запитання: що, коли та з ким? Спочатку Севі вдавалося відбріхуватися, та після того, як подряпав крило, батько забрав ключі, й за останній місяць вдалося тільки раз проїхатися до Броварського лісу — й то Сєвка нервував, зиркав на годинник, які вже тут веселощі? Єдина втіха: на зворотному шляху вона сама вела “ладу”. Сєва наклюкався й не ризикнув сісти за кермо, а вона полюбляє швидку їзду й доїхала до Дніпра за кілька хвилин, спритно маневруючи в потоці вантажівок, що увечері поверталися до Києва.

Арочка уявила себе на сидінні білої Некричевої “Волги” й ще раз пошкодувала, що матуся випередила її.

Але, зрештою, лишається Арсен. Автомобіль має не такий розкішний, як академік, та надійний і швидкісний. Вона сама випробувала його вчора, коли разом з Арсеном верталися з Некричевої дачі: на Арсеновій “ладі” можна без особливих труднощів обійти бундючних “волгарів”.

Арочка згадала Арсена з приємністю. Хлопчик що треба, й варто зайнятися ним, пошліфувати трохи, як шліфує вона зараз нігті. Й матір радила не випускати його: чула від Некрича — перспективний, талановитий і з нього будуть люди. Будуть, якщо серйозно зайнятися, вирішила Арочка. Бо поки що тільки кандидат, а тих кандидатів у столиці — як бліх. Щоправда, уже захистив докторську, а хтось казав їй, що доктор наук оцінюється від чотирьохсот до п’ятисот кербелів на місяць. Не так уже й багато, їй вистачить лише на “шмутки”, та Арсен може писати ще книжки (вчора у них з Некричем ішла про це мова), а книжки — це гонорари й слава, на славу — начхати, головне — гроші, — особливо поки вона молода, гарна й полюбляє не менше ніж двічі на день міняти сукні…

І Аріадна розповіла Зої про Арсена та перше враження від нього.

Подруга округлила очі. Були вони в неї і так круглі та зелені, зовсім котячі, та й взагалі Зоя нагадувала кицю — маленька, м’якенька, з кучмою білявого фарбованого волосся, носик кирпатенький, щічки пухкенькі, так і хотілося її погладити. І Зоя дозволяла це чоловікам з радістю, навіть муркотіла від задоволення. Це зовсім не означало, що потім вони могли чинити, що забагнеться. Зоя була розсудлива й перебірлива, це тільки здавалося, що м’якенька й піддатлива, насправді ж могла мало не з першого погляду визначити, чого вартий той або інший чоловік. Й рішуче відшивала молодиків, які пускали слину, тільки торкнувшись її,— чоловік має бути твердим, рішучим і грошовитим, це знала точно, як віруючі — “Отче наш”, і цей принцип ніколи не зраджувала.

— Арсен… — мовила Зоя мрійливо. — Це звучить… Розкажи, який він…

— Бо! — вознесла великого пальця Арочка. — Хлопець що треба, тридцятник має, а вже професор!

— Професор! — захоплено вигукнула Зоя. — І він справді призначив тобі побачення?

— Завтра.

— Добре, що завтра, бо сьогодні прошвирпемося у “Київську Русь”.

Аріадна відірвалася від нігтів.

— Не хочеться.

— Кинь, запрошує Лана, він сказав — гарно посидимо. Буде ще один…

Арочка потягнулася і погойдала ніжками — перейняла цю звичку від матері.

— Якийсь Лапин фрайєр… Набридло.

— Ні, Лапа натякнув, дуже грошовитий. А у тебе все одно вечір гавкнув.

— Ну, добре, — вирішила Арочка, — справді, що увечері робити?

— Лапа того приятеля дуже вихваляв: наче б колись був чемпіоном з боротьби.

— Спортсмен… — поморщилася Арочка. — У них курячі мізки. М’язи наганяють, а звивини випростовуються.

— Тобі що, їхні мізки потрібні? Вечір посидимо — й забудь. Як на мене, краще: розумних розмов не треба вести.

Арочка позіхнула.

— Лапа завжди в когось учепиться. Сам платити не хоче.

Зоя безжурно зареготала.

— Нам все одно — Лапа чи якийсь Моня…

— Що за Моня?

— Я ж тобі вже півгодини торочу — Лапин приятель, що до “Київської Русі” кличе. Моня-великий — так назвивається.

— А є ще Моня-маленький?

— Без понятія. Гадаю, називається великим, бо й справді високий.

— Як Сабоніс?

— Такими хлопчиками, любко, не розкидаються.

— Побачимо… — ліниво відповіла Арочка. Подумала: Арсен нікуди не дінеться, а Моня-великий зацікавив її. Великі й сильні хлопці подобалися їй, звичайно, не такі, як збірники-баскетболісти — за два метри… Метр дев’яносто — самісінький клас, для баскетболу — миршавець, а для неї — що треба. Якщо ж до того гарно одягнений і статуристий — люкс, з таким і Хрещатиком пройтися не гріх, аби всі озиралися…

— Отже, — Зоя підвелася, — о сьомій біля “Київської Русі”, не запізнюйся.

Арочка лише кивнула й пішла зачиняти за подругою. О сьомій, то о сьомій, хвилин п’ятнадцять чи двадцять почекають, не королі й не графи, теж мені — Моня великий, побачить її — стане маленьким, усі вони одним миром мазані, великі й неприступні, немов вежі середньовічних фортець, а наче б випадково покажеш коліна — меншають і здаються на милість переможниці. Навіть такі, як Арсен, певно, набачився дівчиськ, різні там студенточки та аспіранточки молодому докторові наук проходу не дають, падають штабелями, розбалували й розбестили, а варто було з’явитися їй — і підібрав хвоста, мов слухняний пес, і їй вирішувати, крутити йому хвостом чи підвестися на задні лапи… Однак що одягнути увечері?