Скіфська чаша - Самбук Ростислав Феодосьевич. Страница 34

— Підстригти, Віточко, — сказав Хаблак напівфамільярно, — і не дуже високо, як завжди.

Дівчина озирнулася зацікавлено — невже не впізнала знайомого чи постійного клієнта? Звичайно, не впізнала, та посміхнулася Хаблакові, як доброму другові.

Вона запнула капітана простирадлом, нахилилася, щоб взяти гребінець і ножиці, й на її не дуже вродливому, але симпатичному обличчі Хаблак завважив роботу якоїсь думки, либонь, перебирала в пам’яті клієнтів, та все ж не могла пригадати його.

Хаблак не пішов їй назустріч, сидів і дивився, як швидко й спритно працює дівчина, нарешті, коли нахилилася до нього, запитав тихо, щоб не почули поруч:

— У вас коли обід, Віточко?

Дівчина подивилася здивовано, та все ж зиркнула на годинник і відповіла:

— Через півгодини.

— Як ви дивитесь на невеличку екскурсію до шашличної на Петровській алеї?

— Але ж?.. — підняла брови. — Щось я не пригадую… — Вона подивилася на Хаблака збоку вивчаюче, капітан перехопив цей погляд у дзеркалі й запитав:

— Маєте годинну перерву?

— Взагалі, півгодини, проте я можу затриматись.

Це прозвучало як згода, капітан фамільярно, але дуже обережно торкнувся Вітиних пальців і уточнив:

— Отже, о першій? Я чекатиму на вулиці.

Віта кивнула й знову подивилася вивчаюче, видно, Хаблак сподобався їй.

Капітан підвівся з крісла легко, чесно кажучи, не думав, що дівчина так швидко погодиться, та все ж розраховував якось умовити її, ішов і бачив куточками очей у багатьох дзеркалах кілька Вітиних відображень, і з кожного дівчина дивилася на нього трохи здивовано.

Віта не примусила Хаблака чекати: вийшла рівно о першій у червоному легесенькому, зважаючи на теплу погоду, плащі. Хаблак узяв її за лікоть, і вони почимчикували до Петровської алеї — іти до шашличної десять хвилин, чи варто сідати в тролейбус?

Капітан не став більше випробовувати Вітине терпіння.

— Мене звуть Сергієм, — нахилився до дівчини, — а те, що вас — Віта, я дізнався в касирки. І мені чомусь дуже захотілося нагодувати вас шашликами.

— У вас часто виникають такі бажання?

— Ну, що ви, навіть у Києві рідко побачиш таку гарну дівчину з абсолютно симпатичним носиком.

— І хто ж ви такий?

— Маєте на увазі професію?

— Звичайно.

Капітан згадав, як довелося колись видавати себе за торговельного працівника.

— Директор магазину, — пояснив і відразу відчув, як зацікавилася дівчина. Мимовільно притишила крок і зиркнула грайливо.

— Гастроному? — уточнила.

— Промтоварного.

— Ого! — вигукнула з повагою. — З вами треба дружити.

— Звичайно. І я сподіваюсь, що наша зустріч не остання.

— Дивлячись, як ви поводитиметесь…

— Як недосвідчене теля.

— По вас не скажеш.

— Мабуть, я більш схожий на битюга. Але тільки зовні.

— Ну, знаєте, — засміялася Віта відверто заохочувально, — з вас вийшло б тільки чверть битюга, може, й менше.

— Але й на орловського рисака я не схожий.

— Займаєтесь спортом?

Хаблак подумав, що його ранкові пробіжки по Русанівській набережній ще не спорт. Похитав головою.

— Легка зарядка. На більше не маю часу. Торгівля, знаєте…

— Догадуюсь. А ви не скидаєтесь на директора магазину.

— На кого ж?

— На військового.

“Що ж, їй не відмовиш у спостережливості”, — подумав Хаблак. Це влаштовувало його: може, вдасться розвідати щось цінне про Розалію Ютковську. Звичайно, це мало б сенс, якщо перукарка Роза вплутана в трагедію на Русанівських садах. А якщо ні?

Ні то й ні, вирішив, зрештою, скільки разів йому доводилося тягнути пусті лотерейні квитки? Певно, більше, ніж людині, яка систематично купує їх.

Шашлики виявились непоганими, вони смакували не тільки капітанові, Віта з апетитом їла й поглядала на Хаблака лукаво — білява й кирпата лялечка, не дуже розумна й освічена, але для чого освіта, коли маєш такого симпатичного носика, здоровий колір шкіри й сірі очі?

— Як вам працюється? — здалеку почав Хаблак. Мусив завести розмову про перукарські справи, потім непомітно перевести її на Ютковську.

— А-а… — відповіла зневажливо, — все одне й те ж: угорка, бокс, напівбокс… Набридло.

— А в мене: прийом товару, план, кожен хоче мати прогресивку!

— А дублянки в тебе бувають? — Віта одразу перейшла на “ти”.

Хаблак похитав головою.

— Ти що! Звідки нам?.

— Шкода… Але ж ви там одним миром мазані, можеш дістати?

Хаблак подумав: обіцянка його ні до чого не зобов’язує, сказав обнадійливо:

— Спробуємо.

— Тебе сам бог мені послав.

— А тобі личитиме дублянка. Хоча тобі все личитиме. Навіть сукні Бердичівського швейоб’єднання.

— Невже такі погані?

— Вони хитрі, шиють лише на вродливих дівчат.

— Хіба я вродлива?

— Мені подобаєшся.

— Ось у мене подруга!

— Не кажи, — Хаблак поморщився, — уявляю собі…

— Розка, шикарна!

— Роза? Така ж білява, як ти?

— Каштанова.

— А мені до смаку лише блондинки.

Віта обдарувала Хаблака посмішкою і поплескала по щоці.

“А вона звикла не втрачати часу, — подумав капітан. — Що ж, мені також ніколи”. Запропонував:

— Може, ввечері візьмеш свою Розу й десь повечеряємо? Я запрошу товариша.

Віта енергійно похитала головою.

— Не вийде, Розалія зайнята.

— Одружена?

— Гірше. Там такі хлопці! І Розці подобаються.

— Аж двоє?

— Двоє, — зітхнула. — Як бики.

“Одного вже нема, — подумав Хаблак. — А якщо Ситника вбили з ревнощів? І вся ця історія не має ніякого відношення до скіфської чаші?”

— І хто ж вони? — запитав, жуючи шашлик, байдуже, наче залицяльники Ютковської й справді не цікавили його.

— Один нічого, письменник. Ох, і щастить Розці, — вигукнула нараз, — письменник і гарний! Він ще не відомий, але оповідання пише чудові, я слухала й сподобались. Буде знаменитим, — додала з заздрістю, — і Розка коло нього!

— Новелісти — бідні, — заперечив Хаблак. — І легковажні.

— Але ж їх усі знають.

— З визнання дублянку не зшиєш, воно не гріє. А що таке слава без грошей?

Віта притиснулася, буцім випадково, коліном до Хаблакової ноги. І відразу відсахнулась.

— Ти розумний і все знаєш.

— Кожного дня рахувати доводиться, — ствердив капітан. — Така вже звичка.

— Гарна звичка.

— А хто ж другий у Рози? — капітан повернув розмову в потрібне русло.

— Роботяга… Звичайний шофер, пусте.

— Досвідчений шофер знаєш скільки має! Якщо на автобусі чи дальні рейси…

— І Роза так каже.

— Все розуміє.

— Роза — практична! — зітхнула. Віта так, наче сама нічого не розуміла в житті й усі обводили її навколо пальця.

— До шофера схиляється?

— Не знаю.

— От що, — перегнувся через стіл Хаблак, удавши, що ця думка тільки-но майнула в нього, — запроси свою Розу з шофером, десь повечеряємо. Ти до котрої сьогодні?

— До сьомої.

— Ну й добре, я подзвоню після шостої. Телефон у перукарні є?

Віта записала на паперовій серветці.

— А ти настирливий, — мовила схвально.

— Я на тебе оком відразу накинув, — зізнався Хаблак. — Коли тільки зазирнув до вас. Дивлюсь, така симпатична й кирпата.

— Кирпата, — скрушно зітхнула Віта, і капітан збагнув, що це — одна з найбільших її життєвих прикростей.

— Кирпата — це чудово! — вигукнув із захватом.

Дівчина підвелася з жалем.

— Час іти, і так уже забарилися.

— У вас стільки майстрів…

— Старі й сердиті.

— Переб’ються.

— Сьогодні переб’ються, — погодилась Віта. — Та все ж лаятимуться за запізнення.

Провівши дівчину, Хаблак поїхав до управління. Каштанова не було, подався до прокуратури, не було й Зозулі. Хаблак подумав, що лейтенант мав би вже впоратися, — подзвонив до видавництва й попросив Данька навідатися через півгодини до карного розшуку. Він розрахував правильно, Зозуля з’явився хвилин через п’ятнадцять: розчервонілий і чомусь схожий на яскраво розмальовану дитячу куклу. Поклав перед Хаблаком маленьке фото, витягнуте з особистої справи, доповів: