Під завісу - Самбук Ростислав Феодосьевич. Страница 1

Ростислав Самбук

ПІД ЗАВІСУ

З-за Високого замку насувалася брунатна драглиста хмара, а над містом ще сяяло сонце, і це якимось чином відповідало душевному настрою Андрія Шамрая: через кілька хвилин він побачить Віру.

Ішов щасливий, усміхався й наспівував, та десь під серцем лежала тривога, що наповзала, як ота брунатна хмара, і Андрій мимоволі притишив крок.

Зупинився біля левів, що охороняли вхід до ратуші. Вони сиділи на задніх лапах і дивилися кудись понад Андрієм, байдужі і до його переживань, і до тривог та надій людей, які снували площею навколо ратуші; леви символізували велич каменю й вічності, бачили багато й бачитимуть ще більше, та раптом Андрієві захотілося дати щигля по носі найближчого звіра — нехай він живе ще тисячу років, однак хіба вартий той час бодай одної сьогоднішньої хвилини? Віра вже чекала на нього біля театру.

Андрій здалеку побачив її й побіг назустріч, а вона стояла й дивилася, і Андрій нараз зупинився, застиг, не зводячи з неї очей, бо не знав, чи справді то Віра, — в його уяві ще жила дівчина з кульбабовим вінком на білявій голівці, а стояла навпроти й усміхалася йому висока й струнка дівчина, певно, найвродливіша у Львові. Таких ще не бачив у житті.

Андрій перейшов вулицю нерішуче, навіть боязко, а вона стояла, простягала до нього руки й радісно всміхалася.

Андрій також простягнув руку, та Віра нараз припала щокою до його грудей, і в Андрія перехопило подих.

Він несміливо торкнувся долонею її білявого шовковистого волосся. Віра підвела очі, Андрій зазирнув у них зблизька й лише тепер збагнув, що вона не змінилася зовсім, така ж золота кульбабка, якою була і в Острожанах.

Нарешті Віра відхилилась від нього, поклала долоні йому на плечі й почала розглядати Андрія з цікавістю. Хлопцеві зробилося ніяково, й він почервонів, та Віра не зглянулася над ним, навпаки, якісь грайливі, лукаві вогники замерехтіли в її очах, і вона мовила захоплено:

— Який ти став високий, Андрійку! І… — Затнулася, та все ж доказала: — І вродливий!

Андрій відчув, що недорікувата, щаслива усмішка розтягує йому обличчя, однак не міг нічого вдіяти з собою, тільки всміхався й мовчав, потім обережно зняв її руки з плечей, тримав у своїх загрубілих від важкої селянської праці долонях і міг так тримати цілу вічність: вона його кохана. Дивився на Віру й нікого й нічого не бачив довкруж, бо весь світ потонув у її зеленавих, дивовижно великих очах.

— Поступив? — запитала Віра.

Він збагнув, чого вона хоче, лише потім, коли перепитала затривожившись:

— Що з інститутом?

Йому одразу полегшало, бо в цьому простому запитанні було стільки турботи про нього, що Андрій зрозумів: він не чужий Вірі і, може, вона, як і раніше, кохає його.

Він стиснув її руки й кивнув, бо так і не міг вимовити жодного слова. Тільки побачивши, як просяяла Віра, сказав те, що казали мільйони до нього і що ніколи не звучить банально, бо саме в цих словах криється найбільша таїна в світі:

— Я люблю тебе!

Віра засміялася щасливо, вивільнила одну руку з його долоні, проте другу лишила — потягнула хлопця за собою, і вони пішли так, як діти, взявшись за руки й розмахуючи ними.

Коли вже ступили під портик театру, з неба впали перші краплі, й ринуло так, як буває лише в Підкарпатті, коли хмари зупиняються перед горами і одразу мокрими пасмами спадають на землю.

Люди під парасольками бігли до театру, хоч до початку вистави лишалося ще чимало часу, а Віра з Андрієм стояли, дивилися на них і думали, що всі вони щасливі, бо хіба може зараз хтось сумувати на землі.

— Розповідай, — урвала мовчанку Віра. — Як усе було…

Андрій зиркнув на неї зверху вниз. Нічого не хотілося казати, бо всі його клопоти, які ще тиждень тому видавалися найважливішими й найнеобхіднішими, тепер відсунулися в далеку минувшину, постали дрібними й не вартими уваги. І все ж треба було відповісти. Він махнув рукою й мовив недбало:

— Якось минулося… Більш-менш нормально… — Але одразу подумав, що мусить сказати Вірі всю правду, бо зневажатиме себе, і додав, дивлячись їй просто у вічі: — Чесно кажучи, ледь пройшов. На математиці мало не зрізався: Спершу здалося, що все, кінець, та потім трохи подумав і розв'язав задачку…

І Пилип вступив. До лісотехнічного.

— Ви обидва такі розумники, — сказала Віра, зітхнувши, але Андрій заперечив:

— Ти найрозумніша і… — Зніяковів, та все ж докінчив — І найвродливіша!

— Овва! — засміялася безжурно, та видно було, що їй приємні Андрієві слова. — Ти побачиш наших акторок — ото красуні!

Андрій ввічливо промовчав, певний, що вони не зрівняються з нею, і перевів розмову на інше:

— А ти українською тепер файно… Зовсім як тутешня!

Віра одразу споважніла.

— Рік у вашій школі й два роки тут… Та все ж, коли брали мене до студії, попередили, що мушу працювати. Я й сама знаю, що мушу.

— Ніяк не можу повірити, що ти артистка.

— Яка ж я артистка — в масовці бігаю. Сьогодні побачиш у третій дії. Ми там танцюємо.

Андрій глянув на Віру з повагою: чи ба, Віра виходить на сцену в костюмі і в гримі, скоро вона стане знаменитою й, може, не схоче дивитися на звичайного студента-політехніка. Таких у місті — хоч греблю гати. Скільки тисяч, казали, лише в їхньому інституті…

— Тобі Петро Андрійович вітання переказував, — мовив, бо це нагадувало про острожанські часи, коли ніщо не роз'єднувало їх.

— Чудовий він чоловік! — Віра притиснулася до Андрія, даючи дорогу чоловікові й жінці під одною парасолькою. Вони пройшли, проте дівчина не відсторонилася. — А ми були на гастролях. У Тернополі та Чернівцях, такі гарні міста. І завжди — аншлаги!

Андрій не знав, що таке аншлаги, він тільки здогадувався: то щось дуже важливе й для театру, і для самої Віри, та посоромився розпитувати й поважно кивнув схвалюючи.

Нараз Віра зиркнула на нього скоса й запитала чи то докірливо, чи то спантеличено:

— Але ж ти хотів бути льотчиком?

Андрій почервонів. Він не зважувався признатися, що не міг бути далеко від Віри. Відповів розсудливо:

— Петро Андрійович сказав, що зараз треба багато вчитися. В наші часи справжній льотчик мусить бути інженером. Реактивні літаки почали робити, а на них неуком не полетиш!

— Не полетиш, — згодилася Віра. Їй взагалі хотілося в усьому згоджуватися з Андрієм. Вона уявила його в формі студента-політехніка: звісно, темно-синій мундир з погончиками пасуватиме Андрієві, й дівчата зі студії помруть від заздрощів.

— Де житимеш? — запитала трохи перегодом.

— Ми зараз із Пилипом у моєї тітки. Але обіцяють незабаром дати гуртожиток.

— І я в гуртожитку. Так гарно, по двоє в кімнаті. Тут недалеко, у самому центрі.

— А ми на Пекарській, біля Личаківки.

— Тобі Львів подобається?

Андрій кивнув, однак не зовсім упевнено.

Місто справляло на нього подвійне враження. Вузькі вулиці центру й кам'яні велетні, що притулилися обабіч них один до одного, іноді пригнічували його, сповнювали серце тривогою. Він відчував їхню сувору похмурість і пиху з того, що простояли віки й стоятимуть вічність.

У такі хвилини розчулено згадував їхнє прозоре лісове озеро й безкраїй ліс навколо. Там усе дихало й жило, милувалося життям і вмирало, відчувши смак життя. В лісі він міг цілий день пробути наодинці, а тут людський вир оточував його.

Весь час Андрій відчував на собі сторонні погляди, цікаві й байдужі, запитувальні й роздратовані, доброзичливі й відсутні, він ще не знав, що трохи згодом, як і всі городяни, навчиться розчинятися у натовпі, а тепер мало не увесь час перебував у якомусь підсвідомому напруженні, наче мисливець, на котрого ось-ось вискочить зацькований вовк.