Шукайте жінку - Самбук Ростислав Феодосьевич. Страница 42

— Ти що? — стривожився Арсен.

— Ти такий розумний… — Арочка пучками торкнулася Арсенового плеча. — Мені аж лячно…

— Краще бути такою вродливою, як ти.

— А мені здається — розумною. Хоча, — зітхнула ще раз, — ти б тоді й не глянув на мене.

— Розумних і негарних багато. — Арсен згадав їхніх інститутських учених дамочок і сказав: — А ти і вродлива, і розумна.

— Боже мій, я ж нічого не знаю.

— Знатимеш. Повчишся — і все знатимеш.

Арочка зітхнула втретє, уявивши чотири чи п’ять років нудного студентства, подумала: життя сповнене парадоксів. Он у якогось недолугого й противного Моні під старого тахтою стоїть повна валізка грошей, а у розумного й привабливого Арсена в кращому випадку кілька сотень на ощадкнижці й пошарпана “Лада”. Якби все було навпаки — цікаво, як Арсен ставиться до грошей, чи дозволив би він їй розтринькати їх? Мабуть, дозволив би. По-перше, ще не привчений до великих грошей, не знає, як з ними поводитися. По-друге, що не зробиш заради коханої. А те, що вона справді кохана, Арочка знала точно. Й не тому, що Арсен уже освідчився їй — він сказав, що кохає її, сьогодні вранці, коли тільки приїхали на Труханів острів, тільки роззулися і йшли, вгрузаючи по кісточки в теплий оксамитовий річковий пісок. Арсен раптом зупинився, притягнув її до себе, не звертаючи уваги на пляжників, сказав просто й серйозно:

“Я люблю тебе!”

Він навіть не поцілував її — пішли далі, немов нічого й не сталося, купалися, снідали, знову купалися, не повертаючись до розпочатої Арсеном розмови, потім він перетягнув покривало у затінок під кущі, де нарешті сказав Арочці, що вона вродлива. їй хотілося б знову й знову слухати це, а він перевів розмову на навчання. Дурні ці чоловіки: у них в голові тільки робота, навчання, винаходи, дисертації, дружина й навіть коханка десь там, після засідань і симпозіумів, — невже це справжнє життя?

Арочка підвелася на ліктях, потягнулася до Арсена й поцілувала його. Притиснулася губами міцно, відчувши, що це — найсолодший з поцілунків за все її життя: голова запаморочилася, вона задихнулася, та не могла відірватися, здалося, що помирає, та навіть смерть не злякала її. Нарешті, коли, здається, вже померла, відсахнулася, набрала повні легені повітря й засміялася щасливо.

— Коханий… — прошепотіла. — І я люблю тебе!

Арочка відкинулася на спину, точно знаючи, що тільки вона зараз по-справжньому щаслива на всій цій великій Землі і вся ця Земля тільки для них — і дніпрова вода, що плюскотить за кілька кроків, і гіркий задушливий аромат верболозу, і жарке сонце, і оксамитовий пісок, і пташине теленькання — усе їхнє, і так буде вічно. їй зробилося соромно, що думала про Париж та обідрану валізку із сотнею тисяч, краще їздити в старенькій “Ладі” та відчувати справжній смак поцілунків, ніж вічно бачити самовдоволену й тупу Монину пику.

Арсен нахилився над нею, зблизька зазирнув у вічі, і тепер Арочка, не соромлячись, обвила його руками за шию й знову притягнула до себе. Вони цілувалися до знеможення, потім лежали, обійнявшись, втомлені й принишклі.

Трохи оговтавшись, Арочка сіла, налила у склянки теплуватого несмачного лимонаду, ковтнула й запитала:

— Ти повезеш мене в Париж?

Це запитання вирвалося в неї несвідомо, вона сама засоромилася його, та слова вихопилися, і вона з нетерпінням чекала на Арсенову відповідь.

А той відповів зовсім серйозно, немов ішлося про поїздку до Білої Церкви чи Житомира:

— Звичайно.

— Коли?

— Скоро. А чому тобі хочеться саме до Парижа? Арочка обійняла голі коліна, посміхнулася загадково.

І чому чоловіки такі нетямущі? Невже незрозуміло, що в Парижі найелегантніші жінки в світі, наймодніші магазини, найкрасивіші бульвари, й справжня жінка може поважати себе лише після того, як побачить, що паризькі дженджури з Єлісейських Полів накидають на неї оком.

Нічого не відповівши, Арочка побігла купатися. Перепливла протоку, не відпочивши повернулася назад, повільно вийшла на берег, зупинилася, підставивши обличчя сонцю. Стояла, може, прекрасніша за саму Афродіту, й думала:

“Розпустила нюні як корова… Чи, краще, недосвідчена телиця… Ну, цілуватися з Арсеном приємно, ні з ким не було так гарно, та чи в поцілунках щастя? Зрештою, можна бути з Монею, а цілуватися з Арсеном… Проте Арсен такого не потерпить… Йому треба все, й негайно. А може, справді повезе в Париж? Ну й що? Ходитимуть по Монмартру, взявшись за ручки, із сотнею франків у кишені, за які не купиш найдешевшого капелюшка, як жебраки — радянський учений, професор, і його молода, вродлива та елегантна дружина, облизуватимуться перед паризькими чи римськими вітринами, коли якийсь чиновник з Міністерства зовнішньої торгівлі, якийсь дурень чи дундук може дозволити собі будь-що. Не кажучи вже про бонз. Мати розповідала: син одного московського бонзи літав на полювання в Африку, стріляв левів, а ліцензії йому сплачувала держава. Ну й біс з ним, з синочком, де він і хто йому зараз носить передачі?..

А от як би їй хоч надібрати з Мониної валізки? Покласти гроші на власну ощадкнижку, бути багатою й незалежною, дружиною доктора наук…”

Арочку кинуло в жар від самої думки про це, зайшла у воду, на мить занурилася. Уявила, як заздритимуть їй інститутські подруги — вісімнадцятирічна першокурсниця, а вже за доктором наук, відомим ученим, як крутитимуться навколо неї, як наслідуватимуть її у всьому — що не кажи, а це таки життя!

Раптом жахнулася: ну, обкрутить вона Моню, чабере в нього дещицю, навіть не дещицю, а потім?.. Грати й добі і роки за колючим дротом у робі, безкінечна виснажлива робота…

Вирішила твердо: ні й ще раз ні. Мудра матінка десять разів має рацію: найкращий варіант — Арсен. Ось вій, сидить за кілька кроків під вербовим кущем, дивиться на неї, посміхається — коханий чоловік, здається, і вона кохає, то чого ж ще треба?

Арсен пересів до Арочки, сиділи, зануривши ноги в теплу воду й мовчали. Нарешті Арсен запитав:

— Коли в тебе перший екзамен?

— Через тиждень.

— Допомогти?

— Сама впораюсь.

— Ти розумна, — ствердив Арсен, Арочка ж тільки посміхнулася непомітно. Навіщо їй псувати очі над підручниками, коли вітчим уже дзвонив ректорові інституту й домовився з ним — це розповіла матуся під час вчорашньої розмови. Звичайно, щось елементарне треба знати, та вистачить неясних шкільних спогадів.

— Перший екзамен — твір? — запитав Арсен.

— Угу.

— Давай завтра посидимо кілька годин, підготуємо пару варіантів.

Арочка уявила себе вдома в матусиному французькому халаті й погодилася:

— Давай. Прийдеш до мене.

— Куди?

— Я прописана в татусевій квартирі, та мамусина краща. На Львівській площі одразу за будинком торгівлі. — Аріадна назвала адресу.

Арсен помовчав трохи й запитав якось зовсім буденно:

— Підеш за мене?

Арочка відповіла одразу й не вагаючись:

— Піду.

Вирішила: поки що все одно нема нічого кращого й треба погоджуватися.

— Поберемося восени, коли вступиш.

— Гаразд.

— Перейдеш до мене. Маю, правда, тільки одну кімнату — я живу з сестрою…

— Облиш, — перебила Арочка, — чого-чого, а житлоплощі в мене досхочу. Татусева, тобто моя, та мамусина. Можемо мінятися-перемінюватися, мамуся нам свою квартиру подарує на весілля.

Арсен поморщився.

— Одержувати такі дарунки від Софії Гнатівни…

— Предки мають турбуватися про свої чада. Крім того, тепер мамуся не має права на свою квартиру — у них з вітчимом на двох шикарні покої.

— Щось тут негарне.

— Матуся без нас усе вирішить, — безжурно махнула рукою Арочка. Подумала: квартира — не проблема, головне — як розв’язатися з Койотом? І це якось уладнається. Треба якось залякати Моню, матінка візьме це на себе. Моня не цвірінькне, мовчатиме в ганчірочку. От якби вона не возила отих бандюг з великої дороги, можна було б подоїти Моню, а так — зась, сама помовч у ганчірочку й не цвірінькай, як пташина у верболозі.

Арочка засмутилася зовсім щиро, але подивилася на Арсена й вирішила розсудливо: матиме зовсім пристойну компенсацію. Ця думка потішила й розважила, і Арочка, світло усміхнувшись, міцно притиснулася до Арсена.