Два денних рейси - Самбук Ростислав Феодосьевич. Страница 14

Що він міг відповісти?

Натякнув, що є товариш, якого вона не знає, мовляв, послуга за послугу — він вирішив піти на це лише заради сина.

— Виходить, крадені… — зрозуміла нарешті Галина. Рішуче згребла гроші, загорнула в газету. — Негайно віднеси. І врахуй: нікому не кажу, бо вперше. Коли ще раз дії знаюсь, сама в прокуратуру піду.

Дурепа! Може, Ігорю й не довелося б ходити на милицях. Бачите, честь їй дорожча за здоров’я сина.

З того часу Сидір зненавидів дружину. Темною, важкою ненавистю. Проте зовні став ще ласкавіший, ще ніжніший.

“Яка сім’я!” — говорили про них, бачачи, як він турботливо підтримує Галину під руку або запопадливо одягає в театрі.

Часто дзвонив у школу, де вчителювала дружина, а коли на вечір призначалися збори або наради, заходив за нею. “Щаслива ви жінка, Галино Петрівно, такого гарного чоловіка маєте!” — висловлювали своє захоплення її колеги.

А Сидір ненавидів. Ненавидів і боявся. То здавалося йому, що Галина побачила, як він ховав у сараї в тайник золото, то забув дома в піджаку дві ощадні книжки на пред’явника, а на кожній — по п’ять тисяч.

Прибіг за книжками весь мокрий. Слава богу, ніби й нічого не помітила А втім, хто зна? Ввечері якось дивно дивилася на нього, щось про гроші заговорила. А може, тільки здалося, може, дурна підозріливість?

Страх, від якого трясуться коліна й мало не зупиняється серце, переслідував Сидора Семеновича.

Розум підказував Сидорові — Галина нічого не може знати, проте розум розумом, а якийсь внутрішній голос весь час нашіптує: бережись!

Цей внутрішній голос не раз уже підказував — досить! Адже золота в нього перевалило вже за п’ять кілограмів, є валюта, коштовності, гроші на книжках і готівкою — понад двісті тисяч.

Колись Сидір Семенович солодко мріяв про сто тисяч — цифра здавалась величезною й недосяжною, він давав собі клятву зупинитися, як тільки матиме таку суму, піти з бази на якусь невеличку канцелярську роботу, щоб забути про страх, щоб уночі не мучили кошмари й не обривалося серце, коли до тебе в кабінет чогось заходить працівник міліції.

Потім обіцяв собі зупинитися на ста п’ятдесяти тисячах, на двохстах… А коли перейшло за двісті, лицемірно виправдовувався, ніби мав на увазі вкласти двісті тисяч лише у коштовності, не рахуючи готівки та ощадних книжок.

Особливо подобались Сидору Семеновичу нові сотенні. Правда, траплялися вони не так уже й часто, та коли вже прилипали до його рук, надійно лягали в непримітний пластмасовий ящичок, що зберігався під фальшивим дном у шафі.

Іноді, коли нікого не було вдома, Сидір Семенович, зачинивши двері, дозволяв собі витягнути цей ящичок і довго, обмацуючи кожну купюру, рахував гроші. В ці хвилини він одержував насолоду більшу, ніж від вдалої “операції” чи смачного обіду. Уявляв себе десь в Італії або ж (про це він думав завжди з захопленням) у розкішному прибережному готелі на якомусь з Гавайських островів.

Як він іде широкими сходами й чорношкірий слуга схиляється перед ним і відчиняє дверцята величезного лімузина…

Як він сидить у ресторані в товаристві молодих уродливих жінок і, варто йому зробити легкий рух рукою, — лакей виконує замовлення…

І будинок у нього розкішний, під пальмами, а відчиняє двері знов-таки чорношкірий бой у лівреї із золотими галунами…

Взагалі, багатство й розкіш асоціювалися в Сидора Семеновича обов’язково з морем, пальмами та чорношкірими слугами. А він — у смокінгу і з сигарою. Одного разу Загорулько навіть попробував закурити гаванську сигару, але не витримав, кинув після двох затяжок.

Розпалений такими мріями, Сидір Семенович особливо гостро ненавидів і свій скромний будинок з садом, і базу з обшарпаними коридорами, і голову місцевкому Василину Кушко, яка вже третій день не дає йому спокійно зітхнути, вимагаючи преміальні для робітників. Ні, всі ці місцевкоми, конфліктні комісії, розмови дружини про зошити й педради — не для нього. І Загорулько з настирливістю маньяка вичікував хвилини, коли нікого не було вдома, витягав коробочку й відлітав у мріях далеко-далеко…

Правда, зрідка він дозволяв собі більш реальне й відчутне задоволення своїх потреб. Хто б подумав, що у завжди заклопотаного, ділового й сухуватого директора бази, який славиться своєю ощадливістю і вже стільки років носить старе пальто, є у Львові молода й вродлива коханка, власний особняк, де періодично відбуваються справжні оргії…

Увечері після чаю Галина заходилась прасувати білизну. Управилася за годину, почала наводити порядок у шафі. Перебираючи одяг, запитала в чоловіка:

— Більш нічого не виграли? Ти всі квитки перевірив?

— Бач, чого захотіла! Мало тобі машини? — пробубонів з-за газети Сидір Семенович. Раптом він змокрів від страху. Адже лотерейні квитки, які він купував разом з дружиною, ще й досі неперевірені — в шухляді письмового столу. А він сказав, що виграв саме той квиток, який купила й позначила Галина, й тому машину слід записати на її ім’я (“Менше розмов буде”, — прикинув Сидір Семенович). А якщо вона перевірила й побачила, що квитки як лежали, так і лежать у столі?

Та ні, ключ від столу він поклав у піджак, виходить, не могла зазирнути в шухляду.

На серці полегшало, й Сидір Семенович вів далі вже зовсім іншим, веселим тоном:

— Карбованця ще виграли. Та я й забув про це. Розумієш, перевірив уже майже всі квитки, лише три лишилося — і нічого. Раптом — карбованець. Відверто кажучи, зрадів: все ж якийсь виграш! А потім навіть не повірив. Коли ж упевнився, пожалкував, що порвав ті квитки, — може, щось і прогледів…

Галина ще кілька хвилин поралася біля шафи. Потім сіла на кушетку біля ніг чоловіка й наказала:

— А тепер розкажи мені, в кого ти придбав цей квиток?

Сидір Семенович відчув, як у нього похололи кінчики пальців.

Галина, либонь, зрозуміла б все відразу, якщо б у цю мить побачила обличчя чоловіка: губи в нього перекосилися, очі зробилися скляними, та враз Сидір Семенович опанував себе. Опустив газету, й Галина побачила, що чоловік дивиться на неї з лагідною посмішкою.

— За кого ти мене маєш? — запитав докірливо.

— Сидоре, не бреши!

— Мені боляче чути такі слова…

— Тільки не бреши, прошу тебе!

— Для чого ж мені брехати? Ти ж знаєш, як ми живимо. Я ж не злодій чи розтратник.

— Сидоре!..

— Знаєш, я теж можу кричати! І гніватися!

— Сидоре, ти збрехав, я подивилася: всі лотерейні квитки в столі.

“Побачила все ж, — подумав люто. — Коли обідав, взяла ключ і побачила…”

Щоб виграти час і знайти переконливу відповідь, Сидір Семенович запитав перше, що спало на думку:

— Ну й що ж?

— Ти ж казав, що порвав квитки. Я порахувала, ми купили двадцять, там двадцять і є.

— Виходить, помилився. Я ще купував, вони в мене в піджаку були… — почав викручуватися Сидір Семенович.

— А де ж тоді той квиток, що карбованця виграв?

— В гаманці.

— Пробач мені, але я вже дивилася. В гаманці лише один.

— Невже загубив? Голова зовсім запаморочилася від радості.

— Знову неправда, Сидоре! Не вважай мене за дурну. Ти — акуратна людина, а цей квиток, на який випали “Жигулі”, зім’ятий і брудний… — Галина Петрівна заплакала. — Що ти робиш, Сидоре!

Сидір Семенович, прикидаючись ображеним, сердито засопів і відвернулася до стінки.

“Не вірить, ну й біс з нею, — подумав розлючено. — Переживемо!”

Галина Петрівна раптом підвелася, підійшла до вікна. Сидір Семенович уже вирішив, що минулося, і підшукував найлагідніші слова, коли вона заговорила знову:

— Слухай мене уважно, Сидоре! Розумієш, важко уявити, що ти схибив. Не можу й усе. Хоч і серце віщує: щось коїться… Невже ти міг, Сидоре? Гадаєш, “Жигулі” мені потрібні? Вік би їх не бачила Криєшся від мене, щось за душею ховаєш… Не можна так жити. Не можна… Ти мене розумієш? Мусимо спокійно дивитися людям в очі, а хіба ти можеш?

Сіла в крісло біля кушетки. Затихла.

Сидір Семенович мовчав, втупивши очі в складний візерунок шпалер. Якісь лінії бігли по стіні, примхливе переплетіння ліній. Схрещувались, розбігались, щоб потім знову зустрітись і розійтись у різних напрямках.