Крах чорних гномів - Самбук Ростислав Феодосьевич. Страница 12

— Для мене це честь! — Ульман пошкрябав усією п’ятірнею підборіддя і запросив: — Заходьте до мене частіше. Може, хочете чарку шнапсу?

— Не треба, — затримав його ортсгрупенляйтер. — Іншим разом… Я навідуватимусь до тебе. — Озирнувся на всі боки. — А ти дивись і слухай. Можливо, почуєш щось про листівки чи взагалі — хтось незадоволений… Тоді відразу до мене…

— Угу! — ствердив Ульман і так поплескав своєю величезною рукою по плечі горбаня, що той відсахнувся.

— Ведмідь! — зло блиснув очицями, та відразу опанував себе. — А сила в тебе того… ще є… — мовив з повагою. — То ми домовились?

Ульман кивнув. Дивився, як обережно ступає Магнус Носке між грядками, аби не забруднити блискучі чоботи, Плюнув йому вслід. Відчував гидливість до цього незугарного чоловіка з довгими, до колін, руками — і знівеченим тілом під коричневою сорочкою. Ульман ніколи б не дозволив собі навіть у думках покепкувати з фізичної вади1 людини, навпаки, завжди симпатизував людям, обділеним природою, але тут не міг перебороти себе. Носке нагадав йому тарантула. Хоч Фрідріх ніколи й не бачив тарантула, але саме таке порівняння чомусь виникло в нього.

Добре, що ортсгрупенляйтер не озирнувся цієї миті, — на обличчі Ульмана прочитав би багато. Коли ж причинив за собою хвіртку й глянув з-за паркана, Фрідріх оговтався — усміхався і навіть привітно махнув рукою на прощання.

Знову довелося викурити незаплановану сигарету: старому треба було зібратися з думками. Стояв кілька хвилин, спершись спиною на грушу, потім гукнув Марту, аби винесла піджак, і непоспішливо попрямував до центру селища.

Біля клубу ще здалеку побачив сина. Горст стояв в оточенні юнаків і, певно, розповідав щось, бо розмахував рукою.

Ця звичка жестикулювати, розмовляючи, завжди дратувала старого Ульмана і принесла Горстові їв дитинстві багато неприємних хвилин. І все ж викорінити її Фрідріхові не вдалося — Горст був упертий ’ хлопчисько, і гримання батька лише пробуджували в нього підсвідомий опір.

Ульман зупинився за кілька кроків від молоді, ставши так, аби син не бачив його, а він сам міг чути кожне Горстове слово. Удав, що розглядає вітрину магазину.

Розмова точилася навколо вчорашньої кінохроніки, присвяченої операціям вермахту в Польщі. Фрідріх скоса зирнув на сина, і обличчя його мимоволі розпливлося в гордовитій усмішці. Що не кажи, а хлоп’я виросло розумне: розповідає так, що навряд чи сам Гіммлер причепився б до нього, — і в той же час не без задньої думки. Знає, хто його слухає, — хлопчаки, котрі не сьогодні-завтра підуть в армію, — і навмисно згущує фарби. Зовні Горстові слова звучать цілком патріотично — солдат вмирає, не злякавшись смерті, — та варто уважно глянути у вічі слухачів… Мабуть, не дуже їм хочеться вмирати…

А Горст уже перескочив на власні фронтові спогади. Старий усміхнувся: послухаєш хлопчиська, і незрозуміло, що б робив бідний рейх без такого солдата!

А ті розкрили роти… Та й як не слухати, коли Горст Ульман воював мало не рік у Росії. Там, десь біля Дніпра, йому відірвало пальці на руці. Але що таке пальці, коли груди прикрашає залізний хрест другого ступеня — найзаповітніша мрія усіх п’ятнадцяти- і шістнадцятирічних!

Горст усе розмахує та розмахує руками. Цікаво, куди він гне?

— Без руки чи ноги, — просторікує, — я ще солдат. То дурниці, що мене списали в тил. Коли росіяни підійдуть до кордонів рейху, такі, як ми, ще згодимося…

Ульман задоволено примружився. Непогано мовив хлопчисько: може, хтось і замислиться — війна все ближче посувається до кордонів Німеччини, і що чекає рейх, коли виникне потреба навіть у безруких солдатах?

— Але ж, — веде далі Горст, — у руку рідко коли влучають. А якщо куля не зачепить кістки, то це взагалі, — зневажливо хитнув головою, — не поранення. Справжня рана — це коли в груди чи в живіт. Правда, після такої мало хто одужує, та це ніколи не лякало солдатів фюрера!..

Хитрий цей Горст: розповів, як умирав у шпиталі сусіда по ліжку — унтер-офіцер. У нього була важка рана — в живіт. П’ять днів мучився в агонії, зчорнів. Уже несло від нього мертвечиною, а скрипів зубами й кричав, що хоче жити. Тільки жити! А для чого?..

Горст повчально підняв палець:

— Певно, хотів повернутись на фронт! Правда, іноді лаяв свого ротного командира, та, гадаю, робив це несвідомо…

— Він вижив? — злякано запитав хлопчак років п’ятнадцяти з задерикуватим, як у півника, чубом.

Горст поплескав його по щоці.

— Звичайно, помер, але яке це має значення? Краще, правда, коли куля влучить одразу сюди, — тицьнув пальцем юнакові в чоло, — та, на жаль, це від тебе вже не залежить…

Хлопчина злякано відсахнувся, машинально провівши рукою по чолу. Видно, не поділяв Горстової думки, бо тихенько посунувся назад, сховавшись за спинами товаришів.

— Гей! — махнув раптом рукою Горст. — Іди-но сюди, Вернере! Розкажи цим шмаркачам, як ти втратив ногу.

До клубу прямували двоє. Старий Ульман упізнав їх. Правда, юнак уже був без милиць, спирався на товсту палицю з гумовим наконечником, але не впізнати його Фрідріх не міг — настільки вкарбувалась у пам’ять сцена в пивній, коли цей хлопчисько насмілився відштовхнути ротенфюрера.

Юнак ще не звик до протеза: йшов, важко викидаючи вперед ногу і перевалюючись тулубом з боку на бік.

— Що тут відбувається? — обвів поглядом юрбу.

— Виховую шмаркачів, — недбало мовив Горст. — У порядку шефської допомоги керівництву гітлерюгенда. Фронтові спогади і таке інше… Приєднуйся…

— У них все попереду, — юнак витяг зубами сигарету з пачки, — будь-який фельдфебель виховає їх за пару місяців так, що не впізнаєш…

— Але ж наш досвід… — заперечив Горст.

— Облиш, — спокійно зупинив його Вернер, — цей досвід не зберіг тобі пальців, а мені… — постукав палицею по протезу.

— Ви, мабуть, здорово відзначились у бою! — захоплено мовив білявий хлопчина в шкіряній тужурці, — Хрест першого ступеня дають не кожному!

Вернер зміряв хлопчину зневажливим поглядом.

— У тебе є всі шанси здобути такий же, — відповів, — звичайно, коли штани залишаться сухими…

— Го-го! — зареготали навколо. — Оце підчепив!..

Хлопчина почервонів, здавалося, кров бризне з його пухких щік.

— Не думайте, що лише вам пофартило, — сказав з викликом. — І ми битимем ворогів рейху!

— Ти? — глузливо втупився в нього Вернер. — А мама тебе відпустить?

— Мені вже п’ятнадцять років…

— Невже? — Вернер зробив здивоване обличчя. — А я думав — чотирнадцять з половиною…

— П’ятнадцять! — наполягав хлопчина. — І наш учитель казав, що ми вже можемо бути солдатами.

— Нут якщо сам учитель, — іронічно скривився Вернер, — то я піднімаю руки…

Вернер усе більше подобався Ульманові. Було в цьому хлопцеві щось безпосереднє, що відрізняло його від однолітків, вихованих гітлерюгендом: певно, простота поводження і наявність власних думок та суджень. Приваблював також іронічний склад розуму Вернера, — Фрідріх вгадував сильний характер. Не сподобалася йому лише манера мружити очі і спідлоба обдивлятись довкола. У такі секунди Вернерове обличчя загострювалося, а очі ставали колючими.

“Видно, багато пережив, — подумав Ульман, — і трохи озлобився”.

Старий Фрідріх не вважав це за особливу ваду. “Тепер нам усім потрібна невелика дещиця хорошої злості, — розмірковував, — адже боротьба йде не на життя, а на смерть. Гуманізм — справа хороша, та після перемоги, а м’якотілі не перемагають!”

Горст узяв Вернера під руку, і вони попрямували до клубу. Фрідріх гукнув сина.

— Ти коли додому? — запитав, аби щось сказати. Адже знав — Горст звільниться лише після лекції. Він був одним з перших інвалідів, які повернулися в селище, і Магнус Носке, враховуючи його фронтові заслуги, влаштував недавнього солдата до клубу.

— Сьогодні пізно, — кивнув на афішу Горст. — Це — мій батько, — сказав Вернерові. — Познайомся.

Юнак зробив крок до Ульмана, міцно потис старому руку.

— Вернер Зайберт, — представився.