Скіфська чаша - Самбук Ростислав Феодосьевич. Страница 40

Дробаха обійшов стіл і зайняв своє місце. Заперечив:

— Могли, громадянко Ютковська. Мені вам важко повірити, та, на жаль, поки що мушу. Тепер от що: ви заходили колись до видавництва “Кристал”?

Ютковська відповіла, не вагаючись:

— Ніколи.

— Але ж знали, що Ситник працює там?

— Він не робив з цього таємниці.

— А Бурнусову було відомо, що ви зустрічаєтесь із Ситником?

— Колись він побачив нас на Хрещатику.

— А як поставився до цього?

— Влаштував скандал.

— А Ситник?

— Він любив мене й сказав, що не відступиться.

— Бурнусов погрожував йому?

— Ще й як! — Розалія пожвавішала, й Хаблак подумав, що їй зовсім не шкода Бурнусова, взагалі не шкода нікого, закохана лише в себе й цінує тільки власне благополуччя — певно, зараз почне топити Бурнусова. Так воно й сталося. Ютковська витягнула ще одну сигарету, поспішливо прикурила — либонь, за цей час прийняла остаточне рішення — і мовила:

— Жека сказав, що вб’є Олега.

— Тоді ж, під час скандалу на Хрещатику?

— І тоді, і пізніше. Однак я не надавала цьому значення. Але ж тепер… Невже це він?

Отак швидко, за кілька секунд продала, плюнула й розтерла не вагаючись… Адже ж не знала, що міліція має проти Бурнусова неспростовні докази і що того вже заарештовано.

— Так і запишемо, — якось сумно констатував Дробаха. Хаблак розуміюче зиркнув на нього: завжди сумно стикатися з людською підлотою, та ще в такому оголеному вигляді.

— А Бурнусов знав, що Ситники мають дачу на Русанівських садах? — запитав Хаблак.

Ютковська задумалася на мить: видно, зважувала, як відповісти. Зрештою, визнала за краще не відповідати нічого.

— Мені це невідомо, — запевнила, — може, й довідався від когось.

— Де мешкають ваші батьки? — поцікавився Дробаха.

— В Миронівці, Київської області.

— Крім тітки, маєте родичів у Києві?

І знову Ютковська завагалася на якусь мить. Але відповіла твердо:

— Ні, не маю.

Дробаха підсунув їй протокол.

— Прочитайте уважно й підпишіть, — попросив. — Якщо, звичайно, згодні з записаним.

Коли Ютковська пішла, Дробаха дістав з шафи чисті склянки, налив Хаблакові й собі крутого чаю, насипав у свою склянку аж чотири ложечки цукру, довго розмішував, нарешті запитав:

— Ну як, сподобалась?

— Я з нею танцював у ресторані, — посміхнувся капітан, — і знаю її трохи краще.

— Все їй бог дав, крім душі.

— Таким, кажуть, легше жити.

— І ви вірите в це? — зовсім щиро здивувався Дробаха.

— Кажуть, — уточнив Хаблак, — це не я кажу, а інші. Не заздрю тому, хто потрапить до її тенет.

— Не один… — Дробаха подмухав на пальці. — Не один там буде, капітане, бо на такі коліна та інші принади клюнути легко. І вона це добре знає.

— Тоді для чого їй Бурнусов? Навряд чи хотіла жити з ним.

— Звичайно. Їй і Ситник не потрібний. Хлопець видний, покрутила трохи й кинула. Розалія Ютковська знайде собі кращу партію. Вбіленого сивиною, з грошима, автомобілем і дачею. А з Бурнусовим їздитиме до ресторанів.

— Це вона подзвонила Ситникові, — переконливо мовив Хаблак, — і запропонувала зустрітися на дачі.

— Як міг вийти на неї одесит? — завагався Дробаха. — І де чаша?

— Переконаний, що Ютковська не випадково познайомилася з Ситником.

— Не кажіть. Вже кілька місяців зустрічаються, а ситуація з чашею виникла цими днями…

— Хтось спритно скористався з їхнього знайомства.

— Крота ви майже виключаєте?

— Він зовсім інша людина… І якщо навіть я повірив йому, то…

— Буває, Сергію Антоновичу, ніщо не чуже людям, навіть таким законникам, як ми з вами.

— Ютковська! — вперто нахилив голову Хаблак. — Зараз за нею пішли наші хлопці. Цікаво, що вчинить?

— Вона дівчина розумна й обачлива.

— Певно, обачлива. І не простий пішак. Треба вивчити коло її знайомств.

— Чудова в неї робота, — поморщився Дробаха, — сів клієнт у крісло, поголила, пішов… Десятки людей за день… І з кожним побалакає, кожному посміхнеться, а про що говорять — дзуськи дізнаєшся.

— Отож, — погодився Хаблак. — Але там новий завідуючий. Молодий і талановитий, брав участь у конкурсі перукарів у Варшаві. Напевно, комсомолець, і я спробую з ним порозумітися.

— А як з одеситами?

Хаблак витягнув з паки папірця, подав слідчому. Повідомив:

— П’ятеро одеситів жили того дня в готелі “Славутич”. Дві жінки, їх виключаємо одразу. Ще одного, Петра Андрійовича Чертова, також. Вдень коли “одесит” мав розмову з Бурнусовим, сидів на колегії міністерства, потім вечеряв з товаришами. Повне алібі. А з двома не завадило б познайомитися. Віктор Юрійович Панасенко та Георгій Вікторович Макогон. Панасенко працює в порту інженером, Макогон — барменом у готелі “Моряк”. Я думаю, зробимо так: зараз Зозуля зателефонує одеським колегам, вони дістануть нам фотографії Панасенка та Макогона, покажемо їх Бурнусову — може, когось і впізнає. А я — до перукарні. Заскочу тільки в управління.

Поки Хаблак добирався до карного розшуку, туди надійшли перші повідомлення від оперативників, котрі стежили за Ютковською. Після розмови з Дробахою Розалія подалася до Бурнусова, розмовляла з Жекиною сусідкою, певно, дізналася про його арешт і одразу подзвонила комусь з телефону-автомата. Потім поїхала додому. Телефону в неї на квартирі не було, отже, зв’язок із зовнішнім світом могла підтримувати лише через тітку.

Завідуючого перукарнею викликали до міського управління побутового обслуговування. Був він людиною справді молодою, років двадцяти п’яти, не більше — чорнявий, усміхнений, рожевощокий, либонь, все у житті тішило його, зрештою, воно поки що тільки посміхалося йому: в такому віці стати завідуючим, з’їздити до Варшави й зайняти там друге місце на конкурсі, бути обраним секретарем комсомольської організації управління… Завідуючий люб’язно посміхнувся Хаблакові, потиснув йому руку без жодної запопадливості чи здивування, назвався:

— Яцків Михайло Гнатович.

Серйозно, не перебиваючи й нічого не уточнюючи, вислухав капітана й заявив дещо пишномовно:

— Спробуємо допомогти вам, товаришу Хаблак. Силами громадськості.

— Але так, щоб Ютковська ні про що не дізналася.

— Не з лика шиті, — посміхнувся, як на капітанову думку, задерикувато й самовпевнено.

— І обережно з Вітою Як її прізвище? Зубач? Так-от, Вікторія Зубач, наскільки мені відомо, подруга Ютковської і може поінформувати її.

— Мені це також відомо… — зауважив Яцків. — Хто з ким товаришує в перукарні, хто — навпаки.

— Вибачте.

— Чого ж вибачатися? Це мій обов’язок.

Хаблак залишив Яцкову свій номер телефону й повернувся до управління. Ще в коридорі його перепинив Зозуля й повідомив, що фотографії Панасенка та Макогона одеські товариші перешлють тригодинним рейсом — пів на п’яту вони будуть у Жулянах.

— Давай на п’яту сюди Бурнусова, — розпорядився Хаблак і пішов до Каштанова. Полковника не застав. Посидів трохи в приймальній, жартуючи з новою секретаркою Сонею. Вона недавно працювала в розшуку і все сприймала на віру, навіть зовсім неправдоподібні байки.

— Кажуть, капітане, що ви знайшли убивцю? — Соня округлила й так круглі голубі наївні очі. — І як це вам удалося?

— Постріляли трохи, не хотів здаватися, нах-хаба! — пояснив Хаблак зовсім серйозно. — Ледь не пробив благородне Зозулине серце.

— Невже, — сплеснула долонями, — невже ви так ризикували?

— А ми ризикуємо щодня. Я б сказав, щохвилини.

— І ви справді стріляли в нього?

— Для чого ж нам дають пістолети? Але Зозуля кинувся на злочинця, як лев, і обеззброїв.

— Він видається таким скромним…

— Бачите, насправді герой, і серце в нього героїчне. Одержить нагороду.

— Орден?

— Ну, орден не орден, а медаль чи іменний годинник.

— Він завжди подобався мені.

— По-моєму, Сонечко, ви йому більше.

Секретарчині щоки порожевішали від задоволення.

— Невже?

— Він сам мені признався. — Звичайно, ніхто Хаблакові не признавався, але всі в управлінні знали, що Зозуля задивляється на Соню, і капітан вважав, що робить конче корисну й необхідну справу. — Казав: якщо б міг, присвятив би цей подвиг вам.