Національні спецслужби в період української революції 1917-1921 рр. - Сідак Володимир. Страница 19

Та ця постанова також не була реалізована. Штаб КВО відкинув вищеназвані вимоги, а І.Кирієнко заявив, що не збирається йти у відставку. Під час переговорів представників Крайового революційного комітету з штабом округу там було скликано велику нараду, яка, розглянувши постанови спільного засідання комітетів, фактично звела компетенцію Крайового Комітету до функцій дорадчого органу при начальникові Київської військової округи. Відпали контроль та участь у прийнятті рішень представників Генерального військового Комітету.

За такої ситуації більшість членів Крайового Комітету охорони революції, не бажаючи брати на себе відповідальність за розпорядження, яких вони не давали, в ніч з 27 на 28 жовтня висловились за припинення діяльності Комітету і за пропозицію надзвичайним зборам Малої ради розпустити його. М.Порш заявив про наміри справу охорони революції передати Генеральному Секретаріату. 28 жовтня 1917 р. рішенням Малої ради Крайовий Комітет був скасований. Його функції перебрав Генеральний Секретаріат. Але зусилля до створення недовговічних комітетів "захисту", "оборони", "охорони" революції і нового ладу та порядку на цьому не припинились. Генеральним секретарем 13 листопада 1917 р. при Секретарстві внутрішніх справ була створена Комісія для охорони ладу в Україні (Комісія по охороні краю). До її складу ввійшли по одному представнику від секретарств військових, земельних, продовольчих, судових справ, шляхів та національних справ. Очолив Комісію товариш секретаря внутрішніх справ Л.І.Абрамович.

Слід зауважити, що після жовтневого перевороту в Петрограді в Україні відбулися важливі події, на яких варто зупинитися. 28-29 жовтня 1917 р. владу в Києві перебрала УЦР, загострилась її конфронтація з більшовиками. 7 листопада Центральна Рада ухвалила Третій універсал, який проголосив створення Української Народної Республіки у федеративному зв'язку з Російською державою. Документ містив програму соціально-політичного реформування життя республіки, гарантії головних прав людини. До скликання Установчих Зборів вся повнота влади в Україні переходила до Центральної Ради і Генерального Секретаріату. УНР фактично стала на шлях самостійного державного будівництва. Згідно з цим Універсалом до Української республіки мали входити губернії: Київська, Волинська, Подільська, Чернігівська, Полтавська, Харківська, Катеринославська, Херсонська і Таврійська (без Криму), а долю Курщини, Холмщини, Вороніжчини й інших територій з українською більшістю мала вирішити організована воля самого населення.

26 листопада 1917 р. в Могилеві при Ставці Верховного Головнокомандуючого більшовики створили "Революційний польовий штаб", під керівництвом якого формувалися загони радянських військ, котрі направлялися в Україну для боротьби з Центральною Радою. 4 грудня 1917 р. Раднарком (РНК) Росії висунув ультиматум до УЦР. Центральну Раду звинувачено в "нечуваній зраді революції", перед нею поставлені вимоги: утримувати спільний з Росією фронт, не пропускати через територію України військові частини, що повертаються з фронту на Дон, Урал, в інші місця, надати допомогу "червоним" у боротьбі з каледінщиною, повернути зброю раніше роззброєним Центральною Радою радянським полкам і Червоній гвардії. Ультиматум закінчувався прямою погрозою: якщо за дві доби не буде одержано задовільної відповіді, "Рада Народних Комісарів буде вважати Центральну Раду в стані війни проти радянської влади в Росії і на Україні" [136].

4 грудня 1917 р. у Києві зібрався Всеукраїнський з'їзд рад робітничих, солдатських і селянських депутатів (2,5 тисячі) з метою переобрання Центральної Ради. Але цього не сталося. Більше того, ультиматум РНК з'їзд розцінив як замах на УНР. Делегати-більшовики (124 особи) 5 грудня залишили з'їзд і виїхали в Харків. Того ж дня Генеральний Секретаріат дав офіційну відповідь на ультиматум РНК, де рішуче засудив спроби втручання у внутрішні справи УНР і заявив про відмову виконувати висунуті вимоги . 9 грудня 1917 р. перші ешелони з радянськими військами під командуванням Ховріна і Сіверса прибули до Харкова. 11-12 грудня під охороною радянських військ у Харкові більшовики провели альтернативний з'їзд рад робітничих, солдатських та селянських депутатів. На ньому 200 делегатів представляли лише 89 рад (із понад 300 існуючих в Україні) і військово-революційних комітетів. З'їзд схвалив повстання в Петрограді та політику РНК, проголосив встановлення радянської влади в УНР, обрав Центральний виконавчий комітет рад України (ЦВК), який створив Народний секретаріат - радянський уряд України. УЦР і Генеральний Секретаріат пасивно поставилися до подій у Харкові.

12 грудня 1917 р. рішенням Генерального Секретаріату Комісії по охороні ладу надано право видавати обов'язкові постанови з умовою, що всі вони доводитимуться до відома уряду. Проте робота Комісії не відзначилася результативністю. На засіданні Генерального Секретаріату 15 грудня 1917 р. Л.Абрамович заявив, що Комісія не може працювати планомірно і виконувати свої обов'язки через нестачу потрібних сил. М.Порш вніс пропозицію створити Колегію по охороні України, організувати штаб, надіслати РНК ультиматум з вимогою припинити війну, оповістити людність про справжній стан справ. Колегія повинна зробити облік сил і зброї, використати Вільне козацтво, підпорядкувати міліцію. Колегії слід надати право діяти від імені Генерального Секретаріату, а також в разі потреби давати розпорядження щодо розбирання залізничних колій. Була прийнята постанова: негайно надіслати РНК ультиматум з вимогою припинити війну й відкликати радянські війська з України. Вирішили також обрати особливий Комітет по обороні України в складі генеральних секретарів Порша, Петлюри і Єщенка. Таким чином, паралельно з Комісією по охороні ладу в Україні почав діяти особливий Комітет по обороні України. Проте їх функції не були розмежовані, що негативно відбилося на подальшій праці. 17 грудня 1917 р. ЦВК рад України опублікував маніфест про повалення УЦР й Генерального Секретаріату, а з Росії прибули більшовицькі частини під командуванням Єгорова, Сіверса, Сабліна й повели наступ на Донбас і південь України. 25 грудня 1917 р. Антонов-Овсієнко віддав наказ про загальний наступ радянських військ проти УНР. Першим зазнав більшовицького удару Катеринослав, потім Олександрівськ й Полтава.

У цих складних умовах як Комісія по охороні ладу в Україні, так і особливий Комітет по обороні України, судячи з документів, не виявляли практичної активності. Щоправда, на засіданні Генерального Секретаріату 23 грудня 1917 р. Л.Абрамович доповів проект постанови про умови, за яких названа Комісія може існувати. Постановили вимоги задовольнити. На засіданні уряду 7 січня 1918 р. за поданням Генерального секретарства внутрішніх справ був затверджений статут Комісії. Зміст цих документів не відомий, оскільки самі вони не виявлені. 6 квітня 1918 р. за поданням Міністра внутрішніх справ постановою Ради народних Міністрів Комісія по охороні порядку була скасована, а її матеріали і документи передані в Адміністративно-політичний департамент МВС [137].

Отже, аналіз особливостей створення та функціонування перших "революційних" органів безпеки України свідчить, що останні на початковому етапі свого функціонування намагалися зробити якийсь внесок у державотворення України та забезпечення її існування. Однак їх діяльність була малоефективною. Якщо говорити про причини цього, то можна виділити чотири найбільш важливі: по-перше, створення загальнодержавного органу з питань безпеки і оборони було нагальною потребою тогочасного суспільно-політичного життя в Україні. Але в керманичів країни не було чіткого уявлення про статус, функції, компетенцію і стратегічну лінію діяльності цієї інституції. Внаслідок чого створювались органи безпеки й оборони на "громадських" засадах (входили представники різних партій, відомств і установ). Більше того, створення кількох фактично аналогічних структур проводилося поспіхом, без належної всебічної попередньої підготовки. По-друге, за рядом питань зазначені органи, крім координаційних функцій, дублювали функції керівних та й низових структур інших відомств (військового, внутрішніх справ). Це викликало взаємні непорозуміння і гальмувало ініціативу як одних, так і інших. По-третє, до створення цих інституцій практично не залучалися висококваліфіковані військовики та досвідчені керівники й співробітники спеціальних служб, котрі були в розпорядженні Генерального Секретаріату. По-четверте, за діяльністю створених комітетів і комісій не здійснювався необхідний результативний контроль.