Вибух - Самбук Ростислав Феодосьевич. Страница 30

Валбіцин відчув, що жах трохи відпустив його. Йому мають повірити, труп шефа команди “Цепеліна” — переконливе свідчення його лояльності. Непомітно черевиком намацав тіло гауптштурмфюрера. Як добре все склалося, чудово, що Краус погидував особисто кінчати гауптштурмфюрера й доручив акцію йому…

Штурмбанфюрер, правда, може розколотися, розповісти про справжні мотиви вбивства, проте хто повірить фашистові, есесівцеві, який готував замах на самого Верховного Головнокомандувача?

А він, Валбіцин, чесно й детально розповість про те, як Краус примушував спеціалістів “Цепеліна” розробляти цю брудну акцію — спеціально приїхав з Берліна, привіз диверсанта, кажуть, РСХА витратило понад п’ять мільйонів марок на підготовку диверсії…

Валбіцин з ненавистю зиркнув на Крауса. Здається, ворушиться, а було б значно краще, якби той чорнявий майор прикінчив його. Зайві свідки завжди шкодять.

Нараз пролунав постріл, за ним другий — стріляли біля літака, либонь, цього разу в того майора виникли ускладнення — американський пілот чинив опір. Капітан, який вартував Валбіцина, обернувся до хвіртки, крізь яку проглядався шматок поля, він підставив Валбіцину спину, на секунду чи дві, спину у вилинялій гімнастерці, і Валбіцину вистачило цих двох секунд, аби збагнути, що випадок підніс йому останній шанс: тепер він уже не контролював своїх вчинків, просто не міг контролювати, робив усе швидше, ніж можна було осмислити. Нахилився і схопив руків’я ножа, що стирчав із спини гауптштурмфюрера, лезо зблиснуло і опустилося на спину капітана, розідравши легку й піддатливу тканину. Толкунов випустив пістолет, Валбіцин перехопив його в повітрі, помітив перекошене від жаху чи люті обличчя Маркова, побачив, як тягнеться той до пістолета, засунутого за пас, — не цілячись, вистрілив у Маркова й кинувся до хвіртки.

Не знав, влучив у Маркова чи схибив, але не мав ані секунди на роздуми. За два кроки — хвіртка, й паркан захистить його, спочатку паркан, а за ним кущі й байрак, далі знайома стежка, що веде в обхід парку. Він знає тут мало не кожен кущ, і навряд чи смершисти наздоженуть його. До того ж має пістолет з повною обоймою…

Обминувши густі зарості, Валбіцин узяв різко праворуч, до байраку, однак в цей час саме звідти на нього вискочив кінь з вершником — якийсь хлопчина на вороному жеребці. Він побачив Валбіцина й зупинив коня, вороний закрутився на місці — хлопець здивовано й лячно втупився у Валбіцина, а той розгубився лише на мить. Підвів пістолет, вистрілив, проте хлопець зіскочив з коня, заховався за ним. Валбіцин, ризикуючи потрапити під копита, схопився за луку сідла, скочив у нього, не торкаючись стремена, вдарив закаблуками жеребця в боки, побачив, як відсахнувся хлопчина, хотів вистрелити в нього, та утримався, пошкодувавши набоя, і пустив коня краєм поля вздовж байраку. Побачив унизу в хащах автомобіль, почув позаду постріл, отже, Марков отямився і стріляє вслід — пригнувся до кінської шиї, ледь не розпластався на жеребці, а той ішов чвалом легко й швидко, чудовий верховий кінь.

Позаду ляснули ще постріли, розкотилася автоматна черга, проте Валбіцин з радістю усвідомив: найгірше вже позаду, тепер навряд чи влучать — повернув із стежки на поле й зареготав голосно й люто. Нехай навіть заведуть свою чортопхайку, полем все одно не проїдуть, справді, шукай вітра в полі!..

Валбіцин попестив коня по гарячій спітнілій шиї. Подумав: тільки відчай допоміг йому скочити на жеребця без стремена… А кінь справді баский, таких жеребців полюбляв його батько, слава богу, привчив сина до коней, разом гасали полями, ганяючи лисиць та зайців…

Коли це було, і як блискавично минають роки…

А пострілів позаду вже не чути.

Валбіцин нарешті насмілився озирнутися, та нікого не побачив, тільки верхівки дерев парку фон Шенка виднілися за гребенем горба. А він і не помітив, що вже скаче по схилу — поле перевалило через ледь помітний горбочок, рятівне поле, яке він ніколи не забуде.

Валбіцин зручніше вмостився в сідлі й огледівся. Тепер треба повернути круто ліворуч, за сім чи вісім кілометрів має бути велике село, де можна загубитися, — проїжджали його, везучи сейф до Штокдорфа. Певно, в машині смершистів є рація, вони зчинять тривогу, спробують перекрити всі навколишні дороги, однак що йому дороги — полями й перелісками дістатися наступного села, яке, здається, називається Нойкірхен…

А шукати його мусять в районі Сведбурга, на захід від Штокдорфа, — який же дурень тікатиме на схід, далі від американців, які прислали за Валбіциним літак. Саме так розмірковуватимуть у червоній контррозвідці, а він у цей час спробує відсидітися десь у Нойкірхені чи трохи далі в глухому закуті…

…Бобрьонок крокував до літака непоспішливо, але й не повільно — розміреним кроком упевненої в собі людини. Побачив, як застиг пілот, дивлячись на нього: певно, одразу побачив, що повертається до літака не Краус, та й як сплутаєш — від парку до машини метрів сто п’ятдесят, не більше…

Пілот почав задкувати до літака, і Бобрьонок приязно помахав йому рукою. Пілот зупинився на мить, нараз витягнув з кишені пістолет і крикнув щось незрозуміле. Майор притишив крок, але не зупинився, пілот швидко викинув руку вперед, ляснув постріл, проте Бобрьонок устиг ухилитися від кулі.

Пілот повернувся і кинувся до літака — тепер майор знав, що з Краусом прилетів американець чи англієць, він і кричав Бобрьонкові щось англійською, либонь, попереджував, що стрілятиме…

Але чи має право майор відкривати по ньому вогонь? Чи не виникнуть ускладнення?

А пілот уже лізе до кабіни — у Бобрьонка лишилася на роздуми секунда, і він пустив кулю пілотові в стегно. Не міг не влучити, стріляв метрів з п’ятдесяти, а з цієї відстані в тирі завжди влучав у “яблучко”. Тут, правда, не тир, і стріляти довелося не по мішені, та одразу побачив, як смикнувся пілот і впав на землю. Бобрьонок рвонувся до нього, але почув постріл в парку, озирнувся і побачив, як вибігає з хвіртки Валбіцин. І мало не одразу з байраку вирвався вершник.

Куточками очей Бобрьонок бачив, як лізе пілот до кишені по зброю, проте бачив також, що Валбіцин побіг до вершника, вистрілив у нього, та не влучив, помітив у хвіртці Мохнюка, вирішив, що той сам упорається з Валбіциним, і кинувся до пілота. Біг, пригнувшись і вихляючи тулубом, бачив, як тремтить пістолет у пілотовій руці, як шукає його чорний отвір, нарешті з дула вивергнувся вогонь, і куля про-свистіла зовсім близько, здається, навіть обпалила йому плече — та Бобрьонок уже падав на пілота, вибив у нього зброю і притиснув до землі. Перевернув обличчям униз, викрутив руки, скрімцювавши пасом, — це тривало обмаль часу, кілька секунд, — в’язав пілота, а думав, що ж трапилося в парку й де Толкунов? Точно бачив, що саме Мохнюк переслідував Валбіцина, але ж стеріг його Толкунов… А капітан не мав права, та й просто не міг упустити Валбіцина — беззбройного, з піднятими руками.

Бобрьонок одірвався од пілота. Підводячись з колін, бачив: Валбіцин скаче на коні, й Мохнюк стріляє йому вслід з автомата. Бобрьонок поклав пістолет на зігнуту ліву руку, піймав мушкою коня і натиснув на гашетку. Однак нічого не сталося, вершник віддалявся, і майор вистрілив йому вслід ще раз, спересердя, знаючи, що куля вже не дожене його.

Де ж Толкунов?

Тепер Бобрьонок точно знав: щось трапилось, і трапилось саме з капітаном, бо по Валбіцину стріляв тільки Мохнюк, — серце в майора тенькнуло, і він побіг до парку. Біг і бачив Мохнюка з автоматом в опущеній руці, поруч нього вчорашнього хлопчину, збитого з ніг конем чи Валбіциним, — лежить на озимині, зігнувшись, ні, вже підводиться, отже, з ним нічого страшного не сталося, а що з Толкуновим?

Від моменту, коли Бобрьонок почув постріл біля воріт і побачив Валбіцина, а потім і Мохнюка, минуло хтозна-скільки часу, либонь, більше хвилини, цього вистачило б їм з Толкуновим, щоб обеззброїти трьох диверсантів, Бобрьонок так і подумав — трьох, бо німці, як правило, закидали їх трійками.

Невже Толкунов?..