Останній заколот - Самбук Ростислав Феодосьевич. Страница 48

Ця думка не потішила й не заспокоїла Вовка, він постояв ще трохи на балконі, та вечірнє паризьке життя не надало йому душевної рівноваги — повернувся до номера. Поселили його в готелі “Бребант” на розі бульвару Пуасоньєр і вулиці Монмартр, Вакар сказав, у самому центрі Парижа, десять хвилин пішки до площі Республіки й приблизно стільки ж до Сени й собору Нотр-Дам. Готель сподобався Петрові — не київський шикарний “Континенталь”, а затишний і, певно, недорогий. Вакар повідомив, що Центр дії взяв на себе всі витрати на Петрове утримання, поцікавився також, чи мас Вовк гроші. Петро мав, і досить великі — одержав від Грунтенка, — але збрехав, що в Києві йому дали тільки на дорогу. Так воно, зрештою, й було: Богдан Юліанович вирахував кожну копійку, натякнувши, що дехто у Франції та Польщі не пошкодує золота за повідомлення, які доставить їм прапорщик.

Вакар і справді почав з того, що забрав у Вовка всі папери. Жадібно й поспішливо переглянув їх, статтю, підписану, мабуть, псевдонімом, заховав до портфеля, а підкоректовану у губчека військову інформацію поклав до добротної, чорної шкіри теки — Вовк уявив, як сьогодні ці папери вивчають десь у розвідці французького генштабу, й задоволено посміхнувся.

Петро простягнувся на ліжку, встеленому крохмальними простирадлами, закинув руки під голову й засвистів безжурно. Як не кажи, а деякі переваги проклятий капіталізм усе ж має. Взяти хоча б цей готель “Бребант”. Номер хоч і на верхотурі, а ліжко м’яке й широке, є ванна й, Петро навіть не повірив, гаряча вода. У варшавському готелі ванни не було, поскупилися поляки, посолили у темнуватому закуті, де стояв тільки рукомийник. Але Вовк не звернув на це уваги, звик обходитися і без рукомийника, а тут, у Парижі, — гаряча вода, свіжі рушники й навіть книжка на столі. Щоправда, по-французькому, а Петро знав лише українську та російську, ще трохи розумівся на польській і заздрив тим, хто розмовляв різними іноземними мовами. В душі дав собі клятву: трохи розкрутяться із справами, зліквідують банди, налагодять будівництво соціалізму — піде до голови губчека й попросить відпустити на навчання. Аби знати, що таке Нотр-Дам, про який обмовився Вакар. Бо про Ейфелеву вежу в Парижі Петро знав і сьогодні навіть побачив її — нічого особливого, стирчить залізна споруда над містом, ну й що?

І все ж дивно, що він, Петро Вовк, оперуповноважений київського ВДІІУ, вилежується на крохмальних простирадлах у готелі “Бребант” у центрі Парижа…

Вовк помацав груди, провів долонею по обличчю — чисто виголене, але його, Петрове, хоч і пахне одеколоном. Про одеколон йому сказав Колесников. Напоумив, щоб у Варшаві найперше придбав собі флакон одеколону — ти ж прапорщик, сказав Колесников, тобто царський офіцер і звик до різних дурощів. Маєш усюди підкреслювали ці глупства, щоденно голитися й парфумитися, купиш собі дві чи три сорочки й не заношуй їх, чоботи чисть сам чи віддавай комусь у готелі, краще віддавай, бо негоже офіцерові, який звик до денщика, самому надраювати чоботи.

Вовк спочатку заперечував і хотів здати в бухгалтерію губчека бандитські гроші, та Колесников, порадившись з керівництвом, заборонив:

“Гроші, — пояснив, — певно, знадобляться… Різні можуть виникнути ситуації, головне — дізнатися, від кого йде до Варшави та Парижа секретна військова інформація, тут ніяких грошей не шкода. Ти, правда, не дуже шикуй, — попередив Колесников, — проте не обмежуй себе, якщо гроші лишаться, після повернення й здаси. Треба, аби за кордоном визнали тебе своїм і цілком довіряли. Підстав для цього вистачить: військова інформація, підготовлена нами, — пальчики оближеш…”

Пакет, одержаний Вовком у Києві, акуратно розпечатали вже у вагоні, бо Богдан Юліанович проводжав прапорщика до вокзалу й стояв на пероні, поки поїзд не рушив. Петро мав їхати до Новограда-Волинського. Там одержав явку, господар якої повинен був доставити його до прикордонного села.

У Коростені до них з Колесниковим підсів голова Житомирського ВДПУ Голишев. Утрьох — Голишев, Колесников і Вовк — уважно вивчили всі документи з пакета Богдана Юліановича, звичайно, крім дезінформації, виготовленої чекістами в Києві. Статтю під назвою “До кризи ідеології”, підписану явним псевдонімом В.Островський, вирішили не чіпати. Нехай друкують контрики все, що хочуть: вплив їхнього журналу буде мізерний. Нехай бавляться, приндяться, надуваються, мов мильна булька, — кінець швидкий, як у тої ж бульки… А от військова інформація вразила: зовсім секретні дані, відомі лише керівництву Київського округу. Голишев, ознайомившись з ними, почервонів од люті.

— Щоб така інформація потрапила до наших ворогів! — вигукнув у розпачі. — Через мій труп!

Колесников подав йому папірця, сказав:

— Це лист Мухіна, який споряджав Вовка до надпоручника Радловського у Варшаву. Сам Мухін постать цікава, напевне, їхній головний зв’язковий у Києві. Можливо, керівник якогось осередку. Вихід на нього май генерал-хорунжий Юрій Тютюнник — саме від Тютюнникового офіцера Грунтенка товариш Вовк і одержав пароль до цього Мухіна. Мешкає Богдан Юліанович Мухін у Києві, документи, самі розумієте, фальшиві. Ми обережно, аби не сполохати, поцікавилися Мухіним: будинок під Голосіївським лісом ще у вісімнадцятому році придбав якийсь офіцер, потів він зник, а Мухін оселився два роки тому. Ніде не працює.

— А в домі повна чаша, — вставив Вовк.

— Ще б пак: поставляти “двуйці” таку інформацію… Але прошу ознайомитися з листом Богдана Юліановича.

Голишев прочитав, вдумуючись у кожне слово: “Шановний надпоручнику Радловський! Надсилаю чергову інформацію, одержану мною на тому тижні від відомої Вам особи. Крім того, Вас мають зацікавити матеріали, підготовлені отаманами Длугопольським і Грунтенком, які діють зараз на терені Житомирщини. Матеріали ці передані через прапорщика Петра Вовка. Прапорщик — людина для мене нова, проте з’явився він з паролем, визначеним ще самим Борисом Вікторовичем, який знали, крім моїх людей, тільки генерал-хорунжий Тютюнник та його найдовіреніші особи. Отже, не маю підстав не довіряти прапорщикові. Однак, ознайомившись з вмістом цього пакета, Ви самі зрозумієте, чи та він особа, за яку видає себе. Сподіваюсь, в разі удачі Ви передасте прапорщику все, що належить Вашому покірному слузі. Стаття “До кризи ідеології” адресована КОЦД безпосередньо Вакару. На неї можна не звертати уваги. Мухін”.

— Ознайомившись з вмістом цього пакета, Ви самі зрозумієте, чи та він особа, за яку видає себе, — ще р. з прочитав голосно. — Ну й ну…

Колесников подав йому ще один клаптик наперу.

— А ця записка адресована самому Вакару.

І знову Голишев прочитав уголос:

“Вельмишановний Миколо Платоновичу! Пересилаю свіжу статтю до журналу “Новь”, підготовлену буквально вчора. Автор її — досить талановитий журналіст Толпига, а написано її за ідеями відомих вам осіб з Тарасівськоі. Сподіваюсь, інші матеріали, які мають винятково важливе значення, будуть належно поціновані в Парижі. Прапорщик Петро Вовк, який передасть Вам цей пакет, людина надійна, й ми плануємо в майбутньому використовувати його як кур’єра. Чекаємо вказівок. Катя”.

— Зрозуміло одне, — порушив тишу Колесников, — десь у тексті військової інформації, переданої із штабу військового Київського округу, є якась секретна позначка. Можливо, наперед обумовлено папір і розміри аркушів, на яких надруковане повідомлення, шрифт машинки — сотня загадок…

— Десь пропущено кому чи крапку, — вставив Вовк, — чи поставлено риску замість двох крапок…

— Для мене зрозуміле одне, — заявив Голишев, — ця інформація не повинна потрапити до чужих рук. За будь-яких обставин.

— Але ж, товаришу Голишев, — заперечив Колесников, — якщо Вовк не доїде до Варшави, Богдан Юліанович Мухін точно знатиме, що прапорщик Вовк не та особа, за яку видає себе.

— Завтра можна було б цього сучого сина Мухіна узяти за комір, — пробуркотів Голишев, однак одразу осмикнув сам себе: — Його посадимо, проте не знатимемо, хто працює на них у військовому окрузі. Яка свиня собача зрадила й продалася ворогам… А той шпигун, певно, мав запасний канал зв’язку й спокійнісінько користуватиметься ним.