Ювелір з вулиці Капуцинів - Самбук Ростислав Феодосьевич. Страница 58

“Коли оберст дякує, командуючий уже відкланявся, — зрозумів Карл. — Зараз почнуть роз’їжджатись…”

Справді, на вулиці заревли мотори автомобілів, навіть через щільно причинені вікна до бібліотеки долинали голоси генералів. Через кілька хвилин усе затихло, лише губернатор у вітальні розпікав когось, поки не втрутилась фрау Ірма. Потім рипнули двері, певно, подружжя пішло до спальні.

Раптом на сходах — перешіптування, приглушений сміх.

— Іди-но сюди, — сказав хтось. На порозі бібліотеки почулась метушня, наче когось хотіли затягти до кімнати.

— Як вам не соромно? — мовив жіночий голос. Та, мабуть, жінка не дуже пручалась… — Що вам треба від мене?..

— Для чого ставити безглузді запитання, моя ластівко? — Карл впізнав голос Руді Рехана. — Я піду до тебе…

— Не можна… — заперечила жінка. Здається, це була молоденька покоївка губернаторші. — Хтось побачить…

— Маю для тебе гарненький подарунок…

— Який?

— Ходімо до тебе…

Видно, покоївка вагалась.

— Не пошкодуєш, — заманював Рехан.

— Чекай… — дівчина пройшла до дверей, прислухалась. Потім визирнула надвір. Тепер вона стояла так, що Карл міг дотягтися до неї рукою. Варто було дівчині ступити крок убік, і вона наштовхнулася б на Кремера.

— Сьогодні біля будинку повно вартових… — сказала. Але ж, мабуть, саме це заспокоїло її, бо різко обернулась до Руді. — Я піду попереду, — прошепотіла, — а ти за мною…

Коли вони пішли геть, Карл перевів дихання. Лише тепер відчув, що спітнів од напруги. Визирнув з-за шафи. Очі звикли до темряви — побачив чорний прямокутник дверей, диван, на якому щойно перешіптувались. Ось тобі й Руді — герой-коханець, до безтями закоханий у свою дрезденську красуню! Та, зрештою, яке йому діло до Руді й до покоївки?..

Минула ще година. Обережно ступаючи, Карл підійшов до дверей, прислухався. Жодного звуку, лише голосно цокає великий старовинний годинник у вітальні на другому поверсі. Кремер зняв туфлі, посидів трохи на дивані, щоб заспокоїлось серце. Перша година ночі. Тепер саме час. Витяг маленький бельгійський браунінг, вислизнув на сходи.

Спускався так, що не чув власних кроків. На порозі вітальні постояв, прислухався й повернув у коридор, який веде до спальні. Певно, ніколи в житті не йшов так повільно. Знав, двері спальні праворуч через п’ять — шість кроків. Якщо замкнені — тоді усі його плани до дідька…

Намацавши нарешті двері, припав до них вухом. Хтось стиха хропе, з свистом видихаючи повітря. Ледь натиснув на масивну бронзову ручку — двері заскрипіли, здалося, на весь будинок. Відчув, як одерев’яніли кінчики пальців. Не дихав. Минула хвилина, друга… Тиша, лише хропіння з присвистом мало не поруч — здається, простягнеш руку і торкнешся до сплячого…

Карл присів і знов ледь-ледь натиснув на двері. Піддались на цей раз без скрипу. В обличчя вдарила важка хвиля. Повітря у спальні було насичене гіркувато-пряним ароматом — улюблені парфуми фрау Ірми — і алкогольним духом: губернатор, видно, перебрав коньяку.

Кремер пам’ятав — ключ від сейфа у правій кишені мундира. Виставивши вперед руки, поповз. Зачепився плечем за щось тверде, обережно обмацав: край ліжка. Поруч — друге, ліворуч стілець. Проліз між стільцем та ліжком, а тут ще один стілець. Підняв руку — здається, мундир. Так і є — мундир! Затамувавши подих, засунув руку до правої кишені і витяг ключ.

Знеможено припав до килима. Якусь мить лежав, прислухаючись до важкого сопіння губернатора. Потім, розраховуючи кожен рух, позадкував і скоро був у коридорі.

Щільно причинив за собою двері кабінету, обстежив затемнювальні штори на вікнах і увімкнув настільну лампу. Згадав, що губернатор, замкнувши сейф, для чогось провів рукою попід дверцятами. Напевно, сейф з сигналізацією. Обмацав виступ під дверцятами: пальці наткнулись на ледь помітну кнопку. Натиснув, почувши, як клацнув вимикач. Не роздумуючи більше, вставив ключ у щілину.

Сейф відчинився м’яко й відразу. Карл схопив папку. Найтаємніші документи, схема дислокації частин, пояснювальні записки… Натискав на спуск фотоапарата, не вірячи сам собі, і акуратно складав до папки вже сфотографовані папери. Клац… клац… Ще одна схема… Залишились, здається, другорядні документи, та й вони мають величезну цінність… Клац… клац…

— Руки вгору! — сказав хтось за плечима, та Карл навіть не озирнувся, вважаючи, що це йому почулось.

— Руки вгору! — повторив хтось виразно й голосно. Кремер глянув через плече: на порозі кабінету бовваніла постать довгов’язого Руді Рехана. Він дивився на Карла з жахом, і пістолет тремтів у його руці.

Кремер мимоволі пригнувся, готуючись вихопити з кишені браунінг, та лише криво посміхнувся й підняв руки — зараз йому навряд що допоможе… Найменший шум, і через хвилину тут буде охорона. У вікно ж не вистрибнеш, навколо посилені патрулі.

Рехан все ще стояв на порозі, здивовано дивлячись на відчинений сейф і розкриту папку. На його обличчі Карл прочитав і радість, і страх, і розгубленість.

— Ось ви хто, Карл Кремер! — мовив нарешті. — Ось ви хто!.. Не рухатись! Стрілятиму без попередження!

Карл стояв з піднятими вгору руками і вимушено посміхався. Отак безглуздо влипнути, коли до завершення справи залишилось кілька кроків. Отак влипнути…

— Причиніть за собою двері, Руді! — сказав раптом, і владні інтонації, які зазвучали в голосі, не гармоніювали з піднятими над головою руками.

Секретар відразу відчув це і хрипко засміявся:

— Заткніть свою пельку, Кремер! Вас піймали на гарячому, через кілька хвилин тут буде гестапо, і я побачу, як <ви розмовлятимете з ними.

— Так, Руді, — мовив голосніше Карл, — і все ж причиніть за собою двері! Думайте про себе, а не про гестапо!..

Тінь майнула по обличчю секретаря, та він ступив крок назад і розкрив рота, наче збираючись гукнути варту. Ще мить — і буде пізно.

— Зупиніться, Рехан! — мало не крикнув Карл. — У вас це — єдиний шанс розбагатіти!

Руді завмер з розкритим ротом.

— Причиніть за собою двері і вислухайте мене! — сказав Кремер. — Вистрілити ви завжди встигнете…

Дивлячись, як Рехан непевно ступив крок вперед, як схопився за ручку дверей, Карл полегшено зітхнув. Він не знав, чим усе це скінчиться, але ж тепер у нього було кілька секунд, можливо, хвилин, і все залежало від того, що візьме гору в свідомості Рехана — жадібність чи страх…

— Слухайте мене уважно, Рудольф Рехан, — сказав якомога вагоміше. — На моєму місці було б безглуздям вигадувати щось і просити у вас милосердя. Пропоную умовитись…

Секретар знизав плечима.

— Ви — ворожий агент, Кремер, і моя совість…

— Хвилинку! — перебив Карл. — Облиште це. Зараз я опущу руки, бо все одно не можу стріляти — через кілька хвилин мене схопить охорона. Бачите, я тверезо оцінюю обставини…

— Я стрілятиму без попередження, — клацнув зубами Рехан, і Карл зрозумів — дотримає свого слова. — Що ви хотіли мені запропонувати?

— Коли ви викажете мене гестапо, — мовив Карл придушеним голосом, — найбільше, що одержите — залізний хрест. І все. Зрозумійте — все… А я пропоную вам гроші. Багато грошей!

— Залізний хрест — не так уже й погано, — промимрив Рехан. — І мене не гризтиме сумління…

— Воно не гризтиме вас і так, Руді. Уже завтра ви зможете придбати собі віллу і оселити в ній вашу наречену!

Карлу здалося, що очі у Рехана блиснули.

— Під дулом пістолета я також наобіцяв би казкові гори, — недовірливо мовив секретар, та Карл зрозумів, що пропозиція припала Рехану до душі. Кремер повернув праву руку над головою так, що Руді побачив перстень з яскравим каменем, і сказав: — Один цей перстень коштує двадцять п’ять тисяч марок. Зараз він буде ваш.

— Він і так буде мій, — похмуро відрізав Рехан. — Поки тут з’явиться охорона, я встигну його зняти.

— Йолопе! — голосно сказав Карл. Вони розмовляли майже пошепки, і це слово, мовлене нормальним тоном, різануло Рехана — він відсахнувся, наче одержав ляпаса. — Втратите втричі більше!