Скіфська чаша - Самбук Ростислав Феодосьевич. Страница 57

— Ось ти який… Добре, добре!

Декан мав крутий норов, судив про людину з першого погляду й уперто відстоював свою думку. На другому курсі за його порадою Устимчика обрали секретарем курсового комсомольського бюро. Федір, хоч і пручався на зборах, робив це більше для годиться. В душі ж був задоволений: і рекомендація декана, і виступи однокурсників тішили його самолюбство.

На четвертому курсі Устимчика обрали членом профспілкового комітету університету. В ньому вже майже нічого на залишилося від колишнього сільського парубка в кепці, хіба що при нагоді згадував про тракторну бригаду, котра, мовляв, дала йому путівку в життя.

Стрункий, високий, смаглолиций, з великими карими очима, він мав неабиякий успіх у дівчат. Спочатку цурався їх, не знаючи, про що і як з ними розмовляти, та згодом зрозумів, що дівчина, якій ти подобаєшся, легко вибачить вайлуватість і незграбність, аби ти, либонь, хоч трохи помітив її вроду. Щоправда, скоро Федір зовсім позбувся своєї ніяковості: йому подобалося бувати серед дівчат, запаморочити голову сьогодні одній, завтра — іншій. Він завжди майже точно знав, що з яким дівчиськом міг собі дозволити, й ніколи не переступав цю межу — беріг свою репутацію, намагаючись, щоб вона, хоч про людське око, не була зіпсована.

Коли розподіляли призначення, декан запропонував залишити Устимчика в Києві. Він уже розмовляв з начальником управління міліції: там потрібні тямущі молоді хлопці з вищою освітою, і Федір — найперша кандидатура.

Устимчик погодився відразу: міліція, то й міліція, аби Київ. То більше, що робота там цікава. Іноді, кажуть, дещо небезпечна, однак це ж не перешкода.

З того часу минуло три роки. Устимчик розчарувався в роботі, хоч не любив признаватися в цьому навіть самому собі. Великі й цікаві справи траплялися на так уже й часто, більшу частину часу займало складання різних довідок, звітів, листування з обласними управліннями, розслідування дрібних злочинів. У глибині душі Федір сподівався, що вже в перші ж дні його роботи в карному розшуку підвернеться карколомна справа, яку він відразу розплутає, а далі — слава, пошана, чини й посади…

А тут мало не три роки — і все в лейтенантах…

Тверезо оцінюючи своє становище, Устимчик зрозумів, Що зможе зробити кар’єру — він не соромився цього слова, — або наполегливо працюючи, або завдяки щасливому випадку чи підтримці чиєїсь сильної руки.

Перший шлях був довгий: не один рік мине, поки тебе помітять та оцінять. Щасливий випадок — справа вельми ненадійна. Залишалась сильна рука. Шукаючи її, Федір і познайомився з Тетяною — дочкою одного з впливових у республіці працівників.

Спочатку Устимчик навіть не повірив у свій успіх: щастя саме лізло в руки. Правда, Тетяна, чесно кажучи, не сподобалась йому — висока, сутулувата. Але ж кажуть, що з лиця воду не пити.

Тетяна була дівчиною сучасних поглядів: вже в перший вечір Устимчик зірвав у неї довгий і не зовсім безневинний поцілунок.

— З тобою не занудьгуєш, — чи то поскаржилась, чи то схвалила Федорову настирливість Тетяна.

Устимчик бачив, що він справив враження на дівчину. Це було видно й недосвідченому оку: вона весь вечір намагалася триматися біля нього й танцювати лише з ним, образилась на подругу, гарненьку біляву дівчину, спіймавши її на кокетуванні з Федором. А коли Устимчик запропонував провести додому, відверто зраділа.

Вони зустрілися наступного вечора й через день…

Щоразу Тетяна вигадувала привід для побачення: то контрамарки на нову виставу, то в подруги день народження, то просто хотілося проїхатися по Дніпру. На ці побачення Федір уже йшов зітхаючи й радів лише тоді, коли бачив Свєту — оту гарненьку біляву дівчину, з якою була Тетяна першого дня.

Либонь, Світлана розуміла це, бо кидала на Федора недвозначні лукаві погляди.

Устимчик не раз думав: під три чорти Тетяну з її поцілунками. Гнівався сам на себе, проте наступного дня знову йшов до неї. дивився світлими чесними очима, знаючи, що такі шанси часто не підвертаються.

А Тетяна пропускала університетські лекції, бігала з перукарні до кравчині, намагаючись бути все принаднішою, дзвонила Устимчикові по два — три рази на день і набридла вже не лише йому, а й секретарці.

На роботі Федір, правда, вдавав, що нічого серйозного нема, та з легкої руки секретарки в управлінні перешіптувались: Устимчик має наречену. А той на натяки товаришів відбувався жартами — мовляв, оженили, а я й не знаю, не відаю.

А тим часом усе йшло до свого логічного завершення. Запропонував би Устимчик Тетяні сьогодні б одружитися, вона б ні хвилину не завагалася.

Нарешті настала ця щаслива для дівчини мить. Вони сиділи в парку на дніпровських схилах. Було вже пізно. Поодинокі перехожі порушували їхню самотність.

Тетяна притиснулася до Федорового плеча гарячою щокою, дивилась на нього знизу застиглими очима.

Устимчик погладив руку дівчини, міцно, до болю стиснув пальці у своїй великій сильній долоні.

Тетяна примружила очі, затріпотіли вії.

— Я тобі справді подобаюсь? — мабуть, у сто п’ятдесятий раз запитала. — Чому? Що в мені найбільше тобі приглянулося?

В душі Федір цинічно посміхнувся.

“Батько!” — мало не вимовив, та переміг себе й схилився до дівчини, зазирнувши у великі чорні очі.

— Очі в тебе як зірки, — сказав проникливо. — Чорні зірки…

Устимчик не кривив душею: справді, Тетянині очі, великі, добрі, навіть наївні дивно контрастували з грубуватою зовнішністю.

— Чорні зірки? — перепитала дівчина. — Хіба зірки бувають чорними?

— Ти сама як зірка! — прошепотів Федір. — І будь моєю зіркою!

— Що ти сказав? Як це розуміти?

— Ти ж тямуща дівчина, Таню! — Устнмчикові надокучило грати на ліричній струні. — Невже й тепер треба сюсюкати, щоб запропонувати дівчині стати дружиною?

Тетяна зітхнула:

— І все ж як гарно ти говорив. Слова красиві, немов з самоцвітів, — притулилася до Федора. — Коли ж ми поберемось?

— Коли хочеш. Але як твої батьки?

— Приїзди в неділю до нас, — запропонувала Тетяна, — познайомишся з батьком. Він у мене хороший, дай боже кожному. Сядеш на автобус і приїдеш на дачу.

— Хо! У вас своя дача? — удавано здивувався Федір. — Хто ж твій татусь?

— Керівна кадра, — посміхнулась Тетяна. — Однак це нічого… Він симпатяга…

— Симпатяга, кажеш? А він мене не прожене?

— Не думала, що ти такий полохливий.

— Я не про себе. — Федір раптом посерйознішав і мовив урочисто, навіть патетично: — Але ж від цього залежить так багато! Може, я йому не сподобаюсь.

— Ну то що ж? У мене своя голова на плечах!

— Підеш проти батька?

— Що мені батько…

— Так, ніщо на світі не перешкодить нам! — Федір відкинувся на спинку лавки. Він-бо твердо вирішив будь-що сподобатись батькові: одруження без його згоди аж ніяк не входило в плани хлопця.

До зустрічі з ним Устимчик готувався вже давно, уявляючи собі різні варіанти, — і раптом Хаблак вигадав цю, як виявилось, безглузду поїздку в село. Спробуй поясни потім, що служба…

Та, зрештою, все обійшлося добре. Катрі вдома не було. Федір переодягнувся в новий костюм, дбайливо зав’язав краватку й поспішив до зупинки таксі.

На дачу до Гавриленків завітав гість — колишній співробітник Антона Володимировича, — і Тетяна попросила сусідського хлопця збігати за батьком, що рибалив на Дніпрі.

Гість зручно розташувався в качалці на веранді: погойдуючись, розповідав про справи в області, де він обіймав якусь посаду. Тетяна удавала, що уважно слухає, зрідка вставляла: “Он як… Цікаво, а я й не знала…” — а насправді думала про Федора, який ось-ось мусив з’явитися. Дівчина хвилювалася — якщо Федір не сподобається батькові, це викличе додаткові ускладнення. Трохи дратував гість із своїми глибокодумними міркуваннями, але ж он уже й батько з вудками…

Давно вже минула дванадцята, коли Федір повинен був приїхати, а його все нема. Тетяна кілька разів виглядала з хвіртки — може, шукає їхню дачу. Нервувала й навіть сердилась. Батько, правда, й виду не подає, весь у розмові з гостем, однак якісь веселі іскорки спалахують в очах, коли зиркає на дочку.