Шукайте жінку - Самбук Ростислав Феодосьевич. Страница 26

А депутат витягнув з дипломата паперовий кульок, дістав з нього бутерброди з сиром і ковбасою, глянув на Синицю й запитав:

— Почаюємо?

Пилипові їсти зовсім не хотілося, та відмовитися не посмів: заклопотався біля своєї валізки, витягнув бутерброди з сьомгою, які колеги мало не силоміць засунули йому в дипломат — слава богу, що засунули, ось і згодилися, не треба виглядати в очах депутата бідним родичем.

— Мене звуть Яковом Васильовичем, — відрекомендувався депутат.

— Пилип Миколайович, — озвався Синиця.

— Киянин?

— Звідки знаєте?

— З того, як назвалися — український акцент. — Сковзнув очима по Пилипових бутербродах і додав: — Крім того, одразу видно, що повертаєтесь до Києва й жили в “Росії” чи “Москві”. Бо таку сьомгу в московських гастрономах не продають.

— Логічно, — аж просяяв Синиця. — Під таку сьомгу варто було б… Та, на жаль, не маю…

— Колеги спорожнили в номері все до останньої краплинки! — не запитав, а ствердив Яків Васильович.

— Ви наче маг… Або Шерлок Холмс…

— Просто маю досвід.

Провідниця принесла міцного, мало не чорного чаю — це свідчило про повагу до пасажирів спального вагона. А може, просто вона так само, як і Синиця, побачила депутатський значок на піджаку Пилипового супутника, бо сяяла очима тільки до нього й була підкреслено ввічливою.

Синиця дивився, як Яків Васильович з апетитом їсть бутерброд з сьомгою, і намагався розгадати, хто ж за професією, точніше, посадою, його супутник. Навряд з чиновників або партійних діячів, союзним депутатом міг бути тільки міністр або перший секретар обкому, міністра проводжав би до купе цілий почт, а секретар обкому сів би в поїзд, який доставив би його безпосередньо до обласного центру. Крім того, у міністра та перших секретарів усталені звички у спілкуванні з людьми, не їли б бутерброди з випадковим попутником, не кажучи вже про те, що жінки міністрів та секретарів звикли до привілейованих ательє та вишуканої обслуги — навряд чи церували б їм піджаки.

Хто ж?

Письменник, актор, художник, кіношник або його брат-учений?

Акторів можна відкинути, вони всі на видноті завдяки телевізорові, акторів-депутатів по пальцях можна перерахувати. Але для чого гадати? Чи не простіше запитати прямо, ні, краще делікатно, здалеку…

— Ви москвич? — поцікавився Синиця.

— Корінний, — одповів той з гордістю. — Дід мій був приват-доцентом Московського університету на кафедрі філософії, і ваш покірний слуга пішов його слідами.

“Філософ? — Синиця напружив пам’ять. — Філософ такого рангу? Один — два на країну, хто ж?”

Але не згадав і мовив ухильно:

— Один мій приятель також має відношення до філософії. І його книга про нашого українського філософа Сковороду набула розголосу.

— Некрич? — цікаво зблиснув очима Яків Васильович.

— Читали?

— З величезним задоволенням.

— А у нас про неї кажуть різне.

— Ви самі, власне, масте якесь відношення до філософії?

— Дотичне. Кібернетик…

— З інституту Глушкова?

— Маю честь завідувати там відділом.

— Отже, доктор наук?

— Член-кореспондент Академії, — вихопилося в Синиці. Подумав: негоже отак відразу виставлятися, та слово вихопилося, а кажуть, слово — не горобець, випустиш — не спіймаєш.

— Колега… — Яків Васильович докінчив Пилипів бутерброд, акуратно витер пальці паперовою серветкою, поклав у склянку одну грудочку цукру, почав розмішувати. — Тоді давайте знайомитися ближче: Петровський Яків Васильович.

— Академік Петровський?

— Чули?

— Хто ж вас не знає?

— Ну, колего, перебільшуєте. У нашу телевізійну епоху маси знають тільки Аллу Пугачову та Леонтьєва.

— Але ж кожна мисляча людина хоч раз у житті тримала в руках вашу книжку.

— Це ще не означає, що читала.

— Звичайно, детективи читабельніші. Та на ваших підручниках виховуються студенти. — Синиця згадав, як сам студіював книжки Петровського, й додав упевнено: — Ми всі ваші вихованці.

Петровський заперечливо помахав рукою і відсьорбнув чаю.

— Не будьте таким категоричним.

— Ніколи не думав, що отак, у поїзді!.. — Пилип ще раз згадав поцеровані обшлаги піджака Петровського. — А ви надовго до Києва?

— Лише на два дні. Лекції в Будинку партосвіти та університеті.

— Чи не викроїли б годину для нашого інституту? Кібернетикам буде надзвичайно цікаво…

— Та й мені… Між філософією та кібернетикою чимало спільного. Залиште ваш телефон, — дістав мініатюрний блокнотик, — я подзвоню вам завтра між першою та другою. Влаштовує?

— Цілком.

Петровський ще раз відсьорбнув чаю і мовив:

— Ви казали, що приятелюєте з Некричем. Хотілося б зустрітися з ним.

— Некрич у відпустці.

— Шкода.

— Ви справді високої думки про його останню книжку?

— Про Сковороду ще ніхто не писав так розумно.

— А наша республіканська преса недавно розкритикувала книгу.

— Ну й дурні.

— Так… — протягнув Синиця невизначено.

— На жаль, дурнів у нас ще вистачає. Щоправда, вони й повсюди не в дефіциті, але у нас чомусь склалися умови, за яких вони опинилися на поверхні. — Петровський сердито відсунув склянку з чаєм. — У тридцять сьомому найрозумніших і найпринциповіших одразу повистріляли, їм на зміну прийшли вже не такі талановиті, але й тих знищили за другим заходом. Ну, а де було брати розумних? Та й розумний, наляканий долею інших, уже не прагнув висот. А святе місце не буває порожнє, от і полізла сірість — і відразу на перші пости. А потім оточували себе такими ж, і прорватися через цей заслін було не так уже й просто. Навіть дуже важко, бо дурні швидко пристосувалися, вони знали правильні гасла й на всіх перехрестях проголошували їх. А начебто той, хто глаголить істини, та й ще при владі, вже й не дурень. І тільки окремі, яких за тих чи інших обставин позбавляли посад та мандатів, поставали у всій своїй справжній красі.

— Похмура картина.

— Але реальна. І найгірше те, що розумні, яких хвиля так або інакше викинула нагору, зрештою, почали використовувати методи більшості. Ми відучилися самостійно мислити, принаймні висловлювати свої думки, звідси й горезвісні папірці, без яких не можуть обійтися не тільки на великих і малих засіданнях — навіть у побуті бояться чи неспроможні самостійно зв’язати кілька слів.

Синиця слухав академіка, й мало не урочисті почуття заполонили його.

“Боже мій, як це правильно, — думав, — треба слухатися самого себе, не зраджувати собі, нічого не боятися, не принижуватися. Добре, мені бракує характеру, я не боєць, але чому маю цілуватися з Віктором Васильовичем, вислуховувати його дурниці й удавати, що балачки з ним приємні мені?”

Зненацька Пилип згадав академіка Гнідаша й розмову, яка недавно відбулася між ними. Точніше, він дурив сам себе, ні на хвилину не забував тої розмови, вона висіла тягарем на серці й мучила навіть уві сні.

Тоді подзвонили з Президії й передали, що Яким Нестерович хотів би побалакати з Синицею. Гнідаш зустрів Пилипа сонячно й навіть поштиво, як колегу та однодумця, і це потішило Синицю, та й кому не приємно, коли начальство цінує тебе? Вони випили по чашечці міцної кави, розмовляючи про кібернетику та нові японські комп’ютери, які Пилип побачив під час недавнього відрядження за кордон, потім Гнідаш якось непомітно перевів розмову на інститут Некрича й зрештою сказав прямо: створюється комісія по перевірці роботи інституту, до якої увійдуть фахівці, але є думка, що цю комісію має очолити саме він, Пилип Миколайович Синиця, тобто людина нейтральна й неупереджена.

Пилип хотів заперечити: він не може бути неупередженим, бо давно приятелює з Некричем, та чомусь промовчав, а потім було вже пізно, бо Гнідаш повів розмову так, наче це питання розв’язане й не підлягає обговоренню, а вони, тобто керівництво, сподіваються на справедливі, відверті й, головне, авторитетні висновки. І начебто ніхто, крім Синиці, не годиться для цієї ролі.

Чесно кажучи, Пилипові було приємно слухати такі слова, він дивився на Якима Нестеровича й думав: яка чудова, розумна, справедлива людина, хоч дехто й поширює чутки, що Гнідаш давно пережив себе й тримається лише завдяки старим заслугам та вмінню плести інтриги. Але Яким Нестерович мовив раптом таке, що примусило Синицю насторожитися.