Ювелір з вулиці Капуцинів - Самбук Ростислав Феодосьевич. Страница 8

— Я й Богдан, товаришу Заремба, — комсомольці. Можете розраховувати на нас!

— От і добре… А якщо ви комсомольці, та ще й з освітою, вам і завдання — підготуєте текст листівки. Значить, так — фашисти почали гнати молодь до Німеччини. Треба роз’яснити людям, що там на них чекає… — присунувся до столу, жестом підкликав Богдана. — Листівку передасте через Катрусю. Вона знає кому…

— Он вона яка, — мовив Богдан. — А ще сестра… Навіть мені ні слова…

— Наш перший закон — сувора конспірація, — обірвав його Заремба. — Катруся, — ласкаво глянув на дівчину, — золото! Коли б усі були такі… — Замислився на хвильку, потім продовжував з притиском: — Отже, завтра текст листівки має бути готовий. А основне ваше завдання — набиратись сил…

Перед тим, як вийти, Євген Степанович довго прислухався. Завернув за дім і безшумно зник у темряві.

— Пішов городами, — мовив Богдан. — Далеченько, та вірніше.

Зітхнув, пильно вдивляючись у темряву, але так нічого й не побачив. Сказав з жалем:

— Конспірація…

Заремба прийшов через тиждень. Знов попросив Катрусю зготувати чаю й довго пив, весь час доливаючи заварку. Розмова точилась про врожай на городі, про те, що хліб на базарі подорожчав, що спекулянти вкрай розперезалися — три шкури здирають з людей. Але хлопці догадувались — навряд чи Заремба зайвий раз пішов би на край міста, та ще ризикуючи (комендантська година), аби побалакати про моркву на грядках чи базарну вакханалію. Тому сиділи мовчки, лише підтакуючи. А Євген Степанович; дмухаючи на гарячий чай, мружив очі, сьорбав і дуже серйозно обговорював з Катрусею проблему підживлення помідорів. Лише раз, наче ненароком, звернувся до Петра:

— Катруся казала, що ви німецьку добре знаєте? Це так?

— Майже як рідну. Батько працював торгпредом у Берліні, і я виріс там.

— Так, так… — очі знову щезли у вузьких щілинках. — А ти, Богдане, чого носа вернеш?

— Та розмова дуже вже цікава — картопля, редька… Ніби це найважливіше…

— А взимку скажеш — бульби б гарячої!.. Чи, прошу пана, зупи з квасолею…

— Дотепер жилисьмо, якось переживемо!

— Треба, щоб не якось. Без їжі і роботи не буде. Харчування — то велика штука. Ihre Meuning daruber, mein junger Freund? [1] — звернувся зненацька до Петра. Той здригнувся від несподіванки, але відразу відповів:

— Dies haben wir stattgestellt als wir in Kriegsgefangenenlager gewesen worden [2].

— Берлінська вимова, — задоволено потер руки Євген Степанович. — Ще одне запитання. Ви розумієтесь на брильянтах, золоті, ну, і всілякому ювелірному мотлосі?

— Трохи… Як дилетант.

— То невелика біда. — Заремба вийшов до передпокою, приніс кілька книг. — Ось роздивіться! Зможете швидко підкуватися?

— Нічого не розумію… — Петро швидко переглядав книжки. — Довідник ювеліра… каталоги… цінники. Для чого це все?

— Але ж ви не відповіли на моє запитання.

— А ви не жартуєте?

— Гадаєте, я прийшов сюди, щоб жартувати?

— Ні, але ж…

— Тижня вистачить?

Петро почухав потилицю.

— Коли треба, вистачить.

Заремба підвівся, заходив по кімнаті. Петро дивився на нього, чекаючи пояснень. Богдан блимав очима: ніяк не міг второпати, що до чого. Лише Катря спокійно церувала панчоху.

— Так, так… — почав нараз Євген Степанович якимсь чужим голосом. — Таке, значить, діло… — Сів верхи на стілець, спершись підборіддям на спинку. — Можемо почати велику гру. Якщо вдасться, дуже велику. Можемо відразу й програти. Ризик великий. — Помовчав кілька секунд, збираючись з думками. — Отож слухайте… Недавно на шосе біля міста партизани зробили засідку. Перехопили машину. Всі пасажири загинули — два офіцери й один цивільний. У цивільного знайшли цікавого листа. Якийсь ювелір з Бреслау рекомендує племінника Карла Кремера своєму давньому приятелеві — нашому губернаторові. Розумієте, самому губернаторові!

Петро нічого не зрозумів, але схвально кивнув головою. Богдан невдоволено буркнув:

— Але ж яке це має відношення до нас?

— Безпосереднє! — Заремба озирнувся, продовжував мало не пошепки: — Подумайте, що може вийти з того, коли Петро з’явиться до губернатора з документами цього Карла Кремера і листом від дядька?

— Гадаю, його відразу ж схоплять, — не вагаючись, заявив Богдан. — Невже ви думаєте, що губернатор раніше ніколи не зустрічався з тим Кремером?

— Так, так… А коли не зустрічався?

Богдан випростався на стільці, обличчя його закам’яніло, мовив сухим тоном:

— Я дуже радий виконати прохання мого давнього друга, юначе. До речі, що зараз робить фрау Ельза? Я випадково зустрів її два місяці тому, і вона казала, що в Отто неприємності… — І запитав єхидно в Заремби: — То що ж усе-таки робить фрау Ельза? Він розгадає Петра за дві хвилини…

— І це слушно! — Заремба обернувся до Петра. — А ви що думаєте?

Той засовався на місці.

— Зрозумійте мене… Я не боюсь і, коли треба, піду… Однак, по-моєму, Богдан має рацію — мене викриють у перші ж хвилини.

— Приємно мати справу з розумними людьми, — усміхнувся Євген Степанович. — Як ти вважаєш, Катрунцю?

Дівчина не відповіла, лише дивилась на Зарембу.

— Чого так дивишся? — сказав той грубувато. — Думаєш, що відразу й пошлемо? Тут, прошу панства, ще йой скільки справ буде!

Знову підвівся, почав міряти навскіс кімнату великими кроками.

— Отже, так, — продовжував. — Що треба зробити? Перше. Тобі, Петре, — перейшов на “ти”, — простудіювати ці книжки. Відтепер ти Карл Кремер. Маєш документ, що звільнений від служби в армії, бо шкутильгаєш на праву ногу. Неодмінно дістань собі паличку. Спершу навіть зручно буде, — вказав на витягнуту Петрову ногу, — а потім звикнеш. Далі. Богдан правий, ми повинні передбачити всі дрібниці. Виготуємо тобі документи, поїдеш, як друг і компаньйон Карла Кремера, до Бреслау. В гості до дядька. Постараємося дістати коштовності, якими спробуєш його зацікавити. Решта залежить од тебе. Ти повинен знати все, починаючи від дрібниць і кінчаючи вивченням крупних торговельних операцій… Характер дядька, зовнішній вигляд родичів, обстановка квартири, різні спогади — все це важливе, незнання якоїсь деталі може тобі дорого обійтись…

Підсів до Петра на канапу, поклав важку долоню хлопцеві на плече.

— Згода?

Петро непорозуміло глянув на нього.

— Згода? — запитав ще раз. — Коли треба, подумайте, зважте на все. Ми почекаємо…

— Ви питаєте моєї згоди? — мовив нарешті Петро. — Моєї згоди?.. Я думаю ось про що: ви, Євгене Степановичу, біс його зна хто… Ну, чому доручаєте таке саме мені? В душу ви мені зазирнули, чи що? Звичайно, я згоден! Тільки це не те слово… Я хочу цього і впевнений — ви не помилились. Не знаю лише, чому ви обрали мене…

— Не малисьмо іншого виходу — час не терпить, — обірвав його Заремба. — Ми не в Москві і перебрати сотню кандидатур не можемо. Правда, не тільки світу, що у вікні, якби не ви, когось іншого підібрали б… Але ж не про те мова. Я поручився за вас. І поручився тому, що… Дякуйте ось їй, — вказав на Катрю, — вона мені стільки наговорила…

— Вуйку Євгене, — зашарілася дівчина, — і що це ви вигадали?

Той лукаво повів оком.

— А ти, красуне, гейби чогось перестрашена?

— Скажете таке! — сказала наче байдуже. — Самі ж розпитували…

Богдан весь час сидів тихо у кутку, лише поглядав на Зарембу.

— Щастить же людям! — мовив раптом. — Я на твоєму місці, Петре, в бога почав би вірити — маєш на небі заступника… Ви тільки подивіться: не встиг ще з табору вирватись, рана ще не загоїлась — і на тобі! А ти — розумний, здоровий — сиди й нагулюй сало… Лише тепер я починаю розуміти, як права була наша матуся, коли вбивала в мене цю німецьку мову! Як би вона тепер пригодилась мені!

— Це ти розумний? — обірвав його Заремба. — Тихо будь, є й для тебе діло.

— Знов листівку писати? — скривився Богдан.