Ювелір з вулиці Капуцинів - Самбук Ростислав Феодосьевич. Страница 12

— Спати! — вдарив Дорошенко рукою по столу.

— Спати, — погодився Євген Степанович. — Заховай це, — наказав Богданові, кивнувши на коштовності, — завтра візьмемо на облік. Іменем Радянської влади. Це — піт трудящих…

Коли погасили світло, запитав Дорошенка:

— Як ти, Василю, гадаєш: може, ми Богдана з частиною цих… витребеньок раніше у місто відправимо, а я вже потім, коли щока загоїться? Безпечніше буде. Його посадимо на фіру, ніби на базар їде, а я згодом через Злочний залізницею…

— Думаю — правильно, — пробурмотів Дорошенко. — Тільки не розумію, як ви це золото на гроші обернете. Гестапо відразу на слід натрапить.

— То вже нехай тебе не обходить. Є в нас одне діло — перша кляса…

Менцель роздратовано кинув трубку й наказав покликати Харнака. Він завжди радився з гауптштурмфюрером у важливих випадках. У Віллі Харнака розумна голова. Коли 6 не спиртне й жінки, далеко пішов би. І нюх у нього справжнього слідчого. Іноді стільки ниток є, сам чорт голову зламає, а він неодмінно вхопиться за потрібну. “Інтуїція”, — посміхається. Менцель знає, що це — пусте: не інтуїція, а вміння швидко зважити всі можливі варіанти, визначити головне. З такими здібностями інший ліктями прокладав би дорогу, а Віллі…

— Знаєте, штандартенфюрер, — сказав колись, — те, що я собі дозволю, ви вже зробите, вагаючись. Не поїдете ж ви зараз зі мною в бордель? А я не хочу позбавляти себе такої можливості…

Менцель і досі не знає, жартував тоді Харнак чи говорив правду. Начебто усміхається, та очі серйозні. А втім — чорт з ним, головне, що гауптштурмфюрерові можна довіряти.

У Харнака під очима синці, повіки набрякли.

— Ви не пили? — зробив виразний, жест Менцель.

— Що ви, шеф! Ви ж знаєте, я зранку не п’ю.

— В тому й річ, що вже не ранок.

— Майн гот, справді, вже третя. Але ж ви, певно, викликали мене не для того, щоб звірити годинники?

— Ви напрочуд догадливі, Віллі. Знов неприємність…

— Листівки?

— Гірше.

— Когось убили з наших телепнів?

— Гірше, Віллі, гірше…

— Здається, шеф, я стану забобонним. Сьогодні мені снилося…

— Під три чорти сни, Віллі!.. Спалено танкетку, яка везла до міста коштовності!

— Коли?

— Щойно подзвонили.

— Збираєтесь їхати?

— Машина вже чекає на нас.

Танкетка перегородила шосе — погнутий метал смердить обгорілою фарбою. Харнак обійшов навколо неї, для чогось вдарив носком блискучого чобота по розірваній гусениці, зазирнув всередину.

— Двох думок бути не може, — констатував. — Протитанкова граната… — Перестрибнув через кювет. — Кидали ось звідси… Навіть окопчик викопали… Розумно…

— Ви наче хвалите цих бандитів, — скривився Менцель.

— Об’єктивно оцінюю, штандартенфюрер. Коли б їх не було, нас з вами тут не тримали б.

Отак завжди: у цього Віллі дуже гострий язик. Ніколи не знаєш, що він утне. І ніякої поваги до старшого за чином.

— Ох, Віллі, Віллі, — буркнув Менцель. — Ви коли-небудь дограєтесь.

Власне, йому імпонував саме такий тон у їхніх стосунках. Менцель знав, що при сторонніх Харнак ніколи не вдасться до фамільярності. А віч-на-віч нехай базікає: в цьому є навіть приємний присмак, щось майже сімейне і трохи патріархальне, притаманне старій німецькій аристократії.

Харнак лише глянув на машину і трупи солдат, що лежали біля неї. Вийшов на горбок, зарослий травою, покликав Менцеля.

— Отут, шеф, охорона танкетки намагалась організувати оборону? Бачите, скільки гільз? Потім наших солдатів закидали гранатами…

Походив трохи по узліссю, щось підраховуючи, звернув увагу Менцеля на свіжі кінські кізяки і сліди, що вели в глиб лісу.

— Картина, вимальовується, — промимрив. — Засідку добре придумали. Полювали саме на танкетку. Бо не обстріляли ж вони колони, що проходила вранці. Виходить, добре поінформовані. А це, штандартенфюрер, свідчить про те, що діяв місцевий партизанський загін.

— Ви відкрили Америку, Віллі. Це я знаю і без вас…

— Але ж ви не знаєте, що партизанів було близько тридцяти, що в них здібний командир — напевно, колишній військовий, що загін озброєний нашими автоматами, що в них є кілька поранених, можливо, і вбитих.

— Про це також можна було догадуватись…

— Чого ж ви від мене ще хочете?

— Ви самі це знаєте, Віллі.

Харнак розвів руками.

— На жаль, більш нічого не можу… А втім… — придивився до асфальту. — Цікаво…

Менцель зазирнув через його плече. І що там цікавого? Краплі крові, але ж крові навколо — скільки завгодно.

Харнак витяг папірець, щось акуратно загорнув.

— Все, шеф. Нам тут більше нема чого робити.

— А це що? — показав на кишеню, куди Харнак сховав папірець.

— Так… припущення… Потрібні, штандартенфюрер, лабораторні аналізи.

Менцель знав: розпитувати Харнака у таких випадках — безнадійна справа. Все одно відмовчуватиметься. Потім сам доповість.

Харнак подзвонив Менцелю наступного ранку.

— Ви вільні, шеф?

— Чекаю на вас через десять хвилин.

З виразу обличчя Харнака Менцель зрозумів — є щось новеньке.

Гауптштурмфюрер сів у крісло і, не поспішаючи, закурив. Димком сигарети прокреслив у повітрі величезний знак оклику.

— У вчорашньому нальоті брав участь хтось із міста. Чоловік років п’ятдесяти. Поранений у ліву щоку. — Глибоко затягнувся, пустив дим під стелю. — Вас це влаштовує?

— Звідки ці відомості?

— Лабораторна експертиза…

Харнак струсив попіл просто на килим — зараз він міг дозволити собі таку недбалість.

— Точніше.

— Пам’ятаєте — вчора ви ще звернули увагу — на асфальті біля танкетки лежав недокурок. А поруч — кров…

Менцель зрозумів: Віллі хоче трохи похизуватись і тому витягує з нього запитання. Не діждешся, хлопчисько. Сперся підборіддям на переплетені товсті пальці і нічим не виказав свого зацікавлення.

Харнак повільно загасив сигарету.

— То була не кров, а звичайний плювок, плювок з кров’ю. В ньому я знайшов скалки зуба. Решта — вже справа науки. Ви знаєте, у нашому госпіталі працює досвідчений стоматолог. Разом з ним ми просиділи цілу ніч. Довелось-таки пометикувати, та ми домоглися свого. Насамперед встановили, що скалки, коли їх скласти, мають форму чоловічого лівого корінного зуба нижньої щелепи — він називається моляром. Ця стара перечниця — наш зубодер — виявився спостережливою і допитливою людиною. Він твердить, що зуб був здоровий і, щоб роздробити його на скалки, потрібна велика сила. Звідси висновок — в зуб влучила куля. А це означає, що чоловіка поранено в ліву щоку. Далі. Зубодер запевнив мене: залишки зубних бугрів і відповідний слід зубного каменя дають можливість твердити, що зуб належав людині під п’ятдесят років. От і все.

— Скажіть, Віллі, — єхидно запитав Менцель, — а що твердить ваша стара перечниця про те, чим відрізняються зуби жителів цього міста ну, скажімо, від зубів краків’янина? Як він науково обгрунтовує цю проблему?

Харнак звів здивовані очі на Менцеля. Збагнувши, засміявся.

— Ви забули про недокурок, штандартенфюрер. Закривавлений недокурок, що лежав поруч. Його кинув той самий чоловік.

— Встановити це не так уже й важко, Віллі. Звичайний аналіз… Та чому ви гадаєте, що курив чоловік, який прибув з міста?

— Італійська сигарета, шеф. А італійська дивізія прибула до міста п’ять днів тому. Хоча таких спекулянтів, штандартенфюрер, як ці італійці, світ не бачив, гадаю, що за п’ять днів навіть вони не встигли налагодити стосунки з партизанами. Виходить…

— Не треба, Віллі, — підняв руку Менцель. — Все ясно!

— Решта у вашій компетенції, штандартенфюрер. Прикмети є, нехай працюють агенти.

— Якщо ми натрапимо на слід, Віллі, — урочисто сказав Менцель, — я клопотатиму про нагородження вас залізним хрестом!

— Щиро вдячний, штандартенфюрер, та краще звільніть мене завтра. Цей пройдисвіт Сливинський пропонує…

— Зрозуміло, Віллі. Пиятика з дівчатками…

— А що в цьому поганого, шеф?