Останній заколот - Самбук Ростислав Феодосьевич. Страница 54
Раптом уперше якась симпатія виникла в Івана Івановича до зятя. Подумав: зрештою, вони одного коріння, діди ще були кріпаками, щоправда, у його батька та в цього самого вистачило глузду, аби вибитися в люди. Однак і зять, здається, вибився в люди, командир кавполку — це тобі навіть не ваше благородіє, а ваше превосходительство — і він зі своїми грішми ще кілька років тому запобігав перед такими…
Проте, вирішив Іван Іванович, тому й запобігав, що мав мало грошей. Йому б ще років п’ять чи навіть менше, й різні там превосходительства самі б обтиралися в його покоях, кланялись догідливо. Що не кажи, гроші вище над усе, а у червоних свої порядки: сьогодні ти командир кавполку, а завтра біс його зна де… Та й що за командир, коли ніхто перед тобою не тягнеться, й одержуєш такий самий пайок, як усі. Тьху на ваш пайок, жебрацьке існування…
Нарешті й Фрося прилаштувалася за столом, й Івану Івановичу зробилося зовсім добре: зібралася вся сім’я, мир і злагода, дочка дивиться ніжно, зять не приндиться, а що, як приручити його?
Думка майнула й не видалась такою вже й безглуздого: якщо колись превосходительства могли обтиратися, шукаючи його прихильності, то чого б не підім’яти під себе цього жовторотика? То пусте, що має орден і годинник за хоробрість, бачили й генералів з іконостасом на грудях, які запобігали перед Терещенком. Бо Терещенко мав цукроварні, тисячі десятин, а гроші й рахувати ніхто не брався…
Шкода, в нього, принаймні найближчим часом, якщо втримаються червоні, не буде жодного цукрового заводу, та все ж через півроку, якщо повестися з розумом, вистачить, аби купити й перекупити самого Йону Гольдройза. А люди слабкі, й поступово треба приручити цього йоржистого червоного полковника — й не таких обламували.
Ця думка приємно полоскотала серце Іванові Івановичу, й він зовсім іншими очима подивився на зятя: здається, гарний, навіть вродливий, недарма Фрося втратила розум.
Перевів погляд на дочку: у ще вологій від прання кофтині, а красуня, його рідна кровинка, дочка…
Що ж, певно, він вчинить правильно, змінивши ставлення до зятя. Якщо більшовики втримаються, зять завжди на крутому повороті допоможе та врятує — треба тільки виховати його, дати відчути спокуси красивого життя, затягнути поступово, не поспішаючи, не перегинаючи палицю, а там уже й сам червоний командир буль-буль…
Затягує болото, що не кажи, а викараскатися з нього майже неможливо…
Але про що теревенить Фрося?
Заглибившись у свої думки, Іван Іванович не одразу збагнув суть мовленого.
— Чекай, — перепитав, — не дочув, чи що? Про яку Москву мовиш?
— Ви, тату, такий неуважний. Сергія на курси відрядять, і я з ним поїду.
— До Москви?
— Що ж тут дивного? До Москви чи, може, Харкова або Києва.
У Івана Івановича забігали очі.
— А тобі чого до Москви? — запитав, знаючи, що важко вигадати безглуздіше запитання.
— І я вчитися хочу.
— Ти?!
— Хіба не можна?
— Навчена. Читати вмієш і писати, хватить.
— Дивні ви, тату. А я, може, вчителькою стану. Чи лікаркою…
— Навіщо тобі? — безнадійно заперечив Іван Іванович. Отже, всі його плани провалилися: що Фрося вб’є собі в голову, тому й статися.
— Бо кожна людина прагне чогось, — не дуже конкретно пояснила Фрося. — А я не хочу бути хатньою робітницею.
— Хто ж заважає: візьми дівку…
— Що-що? — втрутився Сергій. — Яку дівку?
— На поміч когось, — пояснив Іван Іванович. — Бо самій Фросі важко з усім упоратися: город і багато роботи.
— Треба буде — я допоможу.
— Ти? Командир полку? І поратимешся на грядках?
— Ви, тату, відстали, — заявила Фрося, — і погляди у вас старорежимські…
— Але ж ти швидко перевчилася!.. — похмуро пробуркотів Іван Іванович. Хотів нагадати, як у них в Почуйках усю чорну роботу виконувала тітка Соломія, та вчасно прикусив язика: і що за життя — не має навіть права на спогади…
Налив собі ще чаю, хоч не дуже й хотілося, покалатав ложечкою, розмішуючи цукор, а сам розмірковував:
“Поїдуть у Москву, точно поїдуть і вивчаться обоє. Не така вже й складна ця наука, а Фрося розумниця й стане лікаркою. Воно начебто непогано, лікарів усі шанують, та для чого це Фросі? Буде по хворих бігати чи обірвану босоту вчити. А з Москви червоного командира, та й ще навченого, навряд чи назад до Бердичева пошлють. У Києві сяде чи у Харкові, а якщо кудись на Далекий Схід чи в Сибір?”
Сама згадка про Сибір кинула в холод — його кохана дочка в Сибіру, де місце тільки каторжникам…
Іван Іванович повільно допив чай, чемно подякував. Фрося нагадала, що ввечері буде плов; Іван Іванович подумав, що з іншим зятем він би вихилив під плов по добрячій чарці, й рішення утвердилося: поки не пізно, слід кінчати… Звичайно, не він сам, є багато засобів, і найвірніший з них — гроші. Хай цей червоний полковник заперечує силу їх, дурна дівка підтакує, треба тільки знати, кому й скільки заплатити…
Раптом Іван Іванович відчув, що йому тисне чобіт. І чого б це, подумав, ніколи не тиснув, а може, зімліли пальці? Поворушив ними, втягнувши ногу, та неприємне відчуття не минало; Іван Іванович трохи зсунув чобіт з ноги, й відразу полегшало. Дурниця, а псує людині настрій… І навіть більше, ніж Фросине повідомлення про від’їзд у Москву. Чому ж так: то — велика неприємність, а чобіт — дрібниця, просто невдало загорнув онучу…
Ні, вирішив, про чобіт він забуде через хвилину, а про Фросю думатиме завжди…
Нараз пекуча думка вразила Івана Івановича: адже дочка вже зрадила його, вирішивши їхати з цим полковим дженджуром у далеку кацапську Москву, але одразу вибачив їй: ще дурне й недосвідчене, захлинули почуття, а жінки часто керуються лише почуттями. Фрося ще не знає: любов минає значно швидше, піж того хочеться…
Іван Іванович пристукнув підбором і підвівся: нехай його неприємності закінчаться, як з цим клятим чоботом: вже начебто й не тисне…
До вечора лишалося ще багато часу — Іван Іванович нарешті перемотав онучу й подався до ресторану. Виявилося, дуже вчасно, бо в коморі за Гольдройзовою кімнатою хропів на кушетці кур’єр від Длугопольського. Йона Янкелевич устиг нагодувати його й вже збирався кликати компаньйона, бо кур’єр увечері мав вертатися у Трощу, а отамана цікавило, чи дізнався Тимченко про маневри кавполку.
Іван Іванович розбудив кур’єра, з радістю впізнавши старого знайомого: гарний вояк — Микита Чміль, рішучий, сміливий, з твердою рукою. Кажуть, це він власноручно застрелив у Краснопіллі голову, й Іван Іванович ніскільки не засуджував його.
Микита протер очі, посміхнувся Тимченкові й запитав:
— Є щось нове?
— А у вас?
— Чекаємо на ваші повідомлення, добродію.
— Новин не маю.
— Нема, то й нема, — не дуже зажурився Микита. — Отаман хоче на Уланів наскочити, то просив обстановку розвідати. До суботи.
— Спробую. — Іван Іванович сів на кушетку поруч з Чмелем і запитав: — Хочеш, Микито, заробити?
— Хто грошей цурається? Хіба дурень…
— Ти не дурень, Микито, й задумав я справу… Гарну справу, й отаман буде вельми потішений. Та й взагалі для всього нашого зрушення…
— Для зрушення ми завжді готові… Але ж ви щось казали про гроші…
— Золотом пахне, Микито.
— Чого ж тягнете, добродію?
— Треба одного прикінчити, червоного більшовика й вашого найпершого ворога.
— Комісара?
— Командира червоного кавполку.
Очі в Микити вирячились.
— Однак, подейкують, він ваш зять. Тому й попереджаєте нас…
— Оце й погано, Микито, що подейкують… Сьогодні один бовкне, завтра ще хтось: от і дізнаються, звідки роги ростуть, а нам це зовсім ні до чого, навпаки, треба ховати кінці у воду.
— Я хіба заперечую: треба, то й треба…
— Чув я, тверду руку маєш, от і подумав: цього червоного командира тільки ти й можеш покласти.
— Зможу, — погодився Чміль, — але ж як до нього підступитися?
— Допоможу.
— Тоді й розмов нема.
— Ми з тобою, Микито, засідку влаштуємо. Разом я з тим командиром мешкаю, коли він з дому вийде, й стрелиш.