Струм і мережі - Іваниченко Юрій. Страница 8

Барон швидко збагнув, що всі «точки» й «канали» збагачення зайняті; на місця тих, хто потрапить до в’язниці чи, рятуючись, тікатиме світ за очі, вже вилаштувалася довга черга. О ні, копійчані справи були не для нього. А «зграя» робила гроші, або, її мовою, «варила бабки».

— Потрібні нові ідеї, щоб «варити бабки», — якось сказав Баронові знайомий перекупник. — Поки ти будеш сам чи з кимось удвох робити діло, ти матимеш гроші. А коли виникне гурт, «бабок» не буде, але буде міліція.

Барон ненавидів і зневажав їх усіх — шахраїв, діляг, — самовдоволених, пихатих молодиків з ситою заспокоєністю в очах, і в той же час не міг вирватися з їх пазурів. Зневажав, бо відчував: він — кращий, і не міг змиритися з тим, що всі оті перекупники-бариги посіли прибутковіші місця. Гроші, зароблені на Півночі, лише давали доступ до таких компаній, але поки що всі контакти не мали зворотного зв’язку. За гроші Баронові могли зробити багато дечого, але сам він — нічого, тим-то не був потрібний. Втім, його приймали охоче: платив завжди вчасно, не дозволяв собі зайвого й загалом був хлопцем хоч куди. Про те, звідки у нього гроші, ніколи ніхто не запитував, ніхто й не здогадувався, як швидко тоншає його гаманець.

Придивившись і все зваживши, Барон влаштувався працювати. За другою трудовою книжкою, яка зберігалася в нього ще від доармійського життя, коли працював електриком. Кадровик навіть не замислився над тим, чому електромонтер без вищої освіти має військовий квиток офіцера в запасі… Барон став на облік — та й по всьому.

Електрослюсар, група допуску четверта, плюс доплата за роз’їзди, плюс премія — набігало майже вдвічі більше, ніж у інженера того ж таки підприємства електромереж.

Працювати, звісно, доводилося багато, та в порівнянні з Північчю не життя — казка. Невдовзі Барон осягнув, що зразковому робітникові потрапити за кордон простіше, аніж інженерові. А ще давало втіху тикати носом Лещука чи когось іншого в усілякі недогляди, підказувати, пропонувати. Та й платили за рацпропозиції непогано, якраз вистачало на три дні відпочинку в Ялті. З Вікою.

Бачилися вони частенько, але майже всі його спроби вирвати Віку з «кола» зводилися нанівець. Доводилося зустрічатися в спільній компанії. Першого ж вечора Віка взялася виводити Барона «в люди», і для цього вигадала легенду. Відрекомендувала його «діловарам» як надійного хлопця, а згодом розповіла — за його спиною — сумну й зовні правдоподібну історію про минуле Барона.

Через кілька днів вона переповіла легенду і йому — вже задля сміху. Виявилося, що на Північ він потрапив відбувати покарання за якусь заплутану справу з грішми, але ненадовго й без конфіскації, прикінчивши язикатого напарника.

Барон аж за голову схопився: що за нісенітниця, та невдовзі зметикував, що в очах аморальних і боягузливих «діловарів» ця легенда матиме більшу вагу, ніж правда про роки чесної праці за розподілом. І справді, якщо до інших вони ставилися з погордою й навіть не вважали за потрібне це приховувати, то з ним поводилися як із рівним. Це втішало самолюбство Барона. Того, змальованого в легенді, звісно, не було, але щось схоже могло трапитися, якби доля склалася інакше…

Великий, косо врізаний у схил пагорба готель гудів від цілодобової метушні. Тут розмовляли чи не на двох десятках мов, відпочиваючі переповнювали бари, дансинги й, звичайно ж, пляжі. У цій нескінченній круговерті, курортній розкутості Барон і Віка ні на хвильку не залишали одне одного. Смажилися на піску, прогулювалися, мріяли. Про що? Як і раніше — про його працю, а отже, й обов’язок жити вільно, не так, як усі. Про себе Віка розповідала мало й неохоче, і якось цілком серйозно зронила:

— Мене немає. Я — фантом.

Найголовнішим для неї, як вона запевняла, було майбутнє Барона. І день у день повторювала, сумно дивлячись на танцюючі пари іноземців:

— Вони вміють жити, — задумливо хитала головою. — А ти…

І знову вона знаходила слова, від яких, як і від запаху волосся і тепла її тіла, паморочилася голова…

Ні, Барон не був наївним хлопчиськом і м’якою глиною, з якої можна виліпити що завгодно. Хоч як багато значили б для людини такі слова, вони залишалися словами, тим паче тут, на пляжі. Та слова ці збігалися з власними намірами Барона. І поступово зміцніло переконання, що гроші — єдине, чого бракує йому для справжнього життя.

Якщо ще недавно Барон розмірковував над дозволеністю й добропорядністю того чи іншого вчинку, то після Ялти думав уже інакше: «здогадаються — не здогадаються», «застукають на гарячому — не застукають»…

Перед від’їздом Віка різко змінилася. Вона кудись поривалася, двічі встрявала в сміховинні скандали, говорила уривчасто, зі злістю. А в дорозі верзла такі нісенітниці, що Барон уперше замислився, чи не слабує вона на голову. Подумав про це й зненацька зловив себе на тому, що уже немає в ньому болісного співчуття до явного чи прихованого страждання Віки, як було раніше.

14. Сомов

Обідали разом. Не було тільки Фонарькова. Перед перервою, як частенько траплялося, його покликав Валентин, установник, і вони подалися кудись на сірих «Жигулях», тільки курява здійнялася.

Обідня перерва приваблювала тим, що можна було досхочу побазікати. Сашко як новачок і наймолодший більше слухав, аніж говорив, а якщо й утручався в розмову, то лише для того, щоб повернути її в потрібне русло. Усі члени бригади немало знали один про одного, та йому здавалося, що якось поверхово, тільки як напарників у щоденній роботі і співрозмовників у вільні хвилини. Він навіть подумав, що ніхто з четвірки не припускає можливості інших, ближчих, дружніх стосунків; утім, і затята ворожнеча теж начебто виключалася. Можливо, це був необхідний захисний механізм, адже ніхто не збирався кидати роботу, але такі взаємини на Левашова справляли прикре враження. На жарти теж не ображалися — втім, і ображатися не було за віщо: кепкували один з одного незлостиво і нев’їдливо. Та головне — не було відвертості, відкритості у стосунках. Як і скрізь, тут шанували більше слухачів, ніж балакунів, тим-то й до новачка ставилися чимдалі приязніше.

Побував він удома в Сомова, нічим не показуючи, що там аж позіхати хотілося з нудьги; хоча Рем Євтихійович і сам відчував: різниця у віці завелика й знайти спільну мову з учнем не завжди вдається.

Кілька разів навідувався до Кобзєва, чемно вислухував запрошення його тещі перебратися до них, бо, мовляв, без справжнього господаря важко; та оскільки пропозиція сприймалася як відвертий докір Федорові, відмовився й, щоб не ускладнювати йому життя, став навідуватися рідше. Федір стривожився, але згодом збагнув причину й заспокоївся.

Часто Сашко перехоплював уважний погляд Фонарькова; він, мабуть, єдиний здогадувався, що хлопець не ликом шитий. І тепер, прислухаючись до теревенів, ураз відчув той погляд і озирнувся: неподалік стояв Фонарьков.

— Гайда! — він махнув рукою.

Сашко швидко прибрав зі столика і за хвилину сів у май піну, примостився поруч із Ремом Євтихійовичем. Той невдоволено бурмотів:

— У всьому винні жінки. А ви цього не розумієте. От Льоня був…

— А хіба він теж вважав, що у всьому винні жінки?

— Авжеж. Сестра в нього, Райка…

— Не слухай ти його, — перебив Кобзєв. — Льоня справедливо все оцінював, не зважав на те, хлопець чи дівчина. А сестер не вибирають. Та й не тільки за неї — за будь-кого міг піти на ножа, коли треба було. Пам’ятаєш, як він за тебе з Лещуком зчепився?

Рем Євтихійович ствердно покивав головою.

— Часто він сварився з сестрою?

— Бувало, — неохоче відповів Сомов. — Шпетив її частенько.

— Загуляла?

— Про це не казав.

— Та ти ж знаєш, — обізвався Кобзєв.

— Загуляла — це одне. Він принципово… Що життя ламає собі й Андрієві, чоловіку. Жили, мовляв, як люди, та її ніби гедзь укусив: стала примушувати чоловіка день і ніч червінці заробляти, а сама білим світом нудила. Льоня до них часто приходив.

— Ех, життя-життя… Підкине на рівному місці — та й край. А ти метушишся, щось плануєш…