Ювелір з вулиці Капуцинів - Самбук Ростислав Феодосьевич. Страница 35

— Давайте знайомитись, — чоловік підійшов до Петра впритул. — Майор Скачков.

— Лейтенант Кирилюк.

Чоловік потиснув Петрову руку, і хлопець відповів йому міцним потиском. Все ж якесь дивне почуття розчарування й незадоволення не полишало його, і Петро майже напевно знав, що майор Скачков розуміє це, бо вловлював у глибині його світлих очей смішинку, наче той у душі кепкував з нього. Це розгнівало хлопця, і Петро підкреслено сухо мовив:

— Я вас слухаю…

Майор Скачков не звернув уваги на тон Кирилюка. Він ступив назад, нахилив голову, розглядаючи Петра, якусь мить помовчав.

— Прекрасно! — мовив нарешті, наче відповідаючи на якісь свої думки. Присунув ногою стільця, показав Кирилюкові на канапу. — Сідайте, лейтенанте, і розкажіть про себе.

— Але ж, — стенув плечима Петро, — я не розумію, що вас цікавить… З моєю біографією ви могли ознайомитися там… — невизначено махнув рукою. — Сподіваюсь, моя особиста справа потрапила…

— Я знайомився з нею, — перебив Кирилюка Скачков, — але це так… папери… — Обличчя його вкрилося зморшками, що, очевидно, означало вкрай презирливе ставлення до бюрократичної писанини. — Нехай ними займаються кадровики, а ми з вами давайте просто поговоримо. В даній ситуації, — обвів поглядом кімнату, — це, здається, єдина можливість познайомитись… Отже?..

— Народився… — почав підкреслено офіційним тоном Петро.

— Я знаю не тільки, де ви народились, а й ким був ваш дід, — примружив очі Скачков. — Розкажіть про Берлін і як ви жили там.

Кирилюк розповів, як вони виїхали до Німеччини, про свої перші дитячі враження в цій країні. Почав пригадувати випадки з свого дитинства Та юнацтва, розповідав про батька і його товаришів, про своїх ровесників, з якими разом вчився у посольській школі. Скачков не удавав, що все це йому байдуже і він слухає лише задля обов’язку, не намагався збити Петра несподіваними запитаннями чи репліками, а дивився на нього уважно і доброзичливо, слухав із справжньою цікавістю. Лише час від часу смішно, по-дитячому сопів. Очі, котрі дивилися співчутливо і м’яко, остаточно примирили Петра з майором. Якоїсь миті він спіймав себе на тому, що великий ніс, зморшки на щоках і чоло з залисинами йому симпатичніші, ніж вигадане ним вродливе обличчя з пронизливими очима. Подумавши про це, Кирилюк осміхнувся. Саме тоді, коли розповідав про трагічну історію одного з своїх німецьких однокашників, якого скалічили юнаки з гітлерюгенду, і ця усмішка була зовсім недоречна. Скачков помітив це, бо раптом зупинив Петра рухом руки.

— Досить, — зітхнув, — це дуже цікаво, та ми зустрілися все-таки не для того, щоб згадувати й згадувати. Тепер вам доведеться відповісти на кілька запитань. Прошу зважити, це не пуста формальність. Ви пам’ятаєте Василя Кошового?

— Це комсорг нашого факультету.

— А ще?

— Чудовий боксер, відмінник, хороший хлопець… Мій товариш…

Скачков витяг папірець, списаний різними почерками.

— Де рука Кошового?

Петро не міг не впізнати дрібні Василеві закарлючки.

— Прекрасно! — задоволено констатував майор. Дістав з кишені кілька фотографій. — Хто це?

На Петра дивились дівчата з кумедними кісками, юнаки у легких літніх сорочках “апаш”. Боже мій, Вовка Варков, худенький, вилицюватий хлопчина з великими сірими очима. А це — Таня Минко. Вона сиділа перед Петром, весь час крутила коротко підстриженою головою. Валька Ізотов, відмінник, гордість їхнього курсу.

Перебираючи фотографії, Кирилюк називав прізвища, давав короткі характеристики юнакам та дівчатам.

— Досить, — перебив майор.

— Стільки перевірок не мав ніколи в житті, — з полегшенням зітхнув Петро.

— Нічого не вдієш, служба. — Скачков підійшов до дверей, визирнув. Кирилюк побачив у передпокої хазяїна з пістолетом. — Порядок, Семене, — кивнув йому майор, — можеш бути вільний. — Озирнувся на Кирилюка, хитро підморгнув йому і повторив: — Слу-уж-ба!..

— А вам, бачу, пальця в рот не клади!

— Така вже наша спеціальність, — підсів до нього на канапу Скачков. — Наша з вами, — уточнив.

— Я — що?.. Обставини…

— Не прибіднюйтесь. Так одурити ювеліра, а потім і губернатора! Не кожному вдасться.

— Збіг обставин, — не здавався Кирилюк. — Життя примусило…

— Життя життям, а голова головою!

— Боюсь провалу, — зізнався Петро. — Весь час — в напруженні: ніби в мені двоє людей — обоє існують окремо і контролюють один одного. Більше того, один зневажає іншого, і ніяк я не можу позбутись відчуття, що забруднився. На вулиці іноді спіймаєш такий погляд — крізь землю провалився б. Ви мені скажіть, майоре, ці душевні терзання, певно, лише у новачків?

Скачков напівлежав, спершись на подушку. І знову Петрові здалося, що побачив у його очах смішливі іскорки. Не встиг образитись, бо Скачков дружньо стиснув йому плече і сказав інтимно:

— Цього, брате, ніколи не позбудешся. Так і треба, аби завжди був у напруженні, щоб кожної миті пам’ятав, хто ти й для чого. І затям, розслаблення — це смерть для нашого брата. Жодного розслаблення, як би впевнено себе не почував. На цьому зубри горіли, та ще й які зубри. Один неточний крок, і все, що ти створював роками — вживався, пристосовувався, кривив душею, витрачав усю свою розумову енергію, — і все марно. Навіть уві сні повинен пильнувати, не маєш права, — усміхнувся, — на рожеві сни.

— Не маю, — погодився Петро. — Та справа не в снах. Ніяк не можу звикнути до свого становища, ходжу як по лезі…

— Ти, брате, свої переживання ось як… — стиснув кулак Скачков. — Може, хтось би тобі й порадив, забудь, мовляв, хто ти, будь Кремером і тільки ним — у цьому зараз твоє завдання. Якщо й казатимуть таке, плюнь. Не забувай, хто ти насправді, не забувай ні на мить, у цьому твій порятунок — це дасть тобі сили подолати всі перешкоди. Розумієш, може, я й кажу трохи красиво, та суть саме в цьому. Серце нехай болить, ніхто з нашого брата неспроможний перебороти цей біль, але ж, подумай, саме він і свідчить, що ми — люди, дає нам можливість робити те, що ми робимо. Важко ховати свої людські почуття, страшенно важко, але ж це перша умова нашої діяльності. Але ж тим і відрізняється розвідник від звичайної людини, що нерви й розум у нього іншого гарту, що вміє наступити на горло власній пісні.

— То ж справжній, а я хто?

— Ти сам не знаєш, хто ти! — серйозно сказав Скачков. — І давай умовимось — без самоприниження. Ти ж знав, на що йдеш?

— Звичайно.

— І що дорога твоя не буде встелена квітами?..

— Не смійтесь!

— А я й не сміюсь. Квітів не буде — це ясно. Але треба йти так, щоб не подряпатись об колючки.

— Подряпатись не страшно, — зауважив Петро і раптом широко усміхнувся. — Подряпатись — пусте, а от щось таке зробити, аби їм добряче дошкулити, — тоді й життя не шкода.

Скачков зміряв Кирилюка уважним поглядом. І раптом напружився, наче перед стрибком. Петро помітив: його світлі очі нараз набрали синюватого кольору, стали наче колючі — майор, здається, заглядав йому в саму душу й читав думки.

— Буде тобі таке завдання, друже, — почав він, нахилившись до Петра. — Складне й небезпечне…

— Звичайно, стрибати з літака у ворожий тил, аби побалакати зі мною на абстрактні теми, — дивна розкіш…

Петро мовив ці слова — й загнувся. Подумав: майор може образитись. Справді, Скачков примружив очі, куточки вуст у нього нервово сіпнулись, та він одразу опанував собою і відповів весело:

— А тобі все одно не розсердити мене. Тим більше, що ти правий на всі сто: стрибати сюди без мети — надто велика розкіш.

Майор помовчав, ніби чекав на запитання, та хлопець вирішив нічим не виказувати своєї цікавості. Видно, це сподобалося Скачкову, бо сказав лагідно:

— Ти, лейтенанте, і сам не знаєш, яку кашу заварив…

Петро знов-таки нічим не видав свого хвилювання.

— Через той зошит, — продовжував майор, — ми натрапили на інститут, котрий б’ється над створенням секретної зброї.

— Невже? — видихнув Петро.

— Теоретичні розрахунки покійного Геллерта, — ствердив Скачков, — мають неабияке військове значення. Ось чому Мор і приїхав у Бреслау — йому потрібні були деякі висновки Геллерта, вони значно прискорювали роботу.