Останній заколот - Самбук Ростислав Феодосьевич. Страница 66
Колесников похитав головою:
— Певно, він особливо засекречений. Від усіх.
— Звичайно, — погодився Горожанин. — Але це не виправдовує нас.
27
Фрося збирала падалки під яблунею і не помітила Сергія. Той просковзнув між деревами безшумно — хотів налякати дружину, несподівано затулити долонями очі, та в останній момент Фрося озирнулася і просяяла.
— Чого так рано?
— Маю чверть години, — пояснив. — Ординарець з конем чекає на вулиці.
— Знову на банду?
— Що вдієш, така вже наша доля — поки всіх не переловимо…
— Умивайся, — розпорядилася Фрося. — За чверть години я тебе хоч нагодую. Борщ ще теплий, а котлети розігрію.
— Котлети? — здивувався Сергій. — Царська їжа, і де це ти все береш?
Фрося лише махнула рукою й побігла до літньої кухні розпалювати плиту. Добре, сухих дров досхочу, — Сергій нарубав учора ввечері.
Фрося швидко поралася на кухні, куточками очей спостерігаючи, як чоловік вмивається. Скинув гімнастерку, бризкається під рукомийником, сильний і веселий. Невже це справді її чоловік? Одразу осмикнула себе: час уже звикнути й не сяяти очима з будь-якого приводу. То її чоловік до скону життя, можна трохи й заспокоїтися. Але знала також: не заспокоїться, може, взагалі ніколи не заспокоїться й навіть старою радітиме Сергієві, як недосвідчене дівча.
А люди кажуть: кохання минає й лишається звичка. Твердо знала: то — в людей, а не в неї. Точніше, не в неї, а в них. Бо не може бути у всіх людей однаково, бувають і винятки, людей он як багацько, а вони з Сергієм — одні, й кохання в них не таке, як в усіх…
Сергій змегелив борщ, нехотя поклав ложку, Фрося помітила це й досипала, чоловік розправився з добавкою за кілька секунд — ото справжній чоловік, подумала Фрося, бо справжній та ще й молодий повинен добре їсти, то вона може дзьобнути тут, дзьобнути там — яблучко, склянку чаю, ложку каші чи вареника, а чоловікові треба добрячий шмат м’яса та ще з картоплею — і вона подала мало не повну миску нам’ятої з салом картоплі, примостивши збоку дві — кожна з долоню — котлети.
Дивилася, як квапливо жує Сергій, й думала: оце на ніч дивлячись поскаче з ескадроном кудись світ за очі воювати з бандитами. Господи, пронеси всі кулі повз нього, бо він хоробрий і лізе під них, не остерігаючись… А ти, господи, все бачиш згори й знаєш, який він сміливий і чесний, майже безгрішний, таких людей мало на світі, то збережи Сергія, хоч він і не вірить у тебе, але все одно збережи. Ти ж сам встановив на світі найвищу справедливість, то хіба можеш порушити її?
Сергій відірвався від котлети й, жуючи, мовив так, наче йшлося про щось зовсім буденне й звичне:
— Уранці, коли йшов до казарми, на мене бандит наскочив. З нагана хотів… Та, бачиш, не вийшло…
— Він стріляв у тебе? — пополотніла Фрося.
— Хотів, та я не дався.
— Хто?
— Хіба знаю? Мабуть, бандит, бо йшов назустріч і знав мене.
— Як так? — сплеснула руками Фрося й нараз вирішила: — Тепер я тебе до казарм проводжатиму.
— Ти?.. — Сергієві очі засміялися. — Ти справді мій захисник, та не оборонний. Комісар розпорядився, аби коня сюди приводили — збройний патруль… Воно, звичайно, незручно, та комісарове рішення, мабуть, правильне.
— Комісар у нас розумний, — схвалила Фрося. Помовчала трохи й мовила нерішуче — знала, що не має права казати такі слова, але й не могла втриматися: — Рідний ти мій, дуже прошу, бережи себе… Ти ж такий гарячий, а куля дурна й не вибирає… Не лізь…
Сергієве обличчя потвердішало.
— Я свій обов’язок знаю, — тільки й відповів. Підвівся, попестив Фросю по щоці, очі знову полагіднішали. — Я від куль заворожений, — пояснив, — будь спокійна…
Фрося дивилася чоловікові вслід широко розчахнутими очима.
Заворожений? Точно, заворожений, он усю громадянську пройшов, а живий, розповідав про атаки під кулеметним вогнем, а живий, рубався шаблями з біляками й махновцями, а живий…
Вистежував бандит і йшов назустріч… Певно, з банди, на яку полює тепер Сергіїв полк. Отамана Длугопольського банда і, може, Сергій сьогодні знищить її! Ото була б радість, остання велика банда в тутешніх краях, і на що вони сподіваються?
Сергій, як завжди, озирнувся від хвіртки, й Фрося посміхнулася йому. Не помахала рукою, просто посміхнулася, вона не прощалася з ним, Сергій завжди був з нею, хоч і ганявся за отаманом по навколишніх селах — для чого прощатися, коли все одно він тут, біля серця?
За ворітьми заіржав кінь, і Фрося уявила, як затанцював під Сергієм вороний красень. Не кінь, а Сергіїв товариш і друг — збереже й в разі потреби винесе з бою.
“Не треба, — ледь не заплакала, — не треба виносити з бою, і хай сьогодні цей бій буде останній, нехай пошматують червоноармійські шаблі бандитів — до останку!”
Подумавши так, Фрося й справді повірила, що саме сьогодні кавполк розтрощить бандитів, і на серці в неї полегшало. Почала перебирати яблука, бо хотіла зварити компот — вона поставить його у погріб, а завтра чи післязавтра, коли чоловік повернеться з перемогою, вона піднесе йому повний кухоль, холодного й солодкого, солодшого, ніж насправді, бо найсолодше в житті — з рук коханої.
Грюкнула хвіртка. Повернувся батько — йшов стежкою від хвіртки, видно, втомлений, бо човгав підборами, не йшов, а плуганився, й щось буркотів собі під ніс. Фрося визирнула з літньої кухні, батько помітив її, посміхнувся, зупинився, зняв кашкета й запитав:
— Сама?
— Сергій щойно від’їхав.
— Куди?
— Певне, бандитів ловити.
— Розумний дуже! — зненацька вихопилося в батька. — Та й вони не дурні!
— Скажете таке… І на що той отаман сподівається? Ідіть сюди, тату, краще вас борщем нагодую.
“Дурепочко ти моя, — замилувався дочкою Іван Іванович, — на таких, як твій батько, отаман і розраховує. Без них би йому давно кінець…”
Сів на підсунутий дочкою стілець, відчув, як смачно пахне борщ, і подумав: життя все ж не таке вже й погане, як уявлялося зранку, коли прибіг на базар Чміль — без кашкета, засапаний. У Івана Івановича аж серце тенькнуло — невже невдача? Відкликав убік, а Микита й каже:
“Той червоний командир, либонь, чаклун, і куля його не візьме. А може, просто випадок?.. Півсекунди не стачило, оступився я, чи що, але вибив він у мене з руки нагана й слава богу, що сам промахнувся… А я через паркан — і втік…”
Іван Іванович тільки й пам’ятає, що руки в нього затрусилися. Дивився на Микиту, ще не вірячи, і запитав:
“Ти що, здурів?”
“Не здурів я, добродію, а так сталося. Тобто невдача…”
Але Іван Іванович уже усвідомив, що програв. Точніше, не зовсім програв — таке можна й пережити. Сказав, втупившись у Чмеля вимогливо:
“Вертай десять червінців!”
Однак той посміхнувся зневажливо, та й одповів також зневажливо:
“Не вийде, шановний, завдаток не вертають. Я ці червінці заробив чесно, бо ще б мить — і дістала б мене червоноармійська куля”.
“Угода яка була, — спробував ще раз Іван Іванович, знаючи: не бачити йому своїх червінців, — угода була покласти комполку, чи не так?”
“А я не заперечую, однак ви, добродію, мали мені ще десять червінців заплатити, то я їх не вимагаю, витрачайтеся на щось інше… А тепер переховайте мене десь на день — два, бо, можливо, мене в Бердичеві вже шукають, той червоний командир, певно, запам’ятав, а до міліції чи ДПУ потрапляти не хочеться, у них там розмова одна — до стінки. А якщо допитуватимуть, раптом можу й бовкнути щось: хто, наприклад, напутив мене й послав на подвиг…”
“Свиня ти, Чміль, — не витримав і плюнув Іван Іванович. — Смердюча свиня, ось хто ти, і я скаржитимусь…”
“Кому?” — здивувався Чміль.
“Отаманові твоєму, Длугопольському”.
Микита аж зайшовся від реготу.
“А чи є в тебе кебета, старий дурню? — так і сказав — безсоромно. — Я ж у того отамана Длугопольського в перших помічниках ходжу, а ти хто такий?”
“Добре, — одразу позадкував Іван Іванович, — я тебе влаштую в надійної людини, однак щоб більше не бачив твоєї поганої пики в місті, пойняв?”