Крах чорних гномів - Самбук Ростислав Феодосьевич. Страница 6

Прийшов Курт Гейслер — той самий робітник, в якого загинув син, і Фогель учепився в нього, розповідаючи про смерть Рапке. Ульман непомітно перевів розмову на інше. Цей Петер Фогель — страшенний балакун, ніхто не може поручитися, що він не утне якоїсь дурниці. Тим більше, що гестапівець знов “куняє” за сусіднім столиком.

— Щойно я чув по радіо, — умисне голосно почав Ульман, — що наші війська в Польщі контратакують росіян. Може, це початок нашого наступу?

— Стільки жертв, стільки жертв… — прошепотів Гейслер. Він випив горілки, виснажене обличчя почервоніло, очі сльозилися. — Мій син також загинув у Польщі…

— Твій Генріх — герой! — вигукнув Фогель. — Він віддав життя у священній боротьбі, і народ ніколи не забуде його подвигу!

Мартке ледь помітно посміхнувся.

— Так, ми ніколи не забудемо! — мовив голосно, та закінчив зовсім тихо, мало не пошепки: — І не простимо!..

— Генріха нагороджено залізним хрестом другого ступеня, — не вгамовувався Фогель. — Юнаки нашого селища заздрять йому!

— Я ніколи вже не побачу свого сина… — закрив руками обличчя Гейслер. — Мого маленького Генріха…

— Не можна бути егоїстом, Курте, — повчаюче мовив Фогель. — Смерть однієї людини нічого не варта в порівнянні з вищими інтересами суспільства.

“А сам тремтить за свою шкуру, як останній боягуз, — подумав Ульман. — Став націстом лише для того, щоб одержати тепленьке місце помічника диспетчера”. Патякання Фогеля розізлило Ульмана, і він відійшов до стойки, аби випити маленьку чарку горілки. Він давненько не пив — не тому, що не мав грошей чи не було нагоди, — просто сам собі заборонив пити, одного разу піймавши себе на тому, що після зайвої чарки сказав кілька слів. Слів, які можна було витлумачити по-всякому. Правда, компанія була порядна, інші висловлювали більш ризиковані думки, та вони могли це робити, а він — ні, бо належав не тільки собі і відповідав не лише за себе. Крім того, хто-хто, а Ульман був досвідченіший за інших і знав, що невчасно сказане слово іноді призводило до таких наслідків, котрі важко було передбачити. Гестапо — серйозний супротивник, і те, що старий німецький комуніст Фрідріх Ульман за стільки років не потрапив у пастку, пояснюється не лише особливим ставленням до нього підступної богині Фортуни…

Та сьогодні він усе-таки вип’є чарчину. Лише одну і тільки для того, аби нарешті його перестало морозити. Хоч той Рапке і був мерзотник, але Фрідріх ніяк не міг забути його останнього погляду — великі, банькаті очі. сповнені смертельного жаху, муки і ненависті…

Неприємно, моторошно і досі, коли згадаєш, тремтять руки. Та він не мав іншого виходу — під загрозу ставилась уся організація, і комусь треба було розрахуватись з провокатором.

Ульман випив шнапс і стояв, спершись на стойку та оглядаючи зал.

У дальньому кутку, зіставивши два столики, пиячила компанія есесівців — вони голосно співали націстські пісні і горлали на всю пивну. Недалеко від есесівців, біля стіни, сиділи двоє в солдатських мундирах — один весь час щось утовкмачував іншому, а той, ще зовсім хлопчина, погойдувався і, здається, не слухав товариша. Безперервно грюкали вхідні двері — одні пили пиво просто біля стойки, інші займали столики й гукали Лізу.

Агенту гестапо, певно, набридло патякання Фогеля, і він також підійшов до стойки, замовив горілку. Випив і курив, прислухаючись до розмови залізничників, які щойно зайшли, пили пиво та розповідали хазяїну останні новини.

Гестапівець стояв поблизу Ульмана, і Фрідріх мав змогу добре розгледіти його. Сумнівів не було — шпиг. Засмальцьована і полатана куртка так контрастувала з вгодованим, чисто поголеним обличчям, що Ульман не міг стримати посмішку. Крім того, навіть пивний чад і тютюновий дим не забили запах дорогого одеколону: так пахне людина, котра звикла щодня брати ванну і після гоління користуватись дорогими парфумами.

Ульман скрутив товсту цигарку і попросив у гестапівця прикурити. Так і є, палить дорогі запашні сигарети, яких робітники й не бачили з початку війни.

Фрідріх глибоко затягнувся, пустив дим під стелю. Ситуація справді комічна. Він прикурює в агента, а той і не підозрює, що прислужив людині, за затримку якої одержав би величезну нагороду.

Лише кілька робітників на вузлі знають, хто такий насправді Фрідріх Ульман. Цього до кінця не знає навіть його син Горст, а Горст — член нелегальної комуністичної спілки молоді Німеччини. Бідний хлопець. Фрідріх бачить, як важко доводиться синові: мало, зовсім мало молоді поділяє його погляди. Що ж поробиш, ще з пімпфів у юні голови втовкмачуються всілякі дурниці…

Непомітно для самого себе Ульман зітхнув: оце його турбувало найбільше — в деяких наслідних пролетарів, його товаришів і друзів, виростали діти, задурманені націстською пропагандою. А що можна було вдіяти, коли доводилося вивіряти кожний крок, а у фашистів — гітлерюгенд, у школі вчителі втовкмачують юнакам і дівчатам, що лише Гітлер відродить рейх, що вони повинні бути солдатами цього рейху, мужніми й відданими, що пожертвувати життям для фюрера — найбільше щастя. У школах співають “Вперед, легіонери”, у кінотеатрах ідуть бойовики на зразок “Кольберга”, молодь марширує в колонах, озброєна ножами, на ручках яких чорніють написи: “Кров і честь”.

Яких великих зусиль коштувало Ульманові вберегти Горста від усього цього шаленства! Він мусив посилати його до школи, зрештою, син повинен десь вивчати алгебру і фізику, але ж щовечора розмовляв з Горстом, розповідав про Шіллера, Шекспіра, Діккенса й Толстого, про Леніна й Тельмана, про справжніх комуністів — своїх друзів.

Тутешні наці косо дивились на старого Фрідріха, його викликав навіть ортсгрупенляйтер і допитувався, чому син Ульмана не член гітлерюгенду. Треба було бути слизьким, як вугор, навіть прикидатися дурником, аби ортсгрупенляйтер нічого не запідозрив.

І досі Ульман не знає, як усе це в нього вийшло. Але син виріс, слава богу, хорошим, та й на нього — старого — ніхто не звертає уваги. Може, тому, що він ніколи не сперечався з начальством, ретельно виконував усі розпорядження і був зовні лише пристаркуватим, сивим робітником, звичайним зчіплювачем вагонів, який не цікавиться нічим, крім своєї заробітної платні, пайка, городу біля будиночка, а ввечері любить посидіти в компанії за кухлем пива. Отак, як сьогодні.

Розчинилися двері, і в пивну, хитаючись, ввалився отой самий п’яний есесівець, котрий підпирав ліхтар перед входом до бірхалле.

— Го-го!.. — загукали з-за зсунутих столів. — Герберт повернувся. Давай сюди, старина. Давай сюди!

Есесівець зробив кілька невпевнених кроків до товаришів, як раптом його увагу привернули двоє солдатів за столиком під стіною.

— Тилова наволоч, — мовив і погрозив солдатам кулаком. Зупинивсь, похитався кілька секунд, Ульман був певен, що есесівець упаде, але він якимсь чудом зберіг рівновагу. — Т-тилова наволоч, — повторив і нараз ударив себе у груди та вигукнув: — А я йду на фронт!

Один із солдатів скосив на есесівця очі, інший так і продовжував сидіти, поклавши голову на руки та погойдуючись.

— Хайль Гітлер! — есесівець викинув руку і присунувся до самого столика. — Ви чули, я йду на фронт! Воювати з росіянами!

У бірхалле запанувала тиша — запахло бешкетом, усі принишкли вичікуючи.

Солдат, що погойдувався, підвів голову. Ульман побачив широко розставлені очі, рівний ніс і пухкі юнацькі губи.

— Невже? — обличчя юнака скривилося в іронічній посмішці. — І на який фронт збирається доблесний ротенфюрер?

— Ми битимемо більшовиків! — заревів есесівець. — Ми битимемо їх всюди, де тільки зустрінемо!

— Ротенфюрер уже має досвід? На якій дільниці фронту ви воювали? Під Москвою, Сталінградом чи, може, під Варшавою?

Есесівець засукав рукав, помахав величезним кулаком:

— Ось мій досвід! Клянусь честю, ця рука не знала втоми!..

— А-а… — протягнув солдат, — ви воювали, так би мовити… Але тепер вам доведеться мати справу з іншим супротивником. Маю на увазі, що він також буде озброєний…