Скіфська чаша - Самбук Ростислав Феодосьевич. Страница 29
— І коли це трапилось?
— Увечері. Певно, вони давно там стояли.
— Чому так вважаєте?
— Олег, коли багато вип’є, розмовляє надто голосно. А я його ще з порога почув.
— А якщо пили склянками?
— Можливе й таке. Та ні… Шашлики повторювали. Порожні брудні тарілки на столі стояли.
Повідомлення зацікавило Хаблака, проте мовив умисне недбало:
— Ну й що? Зійшлися люди… Може, й раніше випивали.
— Не думаю. Кріт, коли хильне, нестерпним стає. І хлопці це знають.
— Цураються?
— Тип не з кращих.
— Точніше?
— Куркуль. Взимку снігу не випросиш.
— Щось просили?
— Хто ж з ним у видавництві не має справ? Паперу треба, олівця чи копірки… До Крота. А він ніби особисту послугу робить. Їй-богу, легше в магазині придбати, ніж на його фізіономію дивитись.
Хаблак згадав тхорине обличчя завгоспа з окулярами на кінчику носа.
— Інтелектуалом його не назвеш, — погодився.
— Ще й на руку нечистий.
— Невже?
— Не можу твердити, але чув: на кожному кілограмі паперу грамів по п’ятдесят вигадує.
— Сказали б директорові.
— А-а, — махнув рукою, — морочливо…
— Дивна позиція.
Грюкнули двері, й до кімнати увірвався Ситник. Розчервонілий, волосся скуйовджене. Кинув портфель на стіл і лише тоді побачив Хаблака. Якось одразу знітився, пригладив чуприну, подав руку спочатку Власюкові, потім, ледь повагавшись, капітанові. Сів за стіл, висунув шухляду й відразу засунув назад. Дістав з портфеля папку, розв’язав тасьми.
Чи то Власюка почала обтяжувати розмова з капітаном, чи зрозумів, що Хаблакові треба побалакати з Ситником, — удав, що має якусь справу, й залишив їх на самоті.
Ситник витягнув з папки рукопис, почав гортати сторінки, та робив це автоматично — Хаблак куточками очей бачив, як Ситник скоса зиркав на нього.
Пауза затягувалась, хлопець почав трохи нервуватися, це лило воду на Хаблаків млин, і капітан сидів, удаючи, що розглядає щось за вікном. Нарешті зітхнув скрушно, повернувся до Ситника й запитав:
— Ви знаєте, хто я такий, Олег Павлович?
— Ну, хто ж вас не знає — тепер найпопулярніша фігура у видавництві! — відповів з викликом. — Комісар Мегре!
— Вважаєте, до комісара мені далеко?
— Я нічого не вважаю і вважати не хочу. Яке мені діло?
Хаблак ще раз зітхнув.
— Клята чаша! — мовив. — Тепер шукай її сто років!
— Невже?
— Як крізь землю провалилася.
Ситник посміхнувся, але якось вимучено.
— Дивна історія… — сказав невпевнено.
— Дивна не дивна, а неприємна, та знайдемо.
— Звичайно, знайдете! — чомусь аж зрадів Ситник. — Я так вважаю: колись і десь вона обов’язково вирине. Вся її цінність у тому, що дві тисячі років… Срібло на зливок переплавляти ніхто не стане, скільки те срібло коштує! А так!..
— Скільки ж?
— Певно, не одну тисячу й не дві… І не десять.
— Звичайно, — кивнув Хаблак. — Два мільйони. Як мінімум — два. У доларах.
У Ситника округлилися очі.
— Невже? — видихнув. — Ніколи б не подумав. Але ж кому продати?
— Так, це важка справа.
— От я й кажу: все одно десь вирине.
— А якщо за кордоном?
— Вважаєте? За кордон вивезти треба. Складно.
— Звичайно, складно, хоч усяке буває. Ситник замислився.
— Тепер за кордон багато народу їздить, — сказав роздумливо. — За всіма не вгледиш. Такі гроші! — нервово зім’яв аркуш паперу.
— Так, — посміхнувся Хаблак не без єхидства. — І на машину вистачило б, і на джинсові костюми. На все життя.
— На все життя! — повторив Ситник і облизав засмаглі губи.
— А ви за кордоном були?
— їздив із “Спартаком” у Францію та Австрію. Ще — до Польщі, в Чехословаччину.
— З київським “Спартаком”? — Хаблак удав, що не знає, яким видом спорту займався Ситник. — Волейбол?
— Баскетбол.
— Давно?
— Три роки тому.
— Кинули?
— Вік…
— Скільки ж вам?
— Двадцять шість.
— Ще могли б грати.
— Важко.
— Режим?
— І режим набрид.
— Випиваєте?
— А це вже моя справа! — одповів з викликом.
— Звичайно, ваша. Але ж складно: за приватну квартиру платити треба, ще й на горілку…
— А ви мої гроші не рахуйте.
— Кожен рахує свої, маєте рацію. Просто співчуваю.
— Не треба. З якого це часу в міліції моралісти з’явилися?
— А нам без моралі не можна.
— І без наручників?
— І без наручників, — серйозно погодився Хаблак. — Бандити й злодії, на жаль, ще не перевелися.
— Недавно у нас тут майор міліцейський виступав. Оптимістичніше настроєний. Бандитів, казав, уже нема.
— Так, озброєний бандитизм ми майже ліквідували.
— Майже?
— Ліквідуємо зовсім.
— І скоро?
— Чесно кажучи, не знаю.
— От бачите…
— Люди різні бувають. Та й горілка іноді памороки забиває. От ви вчора скільки випили?
— Звідки ви взяли?
— Видно.
— Та я й про вас можу сказати.
— Отже, не пили?
Ситник енергійно похитав головою.
— А мені казали… Певно, помилилися.
— Не певно, а точно.
— Справді, які у вас можуть бути спільні інтереси з Кротом? — Запитавши це, Хаблак побачив, як взялися червоними плямами щоки Ситника.
— Чому з Кротом? — перепитав невпевнено.
— Бо вчора ввечері вас бачили разом з Юхимом Сидоровичем у шашличній. Поблизу, за рогом.
— Повечеряти не можна?
— Й горілки випити?
— Там не дають.
— Але ж ви взяли з собою. Чи Кріт?
— Вас це дуже цікавить?
— Секрет?
— Не люблю, коли сторонні совають свій ніс у мої справи! — Це прозвучало не дуже ввічливо, та Хаблак не розсердився. Однак все ж вирішив поставити Ситника на місце:
— Я не радив би вам так поводитись, Олег Павлович… Бо мене серйозно цікавить ваша розмова з завгоспом.
На мить Хаблакові видалося, що Ситник злякався. Заховав руки під стіл, стиснувши їх коліньми.
— Яка розмова? — пробелькотів. — Випадкове чаркування.
— Хто купував горілку?
— Яке це має значення!
— Можливо, має.
— Ну, я.
— Пригощали завгоспа? Для чого?
— Невже я не можу отак без усякого діла випити з колегою?
— Звичайно, можете. Але нецікаво вам з ним, погодьтесь.
Ситник, либонь, устиг узяти себе в руки.
— Нецікаво, — погодився. — Але ж тітці цегла потрібна, а Кріт усе може дістати.
— Маєте тітку?
— Авжеж.
— Для чого їй цегла?
— Має біля Русанівської протоки сад. І дерев’яний будиночок. То хоче облицювати цеглою.
— І Кріт пообіцяв цеглу?
— Казав, на тому тижні.
— Благодійник!
— Благодійник не благодійник, а ділова людина.
— Все може дістати?
Ситник підозріло подивився на капітана й не відповів.
Хаблак витяг папірець із схемою розташування людей в кабінеті директора під час зустрічі з Хоролевським. Поклав перед Ситником, попередньо позначивши хрестиком його місце.
— Ви сиділи тут? — тицьнув пальцем.
Ситник довго дивився на папірець, нарешті підвів очі на капітана.
— Так, я сидів саме на цьому місці, — відповів чітко, наче стояв у строю і доповідав командирові.
— Коли згасло світло, не підводились?
Ситник глипнув очима, вони в нього потемнішали, нараз зробилися злі.
— От що, — раптом стукнув кулаком по столу, — ідіть ви під три чорти!
— Я ж не ображав вас, Олег Павлович.
— Вважаєте, безпідставна підозра — не образа?
— Я розпитую всіх працівників видавництва, і ніхто ще не сприйняв мої запитання як особисту образу.
— Кожен має свій гонор, — одповів примирливо Ситник.
— Отже, не підводились?
— Ні.
— Ви курите?
— Хочете сигарету?
— Не палю. А сірники маєте?
— Запальничку. — Ситник витягнув і клацнув, прозорий вогник зблиснув довгим язиком. — Американська, “Ронсон”.
Хаблак узяв запальничку, клацнув також. Запитав:
— Коли згасло світло, чому не запалили?
Ситник знову заклав руки між коліна. Похитався на стільці й відповів невпевнено: