Вибух - Самбук Ростислав Феодосьевич. Страница 42

Коли Людмила Романівна пішла, Хаблак улаштувався на її стільці й витягнув записник.

— Четверо, — повідомив, у мене четверо таких, що потребують перевірки.

— І в мене троє. — Дробаха витягнув із шухляди столу списаний аркуш. Одну з них ви бачили: шановна Людмила Романівна Лоденок. Не дуже віриться, що її чоловік міг вдатися до таких… — затнувся, шукаючи слів, — крайніх заходів, та перевірити зобов’язані. Ще маємо Миколу Васильовича Королькова. Академік, доктор наук, директор науково-дослідного інституту. Летить до Одеси на симпозіум, валізу укладав дома сам, бо дружини не має, розлучений, але потім в інституті до неї міг хтось полізти: залишив її біля вішалки в приймальні.

— У приймальні сидить секретарка, — заперечив Хаблак, — і від її пильного ока…

— А якщо секретарка має підстави не любити начальника? До того ж Микола Васильович не може згадати, хто поклав до його валізи бутерброди, які принесли з буфету. Академік весь у своїй фізиці, на інші клопоти його не вистачає.

— Так, — нахилив голову Хаблак, — у таких людей багато друзів, учнів, багато й недругів. — Уявив, який переполох викличе розслідування справи з валізою академіка не тільки в інституті, й похитав головою.

Дробаха акуратно склав аркуш з помітками, заховав до внутрішньої кишені піджака.

— Нарешті Ярослав Нестерович Залітач, — підсумував, — студент-заочник і робітник. Його дорожню сумку уклали товариші — у гуртожитку. Добряче хильнули й поїхали в аеропорт.

Хаблак постукав пучкою по червоній обкладинці свого записника.

— У мене четверо. Професор медицини Марія Федотівна Вінницька. Раз. Євген Омелянович Трояновський. Скульптор. Два. Григорій Андрійович Дорох. Голова колгоспу з села Щербанівки. Три. І нарешті четверта — Надія Мирославівна Наконечна. Офіціантка ресторану.

— Отже, семеро, — сказав Дробаха урочисто, немов зробив велике наукове відкриття. — І всі з Києва. Крім голови колгоспу. Але також Київська область.

Вони повернулися в аеропорт і вийшли на льотне поле. Хаблак побачив вервечку пасажирів, що тягнулася до літака який стояв неподалік. Попереду йшла сива жінка в темному англійському костюмі. Прошкувала, помахуючи сумочкою, сувора й незалежна, ніби прокладала дорогу людям, змученим чеканням, переляком і розмовами із слідчим.

“З характером жінка”, — подумав і мовив:

— Почалась посадка на Одесу.

— А нам додому, — сказав Дробаха. — До речі, кілька пасажирів відмовилися летіти — повернулися до міста за речами. Інші подзвонили родичам, аби спакували нові валізи й завезли їх до Борисполя. Дуже поспішають, а аеропорт гарантує, що сьогодні ж доставить валізи в Одесу.

— Ходімо, — Іване Яковичу, може, експерти щось уже мають. Треба також скласти протокол огляду місця події.

Проте сподівання Хаблака не справдились. Як попередньо констатували спеціалісти, в одному з чемоданів чи в сумці вибухнула, певно, саморобна міна з годинниковим механізмом. Лишилися тільки рештки трьох валіз, власників яких можна було встановити. Але серед них не було жодного із “розкішної сімки”, як висловився майор.

Залишивши експерта Деркача підбивати остаточні підсумки, Дробаха з Хаблаком повернулися до міста.

3. Сонячний зайчик сковзнув по стіні, зупинився, затремтів і зник спотиньга, наче його й не було і буцім це мерехтливе світло примарилося Юлії. Чомусь зробилось образливо й тужливо, немов підманули, наобіцяли чогось і не дали, обвели навколо пальця, та ще й посміялися.

Юлія заплющила очі. Їй здалося, що пустотливий зайчик, порипування відчиненого вікна, запах троянд — усе це сон, такий світлий і радісний, що краще б і не прокидатися ніколи…

Але порипування вікна і запах посаджених минулого року нею і Євгеном троянд не були сном. Юлія зітхнула й відкинула ковдру. Над ліжком одразу відчинилися дверцята дерев’яного годинникового будиночка, звідти хитро визирнула зозуля, прокувала лише раз, здається, скосувала бісерне око на Юлію і заховалася.

Сон уже зовсім полишив Юлію, сіла на ліжку, притиснувши до грудей м’яку подушку й звісивши голі ноги. Подумала: от нарешті вона сама. Самотня у великому чотирикімнатному будинку, зовсім сама, і єдина жива істота.

Юлія підхопилася з ліжка й закружляла на товстому килимі, що всуціль покривав підлогу спальні, закружляла, розкинувши руки, наче саме цим виявляла свою повну свободу і незалежність.

Нараз подумала, що це не личить їй, що часи дівочої розкутості й легкості давно минули, їй уже тридцять, встигла трохи округлитися й обважніти.

Таж у неї місяць волі, цілий місяць! Вона скине зайву вагу — хоча скільки тої зайвини, ніхто, певно, не помічає її, крім неї самої…

Головне, що їй так легко дихається, а тіло таке пружне й засмагле — розкішне тіло тридцятирічної жінки, в якої все попереду й котра тільки визріла для кохання.

Юлія провела долонями по крутих стегнах, наче перевіряючи їхню пружність, засміялася щасливо й побігла під душ. Пустила воду, зойкнула, та витримала різку обпалюючу свіжість, мотор гнав воду просто з-під землі, й рідко хто міг устояти під таким душем, але Юлія звикла, вона серйозно ставилася до себе й своєї вроди, знаючи, що це, можливо, єдине багатство, яким володіє.

На сніданок зварила некруто два яйця і дозволила собі цілу чашку міцної несолодкої кави, в холодильнику лежала, дратуючи її, половина “празького” торта, який позавчора Євген привіз із міста, але Юлія здолала спокусу, обмежившись маленькою скибочкою чорного бородінського хліба.

їла й думала: як усе ж гарно, що нема Євгена. Чоловік полюбляв добре поснідати, мусила смажити котлети чи біфштекси й беззмінні деруни. Цих дерунів він міг ум’яти десяток чи більше, а спробуй начистити й натерти стільки картоплі!

Юлія уявила, як смачно жує і плямкає губами Євген, їй одразу зробилося гидко, проте тільки на мить: сьогодні ніщо не могло зіпсувати їй настрій, і Юлія, покінчивши із сніданком, влаштувалася на пуфику перед дзеркалом. Примружившись, довго дивилася на себе й лишилася задоволеною. Щоправда, ранішнє сидіння перед трюмо завжди приносило їй задоволення. Перевірила, чи не з’явилася десь на обличчі випадкова зморшка, не знайшла, зітхнула полегшено й розчесала густе, нефарбоване попелясте волосся.

Торкнулася маленької родимки під лівим оком, ця родимка додавала їй пікантності, і Юлія щоранку торкалася її, це увійшло в звичку, доторк став магічним, наче охороняв її та зберігав вроду, і, відчуваючи родимку під пучкою, Юлія твердо знала, що перші зморшки на її обличчі з’являться не скоро.

Потягнулася за тушшю. Яка б не була врода, а її слід поліпшувати. То більше сьогодні. Бо день обіцяє стати особливим, через годину вона побачить Арсена, заради нього влаштувала так, що Євген учора вилетів до Одеси.

Юлія сама відвезла Євгена “Ладою” до Бориспільського аеропорту, дивилася, як літаки піднімаються в повітря — подумала, трапляються ж аварії, не часто, та сама читала в газетах, проте подумала без жалю, байдуже, певно, й не засмутилася б, дізнавшись, що білий лайнер упав на землю. Ніколи б не побачила червоного, лискучого Євгенового обличчя, масних від лою губів, які він витирає тильним боком долоні. І навіть не подумала, що разом з ним розбилися б ще люди — чужі трагедії не хвилювали її, їй вистачало власних клопотів, думала лише про себе, і зовнішній світ сприймала тільки стосовно до своєї персони.

Тому й вийшла заміж за Євгена. Звичайно, про любов не було й мови. Просто знала, що за Євгеновою спиною їй буде затишно. “Лада” й дача, тисячні заробітки. Не кажучи вже про те, що бути дружиною скульптора якось приємніше, ніж інженера чи навіть доцента. Скульптори на дорозі не валяються, навіть на тій, якою ходить вона.

То вже інша мова, що скульптором Євгена можна було назвати лише умовно — кому яке діло, що він робить, шкода, звичайно, що не мав жодної виставки, та й навряд чи матиме, вона прийшла б на цю виставку в норковій шубці, котру нарешті з великими труднощами витиснула з Євгена, хто б дивився на якісь скульптури, коли б вона пройшлася вернісажем — слово он яке: вернісаж, і вона в норковій шубці…