Скіфська чаша - Самбук Ростислав Феодосьевич. Страница 9

Агал одразу згадав неприязний погляд довгобородого скіфа на помпезній учті, влаштованій Скіпуром.

Отже, Сорат! Але що Соратові треба від нього? Чого вони не поділили?..

Агал наблизився до Воврана — той стояв з піднятою головою й не відводив погляду.

— Я беру тебе до себе! — мовив Агал і одразу побачив, як трохи затремтіли куточки вуст у пастуха — повільно опустився на коліна, торкнувшись пучками землі, й пообіцяв, дивлячись віддано:

— Ти не пошкодуєш!

— Дарую тобі десять кобилиць і три десятки баранів.

— Ти щедрий, мій господарю!

— Нікому не кажи про те, що сталося.

— Так, нікому, — повторив Вовран. Витягнув із сагайдака дві стріли, подав Агалові. — Я підібрав їх біля байрака.

Агал схопив стріли нетерпляче — цікаво, яка з них ледь не зачепила його? Смерть, що просвистіла поруч!

Звичайні стріли із спижевими наконечниками, безіменні стріли, яких тисячі…

Агал передав їх Савії.

— Заховай! — наказав. — Нехай полежать.

Він відпустив Воврана й знову приліг у затінку. Малюнок уже не тішив його. Першим порухом було податися до Скіпура й розповісти про все, але, розміркувавши, полишив цю думку.

Які докази в нього? Вовран з його розповіддю?

Сорат скаже, що брудний пастух помилився, та й кому вірити — вельможі чи пастухові? Єдиний доказ — стріли. Але ж він сам уже визначив, що таких стріл — тисячі.

Замислившись, Агал не помітив, як на килимок поруч нього опустилася Савія, притулилася, та Агал не був у настрої й відсторонився. Нараз Савія мовила таке, що він ледь не підскочив на килимку:

— Я знаю, чому саме Сорат послав своїх людей стріляти в тебе.

— Й мовчиш?!

— Бачиш, ні…

— То чому ж?

— Сорат хотів, щоб Скіпур віддав мене за його сина.

Агал зневажливо посміхнувся: колись він бачив Соратового сина — хлопець одного віку з ним, але мало не Соратова копія: низенький, кривоногий, огрядний і круглолиций, обличчя завжди улесливо-усміхнене й лиснюче від поту.

— Тебе — такій жабі? — запитав недовірливо.

— Так, жабі… — скривила губи Савія.

Агал скочив на ноги. Стояв, випнувши груди, високий, стрункий, мускулястий, і голосно реготав — зневага й зверхність були в цьому реготі.

Нараз подумав: але ж Сорат має нелічені табуни і його влада — мало не царська…

І все ж не царська, вирішив з полегшенням. Але на сьогоднішній випадок треба зважити, і стріли, що лежать на землі, перша пересторога.

— Нікому жодного слова! — наказав Савії.

Так, поки треба затаїтися, нехай Сорат гадає, що ніхто нічого не знає, нарешті настане час і він поплатиться за свою підступність.

Розгнівавшись, Агал рішуче затер свій малюнок, не до цього зараз: мистецтво розслаблює, а він мусить стати обачливим і хитрим, навіть жорстоким, лише тоді упорається з Соратом.

Та хіба тільки з Соратом? Либонь, не один вельможа гнівається через те, що Скіпур нарік його своїм спадкоємцем, сплять і бачать себе царями, а тут — юнак, який нічим не проявив себе, до того ж, певно, просякнутий грецьким духом. Три роки в Ольвії не могли минути даремно — кому потрібне його мистецтво, карбовані чаші? Все можна купити за золото, головне — споконвічні звичаї, прадідівські устої, і горе тому, хто порушить їх.

Жорстока зморшка залягла біля Агалових вуст: він доведе, що народився справжнім скіфом, і горе тому, хто насмілиться стати йому напереп’ят!

Агал витягнув із шкіряних піхов гострого довгого ножа, прицілився й метнув у кибитку, що стояла кроків за тридцять. Ніж застряг у дошці на палець: так, рука в нього тверда і око зірке — нехай вороги стережуться.

Ця думка принесла полегшення, простягнувся, поклавши голову на коліна Савії, — жінка попестила йому обличчя м’якими долонями, й ця ніжність повернула Агалові гарний настрій: зрештою, якщо бути обережним, особливих підстав для хвилювання нема.

Минув ще тиждень. Тепер Борисфен був на відстані триденного переходу, далі табуни й отари не йшли: тут починалися володіння скіфів-хліборобів — вони платили Скіпурові данину, і той оберігав їх від ворожої навали.

Після обіду до Агалової кибитки прискакав царський гонець і передав, що Скіпур хоче побачити племінника. Буланий десь оступився і шкутильгав, Агал сів на невисоку, але швидку гніду кобилу, її не міг наздогнати найпрудкіший жеребець. Вона випередила Вовранового коня одразу на два-три корпуси, хоч пастух і скакав на високому й гарячому вороному жеребці — коні летіли, аж ковила стелилася під ними.

Тепер Агал нікуди не відлучався без Воврана. Звик до мовчазного пастуха й сприймав його відданість, як належне: зрештою, він владен підняти людину з багна чи залишити її там навічно…

Вони їхали швидко, й скоро показалися перші поля. Хліб на них уже був зжатий, і тільки поодинокі невивезені копи рідко стояли в степу, вони стовбичили якось самотньо на колючій стерні, на жалюгідних розораних клаптиках посеред нескінченного віковічного степу — видавалися ранами на ньому, і Агал інстинктивно об’їжджав їх.

Скіпурові кибитки стояли поруч невеличкого селища скіфів-хліборобів. Притулилося воно в улоговині, яка ’захищала будівлі од північних вітрів. Жили люди переважно в землянках, викопаних на схилах улоговин, поруч височіли дерев’яні огорожі для худоби, на витоптаному току біля землянок кілька чоловіків рівномірно змахували ціпами — молотили хліб, а жінки підносили снопи.

Нарешті дісталися царевого тирла. Скіпур сидів біля кибитки й дивився, як молоді пастухи об’їжджають коней. Це було справді захоплююче видовисько, і людина вдумлива й спостережлива могла одержати від нього не тільки задоволення. Скіпур запам’ятовував найсильніших та найспритніших юнаків: з них могли вийти хоробрі воїни, а найперший обов’язок царя — дбати про силу свого царства.

Побачивши Агала, Скіпур вказав йому на місце поруч себе.

— Там, — махнув рукою невизначено на північ, — багато птахів, поїдемо на полювання.

— Дрохви? — зрадів Агал.

— Так.

Полювання на цих величезних птахів завжди пробуджувало в Агалові мисливський азарт. Сторожкі птахи не підпускали людей близько до себе, лише найспритнішим та найхитрішим мисливцям удавалось обманути їх. Агал полюбляв підкрадатися до дрохв вибалками та улоговинами. Він ховався за коня й потихеньку наближався до зграї птахів — з-під коня й стріляв по них, поки дрохви не зчиняли тривогу.

Вони посиділи трохи, дивлячись, як приборкували невисокого, але жвавого й злого жеребчика. Кінь не давався, довго вибрикував, скинувши двох пастухів, і тільки третьому — юнакові із зовсім ще рожевими щоками — вдалося всидіти на ньому.

Жеребчик крутився, ставав дибки, бив задніми ногами, та юнак розпластався на ньому, як степовий барс, обхопивши шию. Кінь намагався дотягнутися до його рук міцними білими зубами, сердито іржав, проте ніщо не допомагало йому, нарешті рвонув у степ: хотів все ж утекти від свого мучителя — це вже означало перемогу людини, і справді, через деякий час юнак урочисто повернувся до царської кибитки. Жеребчик був увесь у білій піні, важко дихав, втомлено й скорено опустивши голову.

Скіпур махнув рукою, відпускаючи пастухів. Йому підвели незмінного улюбленого білого жеребця, Агал на своїй гнідій лошиці ледь діставав цареві до плечей, Скіпур позирав на нього згори, певно, це подобалось йому, бо посміхався поблажливо й ласкаво.

Сонце вже почало схилятися на спадень, вони їхали спроквола, не обминаючи викошені поля: Скіпур і Агал попереду, за ними, трохи на відстані, півсотні вершників — охорона, слуги й мисливці, покликані забезпечити успіх царської розваги.

Проминули ще одне селище хліборобів: із землянок висипали люди, стояли й дивились на пишну процесію, бородаті чоловіки, кремезні й міцні, стояли, сповнені гідності, нічим не виявляючи вірнопідданства.

Агал подумав, що цих земляних хробаків можна було б-трохи навчити поштивості, хотів сказати про це Скіпурові, та утримався: вони обігнули невеличкий дубовий гайок і виїхали на високий берег. В Агала перехопило дух від простору, що відкрився: широкий Борисфен ніс свої безкінечні води до моря, вітер брижив воду на ньому й доносив її свіжість аж сюди.