Струм і мережі - Іваниченко Юрій. Страница 3

Щоб хоч якось вплинути на дівчину, Варвара склала для неї струнку систему заборон. Але те, що дозволялося, для Варвари було настільки простим і природним, що вона не могла його ні висловити, ні тим більше вкласти в душу доньки. Тому химерна єдність скепсису, іронії та здорового глузду, породжена родинними обставинами, дала змогу дівчині знайти не одну лазівку в системі материних заборон, а заодно й перейнятися відразою до обмежень, настанов та повчань. І як протест проти всього, що сковувало її волю, стали ранні зв’язки з чоловіками. Ще п’ятнадцятирічною вона ловила на собі їхні захоплені погляди: була довгонога, з пишним волоссям, жагучим поглядом і стрункою поставою. Віка почувалася дорослою, ба навіть особливою, п’янило навіть не вино, яким її щедро частували, а нові відчуття, погляди, руки… і все те, що виявилося не таким, як у книжках і кінофільмах… Та вірилося, вірилося: наступного разу неодмінно буде «те». Але «те» відсувалося все далі, і нове спокусливе життя з його насолодами видавалося уже звичним і необхідним. Ні вчинків, ні принципів близьких людей вона наслідувати не хотіла; її ламали, вчили й відучували, і з часом навіть те, що не було відкинуто, обпалювалося безнадією. Можливо, тому так рано прокинулося в ній гарячкове відчуття швидкоплинності життя, коли все неначе повз неї, повз неї…

Про майбутнє Віка не говорила ніколи. Барон усвідомлював, наскільки нетривкі і непевні їхні стосунки, і воднораз дедалі більше переконувався: залишити Віку він не зможе ніколи.

5. Сашко

Полуденне сонце заливало подвір’я спекотним промінням, яке блискітками вигравало в бризках старого фонтанчика, але біля навісу було прохолодно.

За столиком у затінку, знявши сорочки, сиділи Сашко і Кобзєв і догравали партію в шахи. Чорним було скрутно: кінь і тура почергово виганяли короля з усіх схованок.

— Ну, твоя взяла. Але наступного разу тримайся! — Федір поплескав Сашка по плечу, підвівся і попрямував до душової.

Сашко зібрав шали, потягнувся, із задоволенням відзначивши, що перший робочий день скінчився непогано, попрямував до виходу. Раптом, ніби про щось згадавши, зупинився, повернув ліворуч, скочив на ганок і постукав у двері кімнати, де розташувалася лінійна служба.

Лещук сидів за столом і виписував наряди.

— Доброго вечора…

— Який до біса вечір? — майстер витер шию зім’ятою хустинкою. — Ще й п’ятої немає. Якщо не горить, зачекай, я ось допишу…

Чекати довелося недовго. Сашко за цей час оглянув на стінах схеми й діаграми, погортав засмальцьований довідник.

Лещук поклав папери у течку.

— Зубриш? — кивнув у бік стіни зі стендами.

— Забув багато. А у вас, бачу, вимагають. У порту, де я раніше працював, також вимагали, але, звісно, не так суворо, — Сашко розвів руками. — А Кобзєв каже, що тут ганяють…

— Поганяєш вас… — Іван Михайлович насупився. — Учи як слід, А коли щось не зрозумієш — запитуй.

— Та ось зацікавило: навіщо потрібна така хитромудра церемонія — загородження, перевірки, нагляди, коли людей на робочих місцях немає?

— А раніше про це не думав?

— Ні.

— Зазубрював — і край?

Сашко махнув рукою: мовляв, саме так.

— Ростеш, значить, — констатував Лещук, — коли вже мислити почав. Якщо збагнеш суть правил, то й порушувати їх не будеш. Тим-то й цінні вони, що гарантують безпеку. — Він помовчав і додав: — Абсолютну, якщо всі приписи точно виконуються.

— Та воно так… — Кивнув головою Сашко й опустив голову. Лещук зрозумів: хлопець подумав про загиблого Крячка.

— Забувати про мертвих не можна, тим більше, що Крячко був хлопець хороший, — після паузи сказав майстер. — Але й боятися роботи не слід. То винятковий випадок. А ти будь уважним, правил технічної безпеки дотримуйся — й до ста років доживеш.

— Федя Кобзєв каже, що Льоня правила безпеки виконував.

— Це якщо з самим Кобзєвим порівнювати, — Лещук різко прим’яв мундштук цигарки й клацнув запальничкою. — А насправді Льоня не дуже зважав на всілякі приписи. Гадав, що після служби в Афганістані йому й сам чорт не страшний. — Майстер затягнувся цигаркою, відкинувся на спинку стільця. — Так, Крячко у дрібницях був педантом, прискіпливим і примхливим. Тому й роботу виконував акуратно. Але щоб правила… А ще про що Кобзєв просторікує? — ніби ненавмисне поцікавився Лещук.

Сашко махнув рукою:

— Та, мовляв, наряд неправильно виписали.

Лещук хмикнув і випустив довгий струмінь сизого диму:

— Степанові Фонарькову теж хотілося довести, що я не все врахував… Насправді ж усе було продумано: шинодріт — поза робочою зоною, за загородженням, тобто, вважай, ніби за стіною. Я вважав, що його варто винести з робочої зони, аби вважали діючим, не потикалися туди і заземлення не ставили. А ти, — спохопився Лещук, — не бери до серця. Можеш бути певним: для тебе техніка безпеки — гарантія на всі сто. І Кобзєв краще б не патякав, а думав. Він, бува, такі викидає коники — за голову візьмешся. Місяць тому устругнув: на щиті, ось тут, за моїми дверима, запобіжники міняли. Федір кепку зняв і без рукавиць тією кепкою — перевіряти напругу.

«Отже, випадок винятковий», — подумав Сашко й підвівся зі стільця.

— Що ж, спасибі за консультацію. Коли щось не розумітиму, запитаю в бригадира.

— Краще в мене. — Іван Михайлович багатозначно похитав головою: — Доброго він тебе не навчить.

— А мені здалося, що бригадир тямущий…

— Так, він знається на справі, але… Може, в іншу бригаду перейдеш? Є вакансії…

— Ні-ні, — поспішно заперечив Сашко, — я уже звикнувся, до мене непогано ставляться і Кобзєв, і дядько Рем, і Лукін… Та й стаття, самі знаєте, не скрізь візьмуть.

— Що ж, тобі видніше.

6. Із стенограми

— Усі роботи на підстанції й усі заходи безпеки виконувалися згідно з нарядом, який видав майстер Лещук.

— Чому не було заземлено шинодріт, яким пройшов смертельний струм?

— Не передбачалося нарядом. Мені це не сподобалося, але Лещук сказав, що достатньо виділити робочу зону.

— У наряді не були зазначені перемикання на сусідніх трансформаторних підстанціях. Хто дав вказівку їх виконати?

— Я. Ми знімали напругу з підстанції, де після обіду повинні були працювати. Ось наряд — ми просто не встигли його виконати.

— Покажіть на схемі, як відбувалося перемикання на трьох сусідніх підстанціях.

— Спробую. Ось так, вимикаємо тут, тут і тут — всю дільницю ізольовано. А резерв споживачам іде ось так — і в наших мережах не буде зворотної напруги.

— Ви давно працюєте бригадиром?

— Два роки.

— Хто здійснював інструктаж на робочому місці?

— Я.

— Ви попередили членів бригади про те, що поза робочою зоною є незаземлений шинодріт?

— Атож.

— І Крячка?

— Передусім.

— Чому.

— Останнім часом він став… він був трохи неуважним.

— Чим ви це пояснюєте?

— Якісь особисті неприємності. І взагалі він хотів звільнитися з роботи.

— Чому?

— Не знаю. Адже й заробітки у нас високі… Але, наскільки мені відомо, за довгим карбованцем він не гнався.

— А чому ви з ним сперечалися?

— Він швидко спалахував. Я не мав часу з ним панькатися, тому й гримав, а він — на мене. Потім угамувалися.

— Про що ви говорили?

— Я радив йому не мордуватися, а йти вчитися до інституту. Хлопець молодий, має стаж, відбув армійську службу — чого ще треба? А він тямущий у науці. Та й ліпше жити на стипендію, аніж на сестру скаржитися.

— Ви знаєте про його сімейні справи?

— Аякже. Все-таки — бригадир.

— Маєте спеціальну освіту?

— Не довелося вчитися.

— Вас характеризують як непоганого фахівця.

— Та де там. Я практик. Далеко куцому до зайця. Тільки й того, що маю непогану пам’ять і правил не порушую.

— Ви впровадили дванадцять рацпропозицій…