Ювелір з вулиці Капуцинів - Самбук Ростислав Феодосьевич. Страница 46

Єгомосьць полюбляв, просту, та здорову їжу. На столі стояли тарілки з холодцем, смаженою рибою, шинкою, вареними яйцями та холодною поросятиною. І кілька пляшок з наливками та каламутною рідиною місцевого виробництва.

Ромко налив по півсклянки кожному. Заремба свою рішуче накрив рукою.

— Не п’ю.

— А я чув, більшовики не цураються… — криво посміхнувся Ромко.

— Сухого закону у нас нема, та я не беру навіть солодкої. Серце… — збрехав Євген Степанович.

Молодший Шиш подумав якусь мить, та все ж перехилив свою склянку.

— Для апетиту, — пояснив, засовуючи в рот шматок шинки.

Євген Степанович зголоднів і їв зі смаком. Кілька хвилин жували мовчки, поки заморили черв’яка. Ромко знов потягнувся до пляшки, та, глянувши на Зарембину склянку, утримався.

— Казали мені, — почав, витираючи рукою рота, — що ти був за совєтів у великій пошані. Начебто комісар, чи як? Продавав нашу Україну більшовикам…

Євгенові Степановичу не хотілося встрявати у суперечку, яка лише ускладнила б становище й могла спричинитися до зриву плану. Заперечив:

— Пусте. Я працював у газеті.

— Але ж у комуністичній…

— Невже ти думаєш, що я приїхав у таку далечінь, аби сповідатись тобі?

— Прошу панства, — встряв отець Андрій, — як на мене, то поговоримо краще про справи.

— Золоті слова, — підтримав його Євген Степанович. — Чув я, Романе, став ти великим начальником, — підлестив молодшому Шишеві, — і все в твоїх руках. От і надумав запропонувати тобі один гендль…

— Зі скомунізованими елементами у нас одна розмова, — відрізав той. Підняв кулак, покрутив під носом у Заремби. — От яка!..

— Та заради нашої старої дружби, — мовив отець Андрій, — можна б зробити і виняток.

“І коли це ми дружили?” — подумав Євген Степанович.

Ромко налив собі склянку самогону. Понюхав і випив.

— Сьогодні я добрий, — сказав. — Що тобі потрібно? Коли звичайно, є гроші…

— Навіть не знаю, чи знайдеться у вас? — зробив непевний рух Заремба.

— Хо-хо! У нас, певна річ, не армійські склади, та українське вояцтво всім забезпечене!

— Коли панові потрібна навіть зброя, — солодко вставив отець Андрій, — то можна дістати зброю…

— Зброя, кажете, — із вдаваним здивуванням сказав Заремба. — За зброєю я не насмілився б приїхати…

— А все інше — тьху! — хвалькувато стукнув по столу Ромко, та, згадавши, що цим може збити ціну, повернув назад: — Для кого — тьху, а для кого й золото…

— За яким же дідьком пан сюди приїхав? — допитувався отець Андрій.

— Дурна річ, — махнув рукою Євген Степанович. — Мені потрібна рація.

— Що?! — вигукнув раптом Ромко. — А це бачив?.. — склав величезну дулю і сунув її Зарембі під ніс.

— Я завжди знав, що ти невихована людина, — спокійно відвів його руку Євген Степанович. — Чого ти злякався? Велика річ — рація!

— Щоб пан, перепрошую, перемовлявся з Москвою! — ніздрі єгомосьця стали червоними. — Аби ви передавали туди інформацію!..

— Авжеж, для того й існує рація, щоб передавати інформацію… Хіба ви цього не знали?

Кров кинулася Ромкові в обличчя. Сунув руку до кишені — секунда, і стріляв би.

— Спокійно! — схопив його за руку Євген Степанович. — Я ж не вимагаю її безплатно!

— Та плювати я хотів на ці марки!.. — гарячкував Ромко. — Для мене ідея дорожча!

— А хто сказав, що я плачу марками? — голосно здивувався Заремба. — Для вас, панове, я знайшов би й долари.

Ромко завмер з відкритим ротом. Потім його обличчя скривилось од неприродної посмішки.

— Що? — тільки й мовив.

— Пан не обмовився? — поспитав отець Андрій. — Пан справді має доляри?

— А чому б не мати, коли пропоную?

— Авжеж, авжеж… — нахилив голову єгомосьць. — Я не маю сумніву в кредитоспроможності вельмишановного пана, та хотілося б побачити на власні очі.

— Нема дурних! — відрізав Заремба. — З собою гроші не вожу. Аби не було зайвих ускладнень…

— То коли пан думає, що тут філія банку, і він може розрахуватись чеками… — почав священик.

— Ні, — обірвав Заремба, — Пан так не думає. Розраховуватимусь готівкою.

— Овва! Готівкою! — оговтався нарешті Ромко. — Не крути мені голову. Нашкрябали десь два-три десятки доларів і думають, що стали мільйонерами…

— За справну рацію з запасним комплектом ламп, — сказав Заремба, — заплатимо триста доларів.

— Го-го! Дури голови льохам, а не мені, — не повірив Ромко.

А єгомосьць обтер губи серветкою і сказав швидко:

— Чотириста!

Євген Степанович підняв очі до стелі, наче підраховуючи, зітхнув і мовив:

— Триста п’ятдесят…

Він би дав і більше, та знав, з ким має справу — швидко погодишся, гризтимуть самі себе, що не злупили більше; бували випадки — через це зривалися вже укладені угоди.

— Чотириста! — підхопив Ромко. — Чотириста і жодного доляра менше!

— Але ж, панове, я можу не знайти стільки, — не погоджувався Заремба. — Це ж долари, а не якісь паршиві марки.

— Знайдеш, — впевнено перебив Ромко. — Я тебе знаю: захочеш — знайдеш…

— Триста вісімдесят — файна ціна, — підставив Ромкові руку Євген Степанович. — Ну?

— Давай! — ляснув той по долоні. — Тільки як ми умовимось?

— Привезеш завтра на хутір Сороки. Той, що за Іванівкою… Знаєш?

— Чом би не знав?

— О третій годині. І без крутійства. Аби було з тобою не більше, як двоє… Інакше не вийду з лісу…

Видно, думка про те, що можна було б захопити Зарембу разом з доларами, визрівала в Ромка, бо здригнувся, мов хвисьнули батогом.

— За кого мене маєш? — запитав, вимушено посміхнувшись, — Все ж колишні товариші!..

“Маю за того, ким ти є!” — хотів відповісти Євген Степанович, та вирішив не лізти на рожен.

— Ну, ну… дивись мені… — попередив і рішуче підвівся з-за столу.

— То, прошу пана, обід зараз тільки починається, — спробував затримати його отець Андрій, але Заремба послався на далеку дорогу й пішов.

Зранку партизанські пікети зайняли пункти спостереження біля Сорок.

— На випадок провокації, — пояснив Дорошенко. — Тому бандитові я не вірю.

— А хто йому вірить? Та побоїться втратити гроші, — заперечив Заремба.

— Бережного бог береже, — поклав край розмові командир.

Побоювання Дорошенка виявились даремними. Близько третьої години бричка Шиша під’їхала до Сорок — на козлах, як і вчора, тулились один до одного два дядьки з автоматами.

Радист Федько Галкін перевірив рацію. Ромко порахував долари і дістав з брички літрову пляшку.

— Могорич! — запропонував.

— Казав, не п’ю, — відрізав Заремба.

Шиш вихилив повну склянку, решту віддав охоронцям.

“Хоробре вояцтво!” — посміхнувся Євген Степанович. Влаштувався поруч з радистом на фірі — й погнали з хутора хутчіш.

Через годину на затишній лісовій галявині Федько Галкін настроїв рацію.

— Нас слухають, — повідомив схвильовано.

Заклацав ключем, передаючи повідомлення. Заремба дивився, як легко і впевнено відстукує він шифр, і думав, скільки небезпеки й труднощів довелось подолати, перш ніж лягла на папір ця невеличка колонка цифр…

Останнім часом Карл Кремер став постійним відвідувачем офіцерського казино. Перед крупним негоціантом, та ще й близьким до дому самого губернатора, відчинялися всі двері, а Карл Кремер не цурався товариства. У казино його ввів штандартенфюрер Менцель, і цього досить, щоб швейцар шанобливо брав капелюха в пана Кремера, а офіціанти здалеку починали кланятись.

Сьогодні Кремер під’їхав на своєму “мерседесі” на початку сьомої. Швейцар сказав — гауптштурмфюрер Харнак уже чекає на нього.

— Нічого, хай чекає, — кинув Кремер, і швейцар розуміюче усміхнувся. Справді, що для відомого багатія якийсь слідчий гестапо…

— Привіт, Віллі! — помахав рукою Кремер, побачивши Харнака за столиком. — І ти п’єш це? — підняв пляшку зі шнапсом. Покликав офіціанта. — Коньяку… Найкращого… І щоб я не бачив, як мій друг п’є отруту…

Уже два місяці Харнака вважали другом Карла Кремера. Та дружба дружбою, а служба службою — слідчий усе ж таки зв’язався з містечком, де народився і жив колись Карл Кремер. Відповідь була позитивна, особу ж комерсанта неофіційно підтвердив сам губернатор, і Харнак довіряв Кремеру майже як собі — тим більше, що його новий друг мав гроші і в разі потреби міг замовити слово навіть за самого гауптштурмфюрера. Власне, така потреба вже появилась. Харнаку загрожували неприємності, і він мав надію, що Кремер заступиться за нього перед губернатором.